Тієї ранньої пори, коли тільки починалося освоєння Дикого Заходу, лісорубам, мисливцям та іншим людям доводилося не легко. Життя було жорстоке, і жарти людей були жорстокими. Вони вихвалялися силою та хитрістю. А ось Джонні Яблучне Зернятко, про якого ми збираємося вам розповісти, був зовсім іншою людиною.
Він взагалі не був силачем і гігантом або, як говорили про Майка Фінка, напівкрокодилом-напівконем. Ні, це був тихий, скромний чоловік, який, проте, робив великі справи.
Він нікого не вбивав – ні звірів, ні індіанців, як, на жаль, багато хто робив. Зовсім навпаки, він дружив і з тими, і з другими. І все ж таки не схожий він був, на інших людей, не цим. А пристрасною любов’ю до яблук! Він вважав, що всі нові землі на заході треба покрити яблуневими садами, щоб, коли нові поселенці приїдуть на ці землі, вони одразу могли б покуштувати яблук.
Коли Джонні тільки почав розводити яблуневі сади, ніхто не надав цьому жодного значення. Ніхто й не здогадувався, яку велику справу він затіяв.
Під час збирання фруктів, коли фермери вичавлювали яблучний сік і готували сидр, Джонні був там. Само собою, яблучних зернят тоді всюди валялося безліч. І Джонні збирав їх у великий шкіряний мішок.
Взявши мішок на плече, Джонні крокував через ліс на захід. А коли зустрічав гарну, рівну галявину, садив яблучні зернятка в землю.
Незабаром усі просіки та галявини в лісах на відстані двох днів шляху від будинку Джонні вкрилися молодими яблуньками. Джонні акуратно відвідував свої яблуневі плантації, няньчився з молодими паростками, пересаджував їх, поливав, підгортав – словом, робив усе, що треба.
Незабаром Джонні доводилося йти через зарості цілий тиждень, щоб добратися до останнього свого саду. А потім йому довелося крокувати цілих два тижні, поки він не побачив у штаті Огайо відкриту рівнину, яку ніхто ще не встиг нічим засадити.
Так рік за роком Джоні поспішав з мішком яблучних зерняток за спиною з Пенсільванії до Огайо, а звідти далі до Індіани.
– Тільки б вистачило в мене сил, – говорив Джонні, – і тоді прекрасні, запашні сади покриють усю країну!
Бувало, що подорожі Джонні дуже затягувалися, йому доводилося йти все далі і далі, а мішок за плечима був замалий, щоб вмістити все насіння, яке було йому потрібне.
І одного разу, коли йому треба було насадити особливо велику плантацію, Джонні взяв два індіанські човни – каное, зв’язав їх міцно-міцно, потім наповнив догори яблучними зернятками і спустив у воду на річці Огайо. Він погнав свій дорогоцінний вантаж через штат Індіана у пошуках підходящої землі для яблуневого саду на межі великих лісів.
Ще в першу свою яблучну подорож Джонні зробив кілька важливих відкриттів. Взагалі він терпіти не міг тягати з собою зайві речі. Наприклад, він вважав зайвим брати із собою і капелюх, і казанок для супу. І вирішив обійтися без капелюха, а замість нього, коли треба, прикривати голову казанком. Потім зробив відкриття, що й казанок – зайва розкіш, Навіщо казанок, коли він може зовсім не готувати, а збирати дикі ягоди та плоди, горіхи та інші дари лісу?
Він ніколи не вбив жодного звіра, так що казанок, щоб варити м’ясо, не був йому потрібним.
Казанок не потрібен, а ось капелюх був таки необхідним. А особливо козирок, щоб прикривати очі від сонця.
І тоді Джонні зробив нове відкриття. Він змайстрував собі з картону чашку. Але чашку – таку як спортивна шапочка для бейсболу. Тільки козирок у неї вийшов надто великим і дуже видавався вперед.
Ці чашки, або шапочки, не коштували Джонні ні копійки, тому що люди дарували йому старі картонні коробки безкоштовно, і він будь-якої хвилини міг зробити собі нову, якщо стара зносилася.
І решта одягу не коштувала Джонні ні копійки. Він підбирав мішок з-під цукру і вирізав у ньому дірки для голови та для рук. Ці цукрові мішки служили йому і сорочкою, і штанами одночасно. До того ж Джонні завжди ходив босоніж, навіть у найвітрянішу погоду.
Звичайно, ви скажете, що було надто небезпечно ходити босоніж лісом, в якому водяться отруйні змії. У ті часи, коли перші фермери-піонери розчищали від лісу нові землі для своїх посівів, вони чого тільки не вигадували від змій! Навіть прив’язували до п’ят пучки соломи. Але Джонні Яблучне Зернятко це не сподобалося. Він не звертав жодної уваги на змій, а змії – на нього.
Ну звичайно, ковдр Джонні теж не визнавав. Якщо йому траплялося переночувати в чиїйсь хатині, він лягав просто на підлогу. А коли спав у лісі, згортався клубочком, як кролик чи лисиця. І ніколи не застуджувався.
Якось видалася особливо холодна ніч, і Джонні вирішив влаштувати собі нічліг в порожньому дуплі. Він заліз у нього глибше і вже зовсім заснув, як раптом зрозумів, що завітав без запрошення в зимовий ведмежий барліг. Намагаючись не потурбувати ведмедицю з ведмежатами, Джонні швиденько виліз назовні.
Не подумайте, що Джонні злякався. Просто з тваринами він поводився так само делікатно, як із людьми. І особливо із дітьми. Дітей він дуже любив.
Єдине, що Джонні завжди носив із собою – крім мішка з яблучними зернятками, це великий пакунок із дитячими подарунками. Він заходив у кожну хатину і, запустивши глибше руку в свій пакунок, витягав звідти різнокольорові стрічки для дівчаток і скляні кульки для хлопчиків.
Джонні не любив, коли виникали сварки між індіанцями та поселенцями, які забирали в індіанців гарну землю. Джонні не розумів, навіщо забирати в інших землю. Він вважав, що краще всюди, де можна садити яблуневі сади. Тому він ніколи не сварився з індіанцями. І вони часто запрошували Джонні до себе у гості.
Минули роки. Уздовж яблуневих садів Джонні простягнулися поля фермерів. Диких лісів більше не залишилося. А Джонні продовжував іти на Захід. Тут і там він говорив усім, які прекрасні яблуневі сади, вимовляв полум’яні промови, і фермери, коли в них траплялися гроші, купували у нього саджанці. А Джонні були потрібні гроші не для чогось, а для тварин. Щоосені він збирав корів, собак і коней, що відбилися від своїх домівок, а потім платив фермерам, щоб вони давали цим тваринам притулок у суворі зимові місяці.
Якщо вам доведеться колись подорожувати штатами Огайо або Індіана, вам, можливо, пощастить побачити яблуневі сади, посаджені самим Джонні Яблучне Зернятко.
