Тривала війна. І генерал Худ був у самому вирі битв. Він вів своїх солдатів в бій, не знаючи ні страху, ні сумнівів. Але кулі не знають пощади, і в одному важкому бою він був двічі поранений. Другий раз – у ногу.
Справи в американців складалися не дуже вдало. До Північної Кароліни прибув генерал Грін, і тепер він вів американських солдатів. Генерал Худ відчував себе нещасним через те, що йому доводилося відсиджуватися вдома через поранення.
Якось на плантацію Худа з’явився солдат. Він ішов від генерала Еліджа Кларка зі штату Джорджія з повідомленнями до генерала Гріна. Як на гріх, на плантації Худа не було жодної душі. А сам генерал Худ ще не міг рухатися. Він був просто у розпачі. Жодного чоловіка не залишилося у його володіннях, усі пішли на війну.
Плантація Худа розташовувалась поруч з плантацією Гобсонів. Нею займалася сама пані Гобсон, на півдні для жінки це була звичайна справа. Егнес Гобсон була славною жінкою. Вона чудово зналася на конях і дуже любила тварин. Вона була жінкою сильною, відважною та справжньою патріоткою.
Коли вона дізналася, які труднощі у генерала Худа, вона відразу прийшла до нього і запропонувала відвезти повідомлення.
– Тільки для цього мені знадобиться ваша кобила Ластівка, – сказала вона.
– Ні, ні, пані Гобсон, – сказав генерал Худ, – поїздка має бути довгою і дуже небезпечною . Навіть сильний чоловік може не витримати.
– Я нічого не боюся, – сказала пані Гобсон, – і можу не злазити з коня хоч декілька днів поспіль. А Ластівці, я знаю, можна довіритися. Це найшвидший кінь у всій Джорджії.
– Але ж ви – леді! – сказав генерал.
– Леді – мешканка півдня, не забувайте! Це ж краще. І надійніше. Як жінку, мене швидше пропустять туди, де чоловікові не можна і показатися. Скажу дорогою, що їду до родичів у Кароліну…
– Так, але…
– І мені не складно заховати повідомлення у зачісці. Нікому й на думку не спаде шукати його там. Прошу вас, дозвольте мені взяти вашу Ластівку. Удвох ми впораємося з цим завданням!
Посилати було більше нікого, і генерал, передавши пані Гобсон повідомлення, з важким серцем розпрощався з нею і зі своєю улюбленою Ластівкою.
Шлях був важкий, особливо для жінки.
Весь день у сідлі, а довкола – вороги. Вдень Егнес Гобсон скакала верхи, а на ніч зупинялася у друзів чи у ворогів. Ніхто не наважився відмовити леді в ночівлі.
На третю ніч їй довелося зупинитися в якомусь підозрілому будинку. Коли вона постукала у двері, голосно загавкав собака. Вийшов господар, і вона запитала його про ночівлю.
Що ж, у будинку є одна вільна кімната з чистим ліжком у прибудові поряд із вітальнею, запропонував він. Леді Гобсон з радістю погодилася, була дуже втомилена. Господар запросив її спочатку у вітальню, де вже сиділо декілька чоловіків. Вона трохи підкріпилася і, вибачившись, зібралася піти до себе, щоб лягти.
Господар вказав їй на бічні двері з вітальні, запалив ліхтар і сказав, що на неї чекає чисте ліжко. Вона подякувала йому, але, взявши ліхтар, вирішила піти спочатку подивитися, як влаштували її коня. Незабаром вона повернулася із сідлом у руках.
– Я звикла зберігати сідло поруч з ліжком, – ніби між іншим помітила вона.
Потім, побажавши всім на добраніч, пішла в надану їй на ніч кімнату. Оглядаючи всі кути, вона озирнулася. У кімнаті було лише одне вікно із зачиненими віконницями. У кутку стояло вузьке ліжко. Вона задула ліхтар і, не роздягаючись, лягла. А сідло поклала поряд із ліжком на підлогу. Їй чомусь було не по собі, але чому вона не розуміла. З вітальні долинали приглушені голоси. Вона дослухалася до них.
Невдовзі вона почула, що увійшли нові постояльці. І раптом вона зовсім прокинулася. Один із чоловічих голосів сказав:
– Я впізнав коня, що стоїть у стайні. Це кінь небезпечного бунтівника. Найшвидший у всьому штаті. Можу побитися об заклад, вершник везе із собою важливі військові повідомлення ворогам короля.
– Так це леді, – зауважив хтось. – Вона сказала, що їде до друзів у штат Кароліна.
– Я добре знаю всіх місцевих мешканців. Дайте мені подивитись на неї, і я вам одразу скажу, за кого вона, за короля чи бунтівників.
– Схоже, ти маєш рацію. Швидше за все, вона за бунтівників.
– Тоді пішли, подивимося. Голоси замовкли.
Егнес Гобсон міцно заплющила очі і постаралася дихати рівно і глибоко.
Вона почула човгання ніг і кроки зовсім поруч з її дверима. Потім знову настала тиша. Вони, мабуть, прислухалися. І ось двері почали повільно відчинятися. Вона лежала не ворухнувшись. Двері відчинилися, і обережно увійшли троє чоловіків. Перший мав ліхтар, який він прикривав рукою. Навшпиньки він підійшов до ліжка, підняв ліхтар і уважно оглянув пані Гобсон. Потім обернувся і вийшов із кімнати. Інші пішли за ним. Вони тихо зачинили двері. Егнес Гобсон відразу схопилася і приклала вухо до замкової щілини.
– Я її знаю, – сказав чоловік, що тримав ліхтар. – Це Егнес Гобсон. Хто-хто, а вже вона справжня бунтівниця! Напевно, вона везе якісь повідомлення ворогові. Її треба обшукати.
– Відведемо її до табору, – запропонував інший.
Табір британських військ був розташований поблизу.
– Вже пізно, – сказав господар будинку. – До ранку я постережу її тут, будьте спокійні. Я замкну двері і спущу під вікна собаку. Повз мого собаку вже ніхто не пройде, хіба що перетвориться на маленьку мурашку.
Інші, зважаючи на це, з ним погодилися, бо вона почула, як слідом за цим у вхідних дверях клацнув замок. Потім під її вікном пролунало гарчання собаки, і вона зрозуміла, що її прив’язують. Пані Гобсон думала швидко. Зрозуміло, що двері відчинити вона не зможе. Щоб вибратися назовні, залишається вікно. Але ж там собака! Взагалі вона любила тварин, а тварини чудово відчувають, хто їх любить, і не чіпають. Вона це знала.
Вона почекала, поки всі розійдуться і ляжуть спати. Коли все затихло, вона обережно зняла з вікна віконниці. Почулося гарчання собаки. У темряві вона розрізнила величезного чорного пса і тихенько гукнула його. Потім почала з ним розмовляти. Пес продовжував гарчати, а вона тихо і ласкаво з ним розмовляла. Пес повільно наблизився до вікна. Вона відчинила вікно і простягла псові руку. Той завиляв хвостом. Вона погладила його. Потім, прихопивши сідло, почала обережно вилазити з вікна, продовжуючи розмовляти із собакою.
Нарешті вона вилізла і відв’язала собаку. Насамперед вона попрямувала до стайні, собака за нею. Вона відчинила двері і ледь чутно свистнула. Ластівка відразу з’явилася на її свист. Вона неспішно осідлала її, сіла верхи і повільно тихо рушила геть. Собака так само тихо пішов за ними.
Вирішивши, що вони вже пішли на безпечну відстань, пані Гобсон злегка торкнулася коня каблуками, і Ластівка помчала, як вихор!
Собака залишився далеко позаду.
Егнес Гобсон благополучно дісталася генерала Гріна і передала йому повідомлення.
