Запопали якось мисливці в лісі лисицю й почали її переслідувати. Бідолашній дух у п’яти зо страху заліз. Хоч як хитрувала, в яку гущавину кидалася – не могла позбутися напасників, а вже від довгої гонитви вкрай знесилилася.
– Ох, не вірю я в порятунок! – каже лисиця, задихаючись.- Ноги не несуть, та ще й ліс порідшав… Надходить мені кінець! Як вигонять в чисте поле – тоді прощай, світе!
Аж раптом лисиця побачила між дерев дроворуба. Кинулась до нього, заплакала й проситься:
– Сховай мене, чоловіче добрий! Сховай, бо гоняться за мною мисливці, ось-ось настигнуть. Врятуй мене, зроби добре діло!
– Біжи в мою хатину, там тебе не знайдуть! – сказав дроворуб.- Он туди!
Помчала лисиця до хатини, вскочила в двері й зачинилася.
– Ох, не до вподоби мені схованка! – пробурмотіла.- Та що робити? Я й такої не сподівалася! Але треба поглянути, що робиться на дворі. Зроблю-но я дірочку в стіні.
Розсунула вона галузки, що з них сплетено хатину, зробила шпарину, припала до неї оком і стала чекати. Серце їй калатало, дух перехоплювало, ноги підгиналися.
Аж ось за деревами показалися мисливці.
– Ой, горенько мені! – затрусилася лисиця.- Де вже там думати про порятунок!
Мисливці побачили дроворуба й спинилися. І чує лисиця, як один із них питає її рятівника:
– Ти не бачив, тут лисиця не пробігала?
– Ні, не бачив.
А сам простяг руку та й показує на хатину, де сховалася втікачка.
На щастя, мисливці не второпали того знаку чи не помітили, бо розгледілися на всі боки, поки дроворуб говорив, і одразу кинулися далі, як він замовк.
Лисиця почекала, поки вони зникли за горбом, перевела дух і думає:
«Тепер – мерщій до своєї нори!»
Відчинила двері й хотіла чкурнути геть, навіть не глянувши на дроворуба.
– Оце так! – вигукнув той.- Уже мене покидаєш? Навіть подякувати не хочеш своєму рятівникові?!
– Віддячила б я тобі щиро, якби твої руки були в згоді з твоїми словами,- відповіла лисиця й побігла геть.
Дісталася своєї нори, а лис із лисенятами вже чекають її, виглядають, хвилюються.
– Що сталося? Де ти була так довго? Ми вже хтозна-що думаємо!
– Заждіть трохи,- відказує лисиця – дайте перепочити, бо ледве дишу.
Коли лисиця прийшла до тями, вона розказала, яких жахів натерпілася. А по тій оповіді сумно додала:
– Той дроворуб спершу видався мені дуже добрим і шляхетним. Так він лагідно говорив, що хотілося слухати й слухати. Але слова його солодкі, та вчинки ганебні. А коли чиниш зле, то чого варта солодка мова? Нічого! Тож затямте, дітки: ніколи не шануватимуть того, хто каже одне, а робить інше. Бо судять про когось не за словами його, а за ділами. Як оце я суджу про дроворуба.
