Жили в одному курнику кілька курок з курчатами і два півні. Два цибаті здорові півні з високими червоними гребенями, які вигравали на сонці. Обидва мали дужі й дзвінкі голоси.
– Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Добридень вам! Уставайте! Вже світає!
Луна від їхніх голосів котилася селом, і кури жваво злітали із сідал.
– Ко-ко-ко! Добридень вам! Чуєте, як виспівують рябий та жовтий?
– Ко-ко-ко! Добридень! Чуємо, чуємо! Жоден півень на всю округу не мав такого голосу, як ці два, і не прокидався раніше за них. Якось свіжого весняного ранку рябий забив, ік завжди, крилами й заспівав:
– Ку-ку-рі-ку! Добридень вам! Уставайте! Вже світає!
Жовтий і собі вдарив крилами й закукурікав. А відкукурікавши, сказав рябому:
– А мій голос гучніший за твій!
– Овва! – вигукнув рябий.- В мене голос удвічі дужчий. Та й сам я більший за тебе!
– Більший! Чи тобі в голові потьмарилося? Поглянь, який я цибатий, які маю здорові крила, яку довгу й гарну шию!
– Куди тобі рівнятися до мене? Я набагато більший за тебе, і колір у мене кращий. Моє пір’я блищить, як скло, і гребінь од того палає ще яскравіше! Мої крила сині, як зоряне небо вночі, а з хвоста мого весь світ дивується. Він прегарний, мов букет польових квітів!
– А я золотий, як осіннє листя! – вигукнув жовтий.- До того я не простого роду. Діди й прадіди мої жили в заморських країнах, а мене, ще коли я був яйцем, привезли сюди. Я золотий, як сонце. Я високого роду, до чого мені твої дешеві оздоби?
– Мій хвіст – дешева оздоба?! – обурився рябий.- То це ти хочеш, бридкий півнисько, привселюдно сміятися з мене?
– Бридкий? – жовтий півень підскочив і настовбурчив пір’я…
Але й рябий був не з тих, що дадуть у кашу наплювати, то й собі стрибнув до жовтого.
І почався жорстокий двобій. Кури, перелякані, збилися в кутку. Курчатка тулилися до квочок.
Розлючені півні підлітали, били крилами, клювали один одного. Спинялися на мить і знову кидалися в бій. Нарешті рябий переміг жовтого. Бідолаха сховався від сорому в курник, а звитяжець, злетівши на ворота, щосили загорлав:
– Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Я переміг жовтого півня! Я загнав його в курник! Не схоче він більше битися зі мною! Слава мені, здоровому рябому півневі з дужим голосом, синіми крилами та барвистим хвостом! Я наймогутніший у світі! Ку-ку-рі-ку! Я звитяжець!..
Орел, шугаючи у високості, почув цю похвальбу.
– Ага, півень горлає. Дай-но гляну – може, вдасться поживитися.
Каменем упав орел з неба і, вп’явшися пазурами в рябого, зник за хмарами.
Кури жахнулися, курчата заплакали, а жовтий півень, почувши лемент, висунув голову з курника й спитав:
– Що скоїлося?
А дізнавшися, засумував:
– Бідний рябий! Я не зичив йому такого лиха. Я був певен – ми помиримося і знову товаришуватимемо.
– Хто йому винен! – закудкудакала біла курка.- Було б співати, та міру знати. Чому не сидів собі любесенько з нами, а видерся хтозна-куди та й вихвалявся перемогою? Аби не горланив, жив би між нас і біди не знав.
