Якось дроворуб рубав дрова на березі річки. Хотів наготувати в’язку та продати в місті, щоб заробити бодай на хліб, бо був бідний і, крім своїх рук та віслюка, не мав нічого. Навіть стара хатина, в якій жив із жінкою та трійком дітей – не його, чужа.
Знайшов він товсту суху гілляку на чинарі, хотів зрубати, замахнувся, а сокира вирвалася з рук і шубовснула в річку. У найглибшому місці впала.
– Цього ще мені треба до злиднів! – вигукнув сердега. Сів на камінь і заплакав з розпачу.
– Мало того, що сьогодні я нічого не зароблю й родина буде голодна,- слід ще й сокиру нову купити. А де ж я на неї візьму грошей? Чому моя доля така нещаслива?
Почув його плач бог Гермес і одразу спустився з Олімпу.
– Піду подивлюся, що то за чоловік. Чи гідний він моєї допомоги чи ні?
Прикинувся подорожнім і з’явився перед дроворубом.
– Чого плачеш, чоловіче добрий?
– Ох, упустив сокиру в річку,- відповідає той,- і тепер нічим мені працювати, бо другої не маю. І купити нема за що, дуже я бідний,
– Не журися,- мовив подорожній,- зараз я її дістану.
І пірнув у воду. За мить виринув, тримаючи в руці золоту сокиру, що вогнем спалахнула на сонці.
– Оце вона? – питає.- На, візьми. Дроворуб аж рота роззявив з подиву. Але за мить вигукнув:
– Це не вона! Не вона! У мене – золота сокира? Де б я її взяв?
Подорожній знову пірнув у річку, а коли випірнув, у руці в нього була срібна сокира.
– Оце вже, мабуть, вона!
– Дякую, чоловіче добрий,- каже дроворуб,- але й срібної сокири не було в мене. Не можу я брехати чи брати річ, яка мені не належить.
– Не сумуй, матимеш і свою. Подорожній пірнув ще раз і виринув із залізною сокирою – пощербленою, з потрісканим старим топорищем. Дроворуб зрадів:
– Оце моя! Щиро дякую тобі, чоловіче добрий! Тепер я працюватиму до вечора, тепер У мене буде що продати.
І, взявши сокиру, заходився рубати дрова.
– Стривай-но хвилину! – сказав подорожній.- я – Гермес. Почув твій плач і прийшов тебе випробувати. І я впевнився – ти чесний чоловік, бо не хотів узяти золоту й срібну сокири. Але забери їх: це тобі мій дарунок. Продай їх та й господарюй на здоров’я. Тільки будь завжди чесним, таким, як зараз.
З цими словами Гермес зник, а дроворуб подався в село й розповів сусідам про свою пригоду.
І ось один заздрий сусід подумав: «Піду-но і я до річки, може, й мені доля
всміхнеться, і вернуся додому з золотою та срібною сокирами. Або ні, візьму мотику, вона більша».
Рано-вранці взяв він величезну мотику, пішов до річки, вкинув її в воду, а сам сів на березі й почав плакати та приказувати:
– Ой, потонула моя мотика, впала в річку… Що мені робити? Я ж бідний чоловік, не маю грошей на нову. Як тепер працюватиму, як зароблятиму діточкам на хліб?
Почув Гермес і помчав до нього. Питає, чого він плаче, а чоловік відповідає, що впустив мотику в річку, без неї не можна працювати в полі.
– Не сумуй,- каже бог,- я пірну у воду й дістану твою мотику.
Стрибнув у річку й випірнув з золотою мотикою.
– Твоя? – питає.
– Моя! – вигукнув чоловік, і очі йому жадібно заблищали.- Ох, любий мій, як тобі я віддячу?
І простяг руку до мотики.
Але обличчя Гермесові потемніло з гніву, й він кинув золоту мотику далеко в річку.
– Я – Гермес!- прогримів він.- Я знаю, яка була в тебе мотика! Я почув твій плач і прийшов тебе випробувати. Бачу – ти поганий чоловік, бо хотів мене ошукати. Аби ти сказав правду, я подарував би тобі золоту мотику. Але тепер не матимеш і своєї. Це тобі плата за брехню.
Сказав – і щез.
