Жив в одному гірському селі хлопчик Бадмарак. По-тибетськи це значить “рубін”.
Гарно він називався — таке ім’я міг би мати хлопчи к з панського, навіть з королівського роду.
Батько і мати дуже любили Бадмарака. І ось, коли прийшов час послати його до школи, вони сильно зажурились. Були вони бідні люди, але мріяли бачити свого сина не простим пастухом, а великим ученим-мудрецем.
Одначе, за мудрість треба платити. Так з давніх-давен велося в Піднебесній Імперії. Ні один монах, ні один учитель не будуть учити задурно.
І ось думали вони, думали, як їм бути, що робити, і вирішили продати єдину свою вівцю, щоб відвезти Бадмарака в науку. Так і зробили: поїхали з Бадмараком до міста, продали на базарі вівцю, а гроші принесли вчителеві.
Учитель взяв гроші, посадив Бадмарака з іншими хлопцями на килимок, дав у руки папір, пензлик, туш і почав учити його ієрогліфів. Дуже налякався Бадмарак такого навчання.
Ієрогліфів є багато : може тисяча, може й дві. І кожний з них треба добре запам’ятати : котрий знак для води, котрий для сонця, а котрий для людини. Сидів Бадмарак у школі день, сидів другий, а на третій утік від учителя.
Прибіг на поле, ліг у траву і почав думати, що йому робити. Додому вернутись — дуже зажурить батька з матір’ю. У школі сидіти теж страшно, не подужає такої великої мудрости. І почав Бадмарак голосно нарікати:
— Чому не залишив мене батько пасти на горах вівці? Хіба можу я вивчити всю ту премудрість, що викладає нам учитель? Бідний, бідний я Бадмарак, і хто мені тут поможе? І гірко заплакав… Поплакав тай заснув. Збудила його мурашка, яка вилізла йому на руку. Тягнула вона важкий тягар — велике пшеничне зерно. Воно було більше від самої мурашки .
Дмухнув Бадмарак — і мурашка разом з своїм тягарем відлетіла кроків на два, а той більше. А Бадмарак знов заснув . Тільки-но почало йому снитися, ніби він дома по горах бігає, як знов прокинувся.
Та сама мурашка, що несла пшеничне зерно, вдруге вилізла йому на руку. Дмухнув знову на неї Бадмарак, і вона впала на землю.
Тоді він почав за нею слідкувати. І третій раз вилізла мурашка на руку Бадмарака, але цим разом він її не здував. “Хай собі лізе, їй це потрібне, а я їй заважаю”, — подумав.
Переповзла мурашка через руку із своїм тягарем почала лізти на високий камінь, що лежав, як і Бадмарак, на її дорозі.
І бачить Бадмарак: тільки доповзла вона до половини каменя, як дмухнув вітер — і впала мурашка на землю догори ніжками… Узяв Бадмарак соломинку і допоміг мурашці стати на ніжки . Відпочила трохи мурашка, підняла своє зерно і знову поповзла по камені вгору.
Та вітер скинув її вдруге і втретє, багато разів. Все ж таки, коли вже сонце схилялось до вечора, мурашка з своїм зерном вилізла, нарешті, на камінь і почала спускатись до мурашника.
Бадмаракові стало соромно. — Мурашка така маленька, — сказав він, — а таки досягла своєї мети. А я, людина! Хіба я слабший за мурашку?
Бадмарак вернувся до вчителя і до школи. І навчання вже не здавалось йому таким тяжким. Він став великим ученим, і його мудрість була радістю для людей.
