Іван Багряний – Маруся Богуславка

ХХІІ. В годину глупу

Коли все місто спить пополуночі, коли все повергнуте в темряву доісторичну і лише де-не-де над заводами на периферії та в центрі над темною громадою театру стоїть бліде сяйво, немов світ зодіакальний, тоді особливо виразно чути, як розпачливо чахкає електростанція. Неначе б’ється натруджене серце міста Нашого, — бідолашне серце, що ось-ось, ось-ось має луснути. Воно б’ється з перебоями в пароксизмах страху і утоми і жене енергію по обезволілих нервах велетня, розпростертого горілиць, що ніби впав у стан анабіози: спить не спить — марить в імлі. Марить, лежачи лицем до Шляху Чумацького, заплющений, обважнілий, байдужий…

Але темрява не тому, що місто спить, і навіть не зовсім тому, що за приписами новітніх пуритан воно мусить спати й позбавлене світла та різних нічних кафе й ресторанів, а тому, що комунгосп боїться, як би те серце не вдарив параліч, і обмежив суворо час дії для всіх “лампок Ілліча”, припиняючи для всіх їх доплив снаги по півночі.

В цей час лише в кількох пунктах центру міста горить світло (таємниче, ніби від людей украдене): в кабінеті всевладного сюзерена — тов. Сазонова, в редакції “Червоний Комунар” у Страменка та в тильних вікнах театру, там, де сцена й майстерні. Словом — у господаря, в його душеприкажчика та в його підвасальних скоморохів. А ще горить світло на двох-трьох перехрестях та у в’язниці (тьмяне, притлумлене), недалеко від сюзерена — одна світляна точка при внутрішній брамі, над багнетом вартового, а друга десь невідомо де, лише кидає відсвіт, як місячне сяйво, на в’язничну стіну, обліплену, немов ластів’ячими гніздами, залізними коробками-заслінками там, де мали би бути вікна. Решта кварталів — тобто велике море їх — потопає в темряві. Вони занурені в морок, таємничі й непроглядні, як у середньовіччі. Окремими завулками страшно пройти, така тьма й грізна, нашорошена тиша. Тими завулками рідкі перехожі пробираються непомітно, прослизають нечутно, як духи, як тіні… А може, то духи й тіні — аксесуари древніх дідівських забобонів, а чи жаскі рефлексії бідних, заляканих обивателів.

Доісторична темрява.

Розпростертий велетень спить — не спить… Удає сплячого. Нишкне в нудьзі і тривозі — чекає ранку, коли щезнуть нічні примари (а може, й не примари), тіні (а може, й не тіні) жаского минулого й чорні духи невідомого майбутнього, що насідають йому на груди й тиснуть за горло. Змучений, сторозтерзаний велетень чекає, щоби ці примари нічні спливли туманами, щоб хоч на світанку зітхнути з полегкістю й хвилину заснути без волохатих лап маячінь на змучених грудях.

На високих дзвіницях, в пустці недоруйнованого кавчать сичі, мов плачуть. За прикметами стародавніми, за кодексом старозавітних законів битія міста Нашого, — сич кавчить “на вмируще”. Або на велике лихо, на біду моторошну.

А ще десь в темній безодні ночі угугукає сова — зухвало і жаско, зовсім так, як розбійник гукає десь до розбійника — перегукуються, голос подають на умовній гайдамацькій мові — кого де перестерегти з келепом чи з захалявником, а чи до кого у вікно влізти і викласти старих і малих покотом, щоб потім на ранок збіглась ціла громада дивуватися на моторошне “геройство” душогубів…

Колись Прометей украв вогонь у богів, щоб подарувати його людям…

А тепер хтось украв вогонь у людей, щоб вони терпли в мороці, щоб вони не дерзали до богів рівнятися, щоб нишкли й тіпалися й щоби вічно пам’ятали, хто вони: пил і ніщота, раби й парії… Навіть каганці не горять… бо люди одного, зовсім ще недавнього року голодного поїли тут увесь лій і стеаринові свічі на сто років наперед!.. І, може, то від тих тяжких рефлексій сторозтерзаному велетневі так нудно і марудно всередині й так моторошно на душі. Може, тому він лежить, розметавшись, і не спить — зітхає в темряві тужно і лячно, тихо-тихесенько, — лише пара йде легенька над ним, як імла.

А може, це він лежить, теж прикований за якусь кару й покльований.

І теж чекає свого Геракла.

* * *

Ночами темними на ярмарковій площі й в глухих завулках гоголівський чорт шукає “червону свитку”…

Хоч це й не Сорочинці, але гоголівський чорт, кажуть, живе тут, переселився до міста Нашого. Може, тому, що переселився сюди рід Солопія Черевика його чарівної дочки й живе (рід Черевика Солопія) на Йондівці. Мабуть-таки це з цього роду походить Атина подруга Оксана Чоботар, одна з “дівчат нашої країни”, що так любить завжди наспівувати іронічно й бравурно:

А мій батько чоботар, чоботар,

Черевички полатав, полатав…

Правда, Чоботар, це ніби не Черевик, але, зрештою, яка ж різниця, Чоботар чи Черевик. Хіба тільки в тім різниця, що Черевик — це ніби Чоботарева продукція, що свідчить про більшу давність роду Чоботарів, але ж це свідчить і про те, що вони — кревна рідня. І хіба не видно, що Оксана Чоботар таки прямий нащадок Солопієвої дочки, тієї красуні, тільки, мабуть, ще краща. Але на Йондівці живуть і Черевики. Там десь поблизу живе, мабуть, і чорт. Черевики й Чоботарі тепер сколективізовані, власне, об’єднані в шевську артіль ремісничу, така-бо дійсність, соціялістична, лише чорт, мабуть, лишився одноосібником, никає один неприкаяно. А втім, тяжко сказати… На великій ярмарковій площі (головній, бо є ще й та, що на краю міста), що одним краєм примикає до Йондівки й де маячать розкидані шопи, ятки, або “ларки”, й де тепер рідко відбуваються ярмарки (що були колись чи не кращі й імпозантніші за сорочинські), але зате часто відбуваються великі базари — на цій площі ярмарковій кожної майже ночі розігруються дивні якісь містерії: звідти прибігають люди додому (ті сміливці, що зважувалися цю площу вночі перейти) в самій білизні або й у самих трусах і босяка. Кажуть, що то чорт, шукаючи “червону свитку”, перестріває кожного й роздягає до нитки, бере компенсацію за “червону свитку”. А деякі кажуть, що то ціла артіль чортяча, чи ціла “ударна бригада”, розшукує ту “червону свитку” і бере компенсацію. Бо один чорт такого не втяв би. І так і ходить поголоска, що в місті Нашому існує артіль чортів для розшуку “червоної свитки”… І влада нічого не вдіє, бо ж то все “соціяльне близькі”, та й має інших клопотів по вуха.

Раз Ата поверталася через ярмаркову площу сама пізньої ночі (хотіла швиденько перебігти її навпростець, навскоси, бо це ж найкоротший шлях додому) та й зустрілася з чортами віч-на-віч. Коли вона порівнялася з великою темною шопою в центрі площі, звідти вийшло кілька тіней і заступили їй дорогу. Ата перелякалася на смерть. Так перелякалася, що й голос втратила, хотіла крикнути й не могла. А тіні обступили її щільним кільцем, і один і каже:

— Скидай свитку!… — басом так.

— І сорочку… — додає другий, теж басом.

— І черевички… — додає третій так само, ще й єхидно, злюче.

Голоси удають баса, але молоді такі, хлоп’ячі.

Зразу по Аті пішли люті зашпори від жаху, але той факт, що це були не чортячі, а, звичайно, людські, ще й юнацькі голоси, хоч і перейнакшені на “страшну” ноту, зменшив жах наполовину. Десь узявся знову голос, і Ата промовила, намагаючись бути спокійною:

— Не дурійте, хлопці!..

Вона хотіла це сказати жартівливо, а вийшло досить жалібно й благально.

— А стій, стій!.. — похопився один чорт здивовано й швидко і чиркнув сірником. Це була тільки одна мить, коротка мить, — Ата вгляділа зовсім близько перед очима молоде хлоп’яче лице і витріщені очі на нім, в яких було спершу здивування, а потім враз бризнули веселі іскорки… Світло погасло, й стало ще темніше, аж чорно.

— Стоп! — сказав чорт у тій чорноті голосом того, що світив. Сказав-приказав, твердо, як команду до своєї чортячої артілі. Потім протяг здивовано:

— Та це ж Ма-а-в-ка!..

Шепнув щось на вухо одному й другому, і чути, як коло розімкнулося.

— Жаль, — муркнув котрийсь понуро, а перший до Ати в темряві:

— Вибачте, е-е… це був жарт. Ви йдіть, вас ніхто не зачепить… А втім, ми вас проведемо, щоб ніякий чорт вас не зачепив. Пішли, хлопці!

Серце Атине калатало зі страху, й вона кинулась би геть звідси бігцем, від цих хлопців, але незручно ж відмовитися від такої лицарської пропозиції; та й хтозна, що там ще може трапитися впереді, скільки там ще є чортів у страшній тепер темряві.

Ата пішла помалу попереду, хлопці по боках. Йшла й боялася, ану ж вони передумають і скажуть знову: “Скидай свитку!.. і сорочку!..” І… Боже, чого можна ще сподіватися!.. Згадала той “Собачий перевалок”, що десь там, у Москві чи десь, і йшла все швидше, швидше. Хлопці ледве поспівали.

— Не летіть так, — порадив насмішкувато той самий голос, що сказав був зворушено. “Мавка!” (а він же ж то мав на увазі Мавку з “Лісової Лісні”, ясно!). — Не летіть. А то ще хтось подумає, що ви од нас рятуєтесь, — і додав уже не насмішкувато, а щиро:

— Не бійтесь… Ата стишила ходу.

Так вони перейшли площу, — перейшли чорне море темряви, — й наблизилися до світляної зони на розі вулиці. Тут, на щастя, був ліхтар. Тут хлопці зосталися в темряві, а лише один, той, що говорив, вийшов з Атою на край світляного кола й зупинився. Це був бравий, гарно одягнений хлопчина, щелепатий, з крутим підборіддям, середнього росту, з гарною шевелюрою і навіть при краватці. Зупинився й промовив дерзко й насмішкувато:

— От і все… Скажем, що це було в театрі… Така п’єса…

— “Обрізан!…” — зашипів нагло з темряви котрийсь з “чортів”, попередливо, тривожно. А другий на першого:

— Цс-с-с!..

На Аті все потерпло. “Обрізан”?! Господи, та це ж сам знаменитий і таємничий отаман чортячої шайки!

А той відмахнувся рукою в темряву і вклонився Аті театрально.

— Це правда… — і приклав руку до серця, явно пародіюючи якогось театрального лицаря. — Я той чорт, що шукає “червону свитку”… До побачення.

Зовні це виглядало, ніби прощаються добрі друзі. В голосі “чорта” дійсно чортяча зухвалість і бравада. Та й як утриматися, щоб не порисуватися перед такою дівчиною?!

Ата — ні пари з уст. А як уже “чорт” сказав до побачення, Ата здобулась на слово:

— А як я закричу “Міліція!”? — промовила щоб бодай же щось сказати.

— Зіпсуєте знайомство. А втім, кричіть. — Бандит підняв весело руку, відсалютував по-піонерському і канув у темряві.

— До побачення! — гукнув з темряви.

Ата шарпнулася в середину світляного кола й кинулась навтьоки. Котрийсь засміявся з темряви на таку хапливість, і той сміх гнався за Атою, бринів їй у вухах, поки вона бігла вулицею до центру міста! “Чорти” лишилися в чорній безодні ярмаркової площі, а сміх гнався назирці, такий грудний, таємничий, “чортячий”.

Така фантастична пригода! Ну, не фантастична пригода?!

Від душі відлягло тільки тоді, як попереду замаячіла центральна площа, а над нею сіро-зелено-сталевий будинок театру. Ата зупинилася й засміялась голосно. Аж хтось з перехожих озирнувся злякано. А Ата засміялася від радості, що щасливо позбулася біди, а ще більше від думки, що, виходить, її ім’я шанується й серед бандитів! Теж мені популярність! Але це таки популярність, і таки це її вирятувало з біди!.. Йшла й сміялася.

Потім згадала фантастичну версію про те, як якісь бандити відкопали Оксану Петрусенко на цвинтарі, — і страх вернувся до серця знову й аж млосно стало. Кажуть, що бандити шукали в могилі не “червону свитку”, а коштовностей, що їх нібито було покладено славній співачці в домовину. Не знайшовши коштовностей (а чи, може, й знайшовши), бандити, не стали закривати домовини знову, а лишили так, підвели Петрусенко в ній, і посадили, і начепили на груди плакат зі словами найулюбленішої пісні славної співачки:

Спать мені не хочеться,
І сон мене не бере!

Це, звичайно, велика популярність, але… Але Бог з ними, з такими поклонниками.

XXIII. “Фіззарядка”

Як страшно переходити Ярмаркову площу вночі!

Але як гарно вештатись по ній у великий базарний день!.. Звичайно, тут кожен день базарний, але є прості, а є великі базарні дні, що згідно прадавньої традиції бувають тільки двічі на тиждень — у середу й у п’ятийцю. В ці дні відбувається щось особливе, хоч і триває дуже коротко, ніби химерний сон. Починаються улітку базари ледь засіріє, а в пів до восьмої все вже розлітається, як дим. Це тому, що всім треба на працю, ще й без запізнення, а тієї категорії суспільної, для якої базар був професією й усім сенсом життя, давно немає. То “дрібнобуржуазна стихія”, “ходом історії” приречена на усунення. І не тільки приречена, а самою тією “історією” (у вигляді фінінспекторів та міліції) геть усунена. Доказом є цей базар. Тому традиція цих базарів дотримана тільки в календарі (середа й п’ятниця), а в усьому іншому це щось виключно нове й виключно оригінальне.

Це не базари, а якийсь масовий танок трудящих, фіззарядка чи фіззаправка їхня перед працею на фабриках, в заводах, в артілях, в установах, в порожніх крамницях, в переповнених лікарнях… В ці дні люди збігаються з усіх усюд і гасають на величезній цій ярмарковій площі великими юрбами, ніби на перегонах, — одні юрби біжать сюди, інші — назустріч, а ще інші впоперек, тоді всі крутяться в водокрутні посередині, знову бурхають в різні боки й знову крутяться в гігантській людській веремії… А потім, коли вже “фіззарядка” зроблена й наближається восьма година, все розбігається геть. Так, ніби й не було їх. І якби не боліли ноги, то здавалось би, що це був ранковий сон, візія недоспаної ночі, якийсь шабаш почманілих істот, фікція з похмілля.

Ата любила ці базари. Вона спеціально вставала в такі дні удосвіта, щоб пометушитися серед людей, щоб брати участь в тих масових людських перегонах, після чого потім ішла на працю й до півдня на праці куняла. Але варто було. Іноді вона пірнала в ту ранкову фантастику сама. Іноді з матінкою Оксани Чоботар. А іноді з Харитоном.

Якби хтось подумав, що ці базари подібні до старовинних ярмарок, той би дуже помилився. Ата колись читала (та й на сцені бачила і в фільмі теж) про гоголівський “Сорочинський ярмарок”. Ну, це зовсім не подібне. Тут годі б шукати екзотичних циган і екзотичних Солопіїв Черевиків, і заквітчаних та закосичених дівчат, і зальотних парубків у старовинних смушевих шапках та театральних козацьких шароварах; і годі би шукати тієї фантастичної веремії краму, худоби, коней, птиці, збіжжя, свистілок і череп’яних опішнянських півників, іржання, ігігікання, музик і танців… Нічого цього не було. Кажуть, що раніше на оцій самій площі відбувалися такі самісінькі ярмарки, як і в Сорочинцях, та ще й кращі, але зараз і натяку на те немає. І Ата би ніколи не повірила, що тут могло щось подібне бути, коли би не Оксанина мати, з якою вони часто вештались по базару. Відсутність того, колишнього, не печалила Ату. Нема, то й нема, їй і так цікаво. Вона живе в такій епосі, в якій судилося. Не те матінка Оксани Чоботар. Коли вони плавали (де плавали, пробивалися!) по цьому людському морю вдвох, Ата кожного разу наслухається бурчання й зітхання “старої” Чоботарихи. В той час, коли Аті весело отак собі просто “товктися” серед людей, Оксанина матінка, засапавшись від поспіху, бурчить:

— А Боже ж ти мій! Все геть як крізь землю провалилося! Та було ж!.. У цих от рядах — молоко, масло, сир і мед, і… А у оцих поруч — яйця, кури, курчата, качки, гуси, індики… йшов такий довгий перелік, що в Ати паморочилась голова і переставала сприймати ту безкінечну номенклатуру речей, що продавалися “ось у цих рядах”. Те саме, коли вони підходили до “зелених рядів”, потім до тих, де — колись — продавали худобу (знову перелік — свині, вівці, телята, поросята, корови, коні…) А тут — зерна було!.. А тут — кавунів!.. А муки! А круп! А ягід! А… А… А… А народу! З усіх кінців, з усіх сел, хуторів, містечок і інших міст!.. Самих старців та лірників було більше, як тепер продавців та покупців, і всім подавали люди… Ата сміється. Вона сміється тому, що їй приходить в голову жарт відносно старців, їй хочеться заперечити це твердження, бо, на її думку, щодо старців, то цей час просто непереможний, його не можна затьмарити ні тепер, ані у всіх майбутніх віках. Ось їх ціле море, а ще ж неприсутніх скільки! Але вона тільки сміється, а каже не те:

— І то так жалко того старого!? Все одно ж не вернеться…

— Та не вернеться, дитино, — зітхає “стара” Чоботариха примирливо й беззлобно. — І ніхто за ним і не жаліє. Чого дарма жаліти, коли не вернеться. Ні, ніхто за старим не жаліє, але ж і новим ніхто не дорожить… Вийшло катзна-що з того “нового”. Тьху!.. Я вже свого пиляю, пиляю, куди їхні очі дивилися, як ту революцію робили! Наробили… А бодай його… А переробляти й нікому… — стара вже сміється з того, що вони “наробили”, а нікому “переробляти”… І ця заклопотана жінка, це не така собі проста міщанка, вона була колись студенткою, потім вчителькою і також “революціями захоплювалась”, боролась за “нове життя, за крашу долю всіх”. Та потім — “біда заїла, отакі різні Оксани та Володьки, мал мала ще менша світ заступили! “Революціонери!” — Чоботариха тислася в “зелені ряди”, їй треба чогось купити, чогось “їстівного”, моментально купити й бігти додому — годувати “революціонерів”, отих, що “нову таку жисть улаштували” — чоловіка, синів і дочок, та ба! То тяжка проблема щось купити, та ще й моментально. Там, де було “море яєць, молока й сметани — порожньо. Все те пішло в “заготяйце”, в “молочарсоюз”, “заготм’ясо” тощо. “Плани виконує”. Лишились самі покупці безплянові, метушаться, як на пожежі. Тільки в “зелених рядах” кой-де червоніє редиска, десь майне головка капусти, купка щавлю чи кропиви, і покупці всі пруть туди, — там відбуваються цілі баталії: за один пучечок редиски тримаються зразу кілька покупців і рвуть його один сюди, другий туди, а третій ще он куди, а “купчиха”, чи пак власниця (ясно, пережиток приватно-власництва, недобита “дрібна буржуазія”, десь з глухих і несвідомих околиць), ламає з розпачу руки, що пропаде редиска й не відомо буде, з кого й гроші брати. Там, де були рибні “ряди”, на столах тільки сидять дядьки й важно їдять цибулю з сіллю, а риби немає. Воно ніби рибу теж десь тут продають, але з-під поли, бо прямо заборонено — треба здавати до ресторанів та їдалень, такий закон, — так що зловити тут рибу куди тяжче, як у річці… В цім спортовім змаганні Чоботариха вибивається з сил. Кінчається їхня отака спільна участь в ранковому цьому масовому дійстві зовсім не цікаво для Ати, бо обмежується на зелених та рибних “рядах”. Здобувши десь нарешті пучечок редиски чи трошки щавлю, стара Чоботариха мчала додому — годувати тими трофеями своїх “революціонерів”, а Ата йшла на працю з затурканою Чоботарихою головою — набитою безкінечною номенклатурою неіснуючих речей.

Ні, ці “зелені” та “рибні” ряди Ату не цікавили. її цікавила найбільша глибінь цього моря людського, його вир, т. зв. “т і ч о к”, що займав головну територію й що “ряди” ці були лише його периферією. Тут, можна сказати, танцювала епоха. Ні, тут було дві епохи — одна лежала, а друга над нею танцювала… І в тому фантастичному дійстві Ата любила брати участь як жадібний спостережник і як учасник різних цікавих сцен.

Ось вона плаває по цьому морю сама…

Людей так багато, що, здається, ніби вони збіглися сюди з цілої республіки. І іменно збіглися, гнали десь вчвал, бо порозхристувані й простоволосі, і босоніж, чи в черевиках набосоніж, і без торб чи кошиків, позабували чи погубили в поспіху. Поспіх — це перша характерна прикмета цих велетенських юрбищ. А друга прикмета — вони всі дивляться вниз… Всі дивляться вниз… Вони всі чогось шукають, гальопом, нагально, наввипередки: ніби шукають щось давно загублене, якусь коштовну перлину, без якої їм вже не можна й жити, і знайти не можуть… А третя риса — це, попри всю зосередженість, все ж на обличчях ані яскравої журби, ні справжньої печалі, навіть якась ніби вдоволеність чи примиренність, що так контрастувало з загальним виглядом цих людей — обшарпаних, убогих, простоволосих і босоногих, здебільше подібних до арабських дервішів.

Униз вони дивляться всі тому, що, власне, там унизу розташовано всі чудеса й приваби цього базару, виставлені напоказ, на продаж… Просто на землі безкінечними рядами — вздовж, паралельно і навхрест — розкладено різні речі, винесені обивателями для продажу; тут є все — від старого недобитого скляного посуду, через різні цвяшки, бляшки, кочережки, чаплії, старі засиджені мухами до невпізнання картини, старі рями, кухлики, пляшечки й пляшки, шматки якихось рурок, шпуги , скаби од дверей і скринь, шматки якогось старого хутра, старі картки фотографічні, старі книги, рашпилі, терпужки, обценьки, творені, лієчки, лампи, різне старе череп’я і т. д., і т. п. і аж до недоламаних крісел, недоламаних грамофонів, балалайок, гітар…

Словом, тут викладено “всі свої пожитки”, що до того були в користанні кількох поколінь. Продавці сидять рядочками над ними, теж ніби якісь старі деталі минулої епохи, од чогось одірвані, заржавші, недоречні, готові до продажу за безцінь.

Найкоштовнішими речами, либонь, були старі шкарбани, старі, геть зношені черевики, галоші, або пантофлі, що пережили вже кількох володарів, а то й кілька режимів, або навіть тільки частки черевиків, чобіт, пантофлів — халява, обцас , передок, підметка, опорок, — рештки “минулої слави”. Біля таких коштовностей товпилися юрбища, стояли тичбами , мацали й нюхали (взуття ж!!) і прицінювались до них. В них найбільша магнетична сила… Проте, як для кого.

Ата найбільше цікавилася старими книгами. І вона в цім була не одна. Ще якісь студенти й студентки теж отак никали помежи покладами різного добра на землі й стовбичили там, де була хоч одна книжка…

Вся маса сунулася швидким темпом межи рядами розкладеного краму й сидячих над ним зрезигнованих фігур, товпилася, душилася, переступала через голови продавців, простуючи до іншого ряду… Але люди мало що купували, більше прицінювалися, либонь, бажаючи взнати ціну, щоби на другий раз винести й своє отаке добро на продаж. Над всім цим морем людей стоїть лише тихий рівний гул; ніяких ексцентричних звуків, пісень чи вигуків, чи музики, як то буває на великих базарах чи ярмарках. Лише іноді десь з самісінької глибини цього глухого гулу зринає жалібний голос і звук захриплої гармонії, — то десь співає одинокий сліпець…

Ата йшла куди хотіла, никала без жодного плану й системи, просто крутилася в водокрутні; її штовхають з усіх боків, вона теж прокладає собі дорогу, коли треба, то й ліктями, оглядає все, прислухається… Яка сила-силенна речей, найрізноманітніших! Ніби хтось ціле тисячоліття збирав їх, ховаючи від людського ока, а потім ураз з одчаю взяв та й вивернув усе вже поржавіле, погниле й попріле — нате! І продавці здебільша цілком до пари крамові, — а були й такі, ніби взяті з музею чи з паноптикуму, таких, либонь, і не побачиш ніде на вулицях та площах міста, а десь вони лежать присипані нафталіном, як вибулі геть з ужитку речі, і тільки виповзають на оцей базар разом зі своїм приватним музеєм-архівом.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Іван Багряний – Маруся Богуславка":
Залишити відповідь

Читати казку "Іван Багряний – Маруся Богуславка" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.