Іван Багряний – Маруся Богуславка

Захопилася п’єсою молодь, захопилися нею й всі, кожен по-своєму. В процесі праці виявилося, що ця п’єса влаштовувала всіх і всіх задовольняла, від режисера починаючи, через увесь колектив і дирекцію й аж до старого Харитона, завгоспа й сторожа театрального включно, що працював з усіма цілі дні й вечори, свята й будні, як “допоміжна сила”.

Молоді, імпульсивній та експансивній, п’єса імпонувала чимсь невловимим і дерзким, якимись натяками, як здавалося, чимсь, що, далебі, перегукувалося з сучасністю, якщо би його зуміти увімкнути в цю сучасність, але про це всі мовчали, не змовляючись, боячись те “щось” сполохати, боячись, щоб його раптом не вихаластали офіційні наглядачі там, угорі. А воно, те “щось”, під’юджувало й поривало до праці, обіцяло велике їм задоволення … якщо би хтось зумів увімкнути його в цю сучасність, якщо би хтось зумів увімкнути в нього іскру нового вогню, якщо би хтось вставив нову душу в ту всю “археологію”. Тільки от — як? Як?!. Відомо, що саме тут лежить джерело багатьох трагедій і поразок, коли людина дуже чогось хоче, а не знає “як”, бо те, чого вона хоче, — здебільше звичайна наївна фантастика й для здійснення її не існує ніякого “як”.

Для інших — навпаки, п’єса була надзвичайна саме своєю “археологією”, своєю невинною романтикою й екзотикою, блискітками-брязкітками й цілковитою аполітичністю, віддаленістю від ворохобної сучасности з її “генеральною лінією”, від її досадних “кампаній” і “планів”.

Для режисера і помрежів п’єса була цікава, як вдячний матеріал для мистецького виявлення всього колективу й як ефективний засіб піднесення престижу й слави театру в очах великих людських мас ще на один щабель.

Для дирекції п’єса обіцяла великі грошові прибутки, тривалий фінансовий успіх, бо при її сценічності вона ще й давала гарантію цілковитої безпеки щодо політичних ухилів, а значить — запоруку тривалості її на сцені. Жодної в ній політики. Отака собі наївна колисанка. Отакі собі екзотичні, турки й татари (яких вже давно не існує!), отакі собі безобидні запорожці (яких теж давно-давно не існує!), отакі собі одаліски й євнухи турецького паші, яких теж давно не існує, довгі століття вже минули, як вони зійшли з життьового кону… Кохання турецького паші до дівчини з Богуслава… Мінарети… Мечеті… Гарем… Водограї… Синє море… Яничари… Спаги… Все це древня-древня, наївна мішура. Блискітки-скалки, пилок історії. Сильветки сивої древности. “Археологія”, — мовляв Сластьон. Для мас же, як для дітей, — давай казкову небилицю — отаку грайливу колисанку, щоби утекти од життя. А тут ще й сама назва, як казкова колисанка — “Маруся Богуславка”. Ось на це все й розраховувала дирекція театру, сама нишком утікаючи від понурої дійсності і від лютої в ній відповідальності за найменші задирки на “генеральній лінії”.

* * *

Колектив так втягся в працю й так захопився п’єсою, відкриваючи в ній все більші й більші хвилюючі можливості, що було ухвалено не робити весною перерви для відпусток, а спершу закінчити працю над “Богуславкою”, приготувати її, зробити прем’єру — наробити нею шуму тріумфального, заінтригувати всіх, а тоді вже зробити перерву, мовби спочити на лаврах, — тобто піти всьому колективові у відпустки до початку осінньо-зимового сезону. А потім експлуатувати цю виставу цілий наступний сезон, додавши до неї трохи “силосу”, “заповнювачів”, тобто старого репертуару, різних там “Кречетів” та “Весіль в Малинівці”, зробивши таким чином велику програму.

В розпалі такої праці театрального колективу раптом з “реперткому” наркомосівського (що, звичайно, приглядався й прислухався до душі міста Нашого й що в ній робиться) поступила “вказівка”, зробити з аполітичної “Богуславки” таки політику — зробити річ політично загострену й актуальну — антитурецьку! Так вимагає момент. Зробити з “Марусі” річ пропагандивну проти Туреччини, “одвічного російського ворога”, й взагалі проти всього “капіталістичного світу”, ворога комунізму.

Виходить, що вищі володарі цієї “душі” не дрімають.

Сластьон довго міркував над цією “вказівкою”, посміхаючись іронічно й з досадою. Бач! Ті, що вершать долю їхню, не хотять речей аполітичних! Вони з усього хотять зробити ужиток, зробити політику. Хоч би і ціною обернення на халтуру!.. Ну, що ж… Політика так політика… — І зітхав, бідолаха.

* * *

Ось що вирує і ось що відбувається за сіро-сталевими та блідо-зеленими мурами мовчазної на сповид душі міста Нашого; ось що відбувається за закритими дверима й присліплими вікнами цієї сіро-сталевої цитаделі.

VII. Ентузіасти

День крізь день і вечір крізь вечір, і часто до глибокої півночі, коли вже в усьому світі, як то каже народна приповідка, “чорти навкулачки б’ються”, коли вже все місто спить, в замкненому театрі в самім його свята-святих, сховано від стороннього ока, відбуваються містерії: вібрує журлива орієнтальна музика й під її тягучі, ворожбитські звуки хтось чаклує — викликає духів середньовіччя… І їх находить повно: уявних старовинних турків і татар з їхнім величавим пашою, уявних древніх жидів і польських шляхтичів, спагів і яничар, дивних, печальних і сліпучо-гарних красунь — одалісок і рабинь, з усього світу нібито навизбируваних… Гойдаються танки… Вібрують піснії Хтось уперто, наполегливо, деталь по деталі, камінчик по камінчикові відтворює давню-давню епоху, далеку країну й її химерну давно щезлу дійсність. Відтворює, повторює, будує… руйнує й починає знову… деталь по деталі… Ах, яка то тяжка праця! Але той “хтось” не здається й починає знову й знову, і знову. І вже це стає подібне до дресування змучених істот у великім порожнім цирку, де немає нікого з свідків, а лише мучаться ті бідні істоти зо своїм нещадним мучителем-дресувальником.

Той “хтось” — попелясто-русявий, розпатланий, охриплий чаклун, такий ще молодий, але такий уже старий, такий гарний і такий безпощадний. Мучитель! Такий ліричний і такий жорстокий. Мучитель! А ті “замучені істоти” — його люблена молодь, молоді ентузіасти (серед них лише кілька старших, заслужених), яку, молодь, він так мучить і яка його за це так любить і так часом ненавидить. “Ух! Роздерла б!” — каже люта Ольга Шведова, дико обертаючи більмами своїх великих очей, коли нещадний чаклун примушує її, “зацьковану”, знову й знову проробляти прокляту деталь мізансцени в сотий раз, бідолашна дівчина вже мліє від задухи і шалено палахкотить лютими очима на свого мучителя, — “роз-дерррла б!” Товаришки її теж такої думки.

А мучитель не зважає, хоч прекрасно й знає, який саме замір зроджується в тій бідолашній дівочій душі, розтерзаній ним. Він мечеться по сцені й по залі, відбудовуючи ту прокляту далеку й невідому епоху, командує своїми будівничими, геть захриплий і схвильований, і нетерпеливий, і категоричний — все мусить відповідати саме тому планові, який зродився в його душі! Він перевіряє цілі збудовані частини тієї епохи, відбігає від неї, віддаляється в темряву невідомого далекого (цебто в темну порожню залю), щоб подивитися з перспективи, сідає там верхи на крісло або й на балюстраду бельетажу й променіючими очима пристально дивиться й “не дає всім жити”… Потім геть руйнує все, і мука починається знову.

Так по краплині, по деталі, по частині епоха та далека такії зроджується з нічого, зринає з небуття, стає дійсністю, відбудована подвійними невільниками, — так нещадно мученими рабами в епосі древній, а ще більше мученими тепер своїм головним майстром, як тії “раби єгипетські” (це хтось з мучених так охрестив себе й усіх своїх колег). Хоч ціла праця з несамовитим Сластьоном давно охрещена вже “канальськими роботами”, терміном епохально дещо ближчим.

Коли вже всі вибиваються з сил, тоді мучитель збирає своїх “рабів єгипетських” і рабинь в коло на сцені, сідає посеред них, відпружений, і розповідає їм веселі анекдоти, добуваючи вибухи сміху, перед тим як почати їм викладання театральної премудрости та різних повчань, званих усіма “нагорними проповідями”, часом терпких, як полин.

* * *

Атине життя праця виповнювала по самі вінця.

На неї покладено найбільшу відповідальність і найбільші надії, вона, відчуваючи ту відповідальність і ті надії, поринула в свою ролю з головою. О, щоб бути “зіркою”, мало мати хист і мало мати красу, хоч би й таку, як вона має, треба ще й багато, дуже багато працювати, їй доручено головну ролю, й вона тепер мусить забути, що вона Ата, що вона сучасна дівчина, вона — Маруся Богуславка, дівчина з древнього Богуслава, а потім горда невільниця-рабиня, а потім горда східна княгиня, майже цариця… Вона мусить воскресити ту древню-древню дивну істоту, давно зітлілу на порох, вжитися в неї, стати нею. І найтяжче — що треба бути тією прапрадавньою Марусею Богуславкою, жити в цім перевтіленні вдень і вночі, і в той же час не можна перестати бути сучасною дівчиною, бо серце її живе і б’ється сьогодні, і від того “сьогодні” вона все-таки утекти не може.

Колектив “мучеників”, очолений “мучителем”, складається з великого числа людей — акторів, допоміжних керівників, технічних робітників та службовців (обслуговуючого персоналу), а якщо би ще приплюсувати сюди юних студійців (учнів), то це би була ціла армія.

Серед акторів — кілька зірок.

Серед дівчат перед вела Ата, душа всього колективу, що ось-ось мала стати заслуженою акторкою республіки… Про це нишком, але уперто поговорюють, хоча сама вона вважала, що вона ніщо, що їй треба багато, багато й багато працювати й тоді, аж тоді, аж тоді, може, вийде з неї хоч пів-Заньковецької… Та природа наділила її не тільки скромністю й хистом в галузі обраного фаху, а ще й феноменальною упертістю та працездатністю.

За нею йшли її найліпші подруги — Ольга Шведова, Оксана Чоботар, Люся Жабка, Христя Карабан, прозвана “Аніка Воїн” за те, що раз грала хлоп’ячу ролю джури при якомусь там генералі, Ната Бондаренко, Матильда Боброва зі славного роду Бобрових, Варвара Курило, Ліда Ісаєва — “жидівка вихрестка”, як її дражнили хлопці, бо вона жидівка, і Марія Безбородько. Перераховуємо їх всіх поіменно тому, що роль їхня буде непроминальна в цій повісті, як і в житті. Ось це, так би мовити, основна дівоча бригада, не рахуючи студійок, здебільшого піонерського віку стригунців з прославленими у віках прізвищами Кривоносів, Кисілів. Паліїв, Перебийносів, Сірків… Дівоча бригада — це було блискуче сузір’я не тільки красунь, а й талантів, окраса не лише театру, а й взагалі міста Нашого. Товариші (хлопці, звичайно) прозвали, цю веселу чарівну дівочу бригаду “ДІВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ”, за назвою однієї п’єси (Івана Микитенка), яку вони грали колись. “ДІВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ”! Краса й гордість Мельпомени й об’єкт зітхань всього хлоп’ячого й мужеського населення міста Нашого й його найдальших околиць.

“Дівчата нашої країни” становили дуже міцно злютовану групу, дружну й веселу, хоч були вони різного т. зв. “соціального походження”. Були тут дочки селян і дочки індустріальних робітників, були тут і дочки колишніх “буржуйчиків”, як-от Люся Жабка, донька колишнього дрібного місцевого крамаря (дореволюційного), власника крамниці дрібної галантереї, про що вона сама тільки чула, але вже не пам’ятала свого батька й матері, загиблих в хаосі перших років революції. Були тут і взагалі невідомо чиї доньки (для загалу невідомо), як-от Ата, “Ататюрк”, їхній дівочий “отаман”, “отаман” усіх “дівчат нашої країни”. Бригада була настільки дружна й брава, що, наприклад, у грі в волейбол з командою хлопців набивала останнім, в користь “усіх дівчат нашої країни!”

Мужеська половина колективу не була такою злютованою, бо ж хлопці більші егоїсти й індивідуалісти, й їм не властива така міцна дружба, як дівчатам.

Зіркою серед хлопців, до пари Аті, був Григорій Мороз, колега знаменитого Донця, заслуженого артиста республіки, й сам кандидат на такого “заслуженого”. Його протилежністю був Січкаренко — досить бліда фігура, але з несамовитими амбіціями й претензіями, єдина, мабуть, на увесь колектив особа, так шалено й так явно одержима комплексом злоби до всіх, виплеканої на буйному ґрунті заздрості, — заздрості до ліпших і до кожного, хто вище нього в ієрархії вартостей театру й взагалі. Решта — були добрі, працьовиті й талановиті актори з великими перспективами й можливостями, що росли кожноденно в напруженій праці й шуканнях.

Як не дивно, але серед “дівчат нашої країни” таких осіб, як Січкаренко, з такими рисами заздрості й інтриганства зовсім не було. Тому що це не театральна богема старовинного зразка, а все молодь сучасна, з однаковими об’єктивними передумовами, перед якою стелився шлях однакових творчих можливостей, де кожен міг осягнути максимум, аби лиш хотів. Через це, як нещасливий виняток, призначений стверджувати правило, Січкаренко був об’єктом іронії й тихого глуму. Він це знав і платив у стократ. Особливо він божевільно… не влюбився, ні!.. божевільно ненавидів Ату. Бо розум йому зовсім завертало від заздрощів. Дехто думав (і жартував), що це від безнадійного кохання, бо дівчина ані руш не звертала на нього уваги, та це неправда. Він не був настільки наївним, щоб без шансів закохуватися в таку.

Крім акторської частини, театральний колектив виповнювали ще люди різного фахового профілю, як-от — декоратори, бутафори, костюмери, механіки, електротехніки, білетери й інші допоміжні робітники й службовці.

Якщо поминути славних “зірок” та мистецького керівника з директором, то найоригінальнішою з усіх постатей театру був, безперечно, старий Харитон — вічний завгосп, сторож, розпорядчик матеріальної частини сцени й найкращий її знавець, і взагалі — “за старшого куди пошлють”. В цілому ж — він “батько театру”. Не взагалі театру (ця роль ніби належить Кропивницькому), а оцього театру, “хазяїн” його, як його величали, бо він найстарший тут стажем театральним, він був при побудові цієї споруди 30 років тому, вступив в обов’язки його завгоспа, на цім посту пережив усі бурі війни й революції, й анархію, зберігши в тих бурях театр від розграбування й поругання, і на цім посту лишився й тепер. Він любить цей театр, як своє власне дитя. Він пережив усіх знаменитих режисерів і знаменитих акторів, і незчисленних антрепренерів, різних “Гаркунів-Задунайських”, пережив різні влади, пережив різні напрямки й різні епохи в театральній історії, все… Все те щезло, зійшло в непам’ять, а він — ні. Він собі існує й гордо походжає, як переможець, по всіх поверхах і підземеллях театру, погукує й покрикує, яко господар, чекає нових зірок і нових періодів та напрямків в розвитку театру, присутній на всіх нарадах та при всіх починаннях, подає свої зауваги й мудрі поради; допомагає декораторам, робітникам сцени, електрикам і директорам, усім, — тягає “ставки” й лаштунки, забиває цвяхи де треба (й де не треба) і — вічно посміхається своєю доброю, батьківською посмішкою. Вона, та посмішка, у нього якась сонячна — добрячі його очі проміняться внутрішньою невгасимою радістю, що назовні розбігається безліччю малесеньких зморщок навколо очей, які розходяться (сяють!) радіусами в усі боки. Він ту посмішку носить всюди, погукує та покрикує. І ніхто без його згоди нічого не може й не посміє тут зробити. Не тому, що його, скажімо, директори бояться, а тому, що така вже тут жартівлива традиція, така ознака доброго тону, такий порядок — питатись про все в “найстаршого”, в Харитона. Жартома, але питатися. Він тут, як англійський король, — царствує… ну, а управляє вже директор та мистецький керівник.

Ще на свій кшталт оригінальна постать — замдиректора, товариш Сметана, прозваний “комісаром”. Він же й цікава постать взагалі в місті. Тому він потребує окремого портрета.

Комсомольців у театральному колективі досить значний процент (навіть Мороз комсомолець), але з партійним т. зв. “прошарком” було зовсім зле. “Прошарок” той увесь складався тільки з двох осіб — з директора та його заступника, тов. Сметани.

Ну, директор Ткач — такий собі партієць, що нікому не ліз з тим у вічі, хоч і належав нібито до верхівки партії; спокійний, стриманий, малоговіркий, вічно заклопотаний своїм театром, який він дуже любив і через те (на думку партійних зверхників) був досить пасивний як член партії. А як на думку редактора місцевої (вірніше, обласної) газети “Червоний Комунар”, то й “досить загадковий”. Але це була людина з досить сильним і самостійним характером, і йому в дуже великій мірі завдячує театр своїм існуванням. В справи мистецького керівництва Ткач зовсім не втручався, хоч і був присутній (бо запрошуваний) завжди на нарадах, одначе речі апробував до вистави завжди після думки Сластьона, беручи на себе повну відповідальність за все на підставі тієї думки. Ткача всі шанували й виказували йому це належно, — він був як батько, що тримав усе вкупі.

Натомість друга половина “партійного прошарку” театру, заступник Ткача товариш Сметана — це щось зовсім інше, що не користалося жодною пошаною в усього колективу й було більмом на оці, а зрештою, не мало аніякісінького значення. Це був би дуже цікавий персонаж для доброї комедії. Та зрештою, він зіграв і ще трохи дограє химерну свою роль в комедії життьовій. Зсутулений, заїкуватий, пристаркуватий і малопомітний чоловік, але по-своєму знаменитий, своєрідна історична постать міста Нашого.

Характерний цей Сметана тим, що мав Божий дар спритно достосовуватись до ситуації та був одержимий вічним бажанням усім догодити (не усім взагалі, а всім власть імущим). За думкою аборигенів міста Нашого, він міг би правити за ілюстрацію до чеховського хамелеона. Яко заступник директора, Сметана особливого нічого не робив, тільки сидів у директорськім кабінеті або “стовбичив” там (“стовбичив” — це за виразом Харитона), коли не було місця сісти, та тягся всюди за ним хвостиком, як його тінь або як нитка за голкою. В цьому й полягала його функція заступника. Коротше кажучи, він виконував ролю своєрідного політкомісара при Ткачеві, “на всяк випадок” приставлений на цю роль не ким іншим, як Сазоновим. Негласно він ніби ще виконував обов’язки зав. секретної частини, чи пак “спецвідділу”, тобто — “відділу кадрів”. Але це неофіційно. Хоча доба явних політкомісарів на всіх ділянках ніби й давно минула, але практика неявних комісарів тривала, тобто приставлених “соглядатаїв”. Таким був Сметана.

З основного фаху Сметана вчитель. Колись, ще за царату, цей Сметана учителював у церковноприходській школі (найбільшого приходу таки в місті Нашому, соборного) і прославився серед стовпів суспільства своєю ревністю в службі “царю й отєчеству”, а серед населення (а надто учнів) навіки прославився тим, що бив нещадно бідолашних малих аборигенів темної імперської провінції лінійкою по голові й навіть по губах за сакраментальне “мазепинство” — за невміння, і нездібність по-людськи, сиріч “благородно”, говорити, за навертання “варнякати”, тобто говорити по-своєму, як Бог повелів. Цією лінійкою вірнопідданий Сметана викрив і потаврував яко “мазепинців” усе молоде покоління імператорських тубільців: “Мазепинець ти нещасний!”

Коли вибухнула революція, Сметана швидко переорієнтувався й став не чим іншим, як автокефалістом і… “мазепинцем”. Та події розвивалися непередбачено швидко, він переорієнтовувався кілька разів, — при червоних “почервонів” і “розстригся” з автокефалії й став продкомісаром; при денікінцях якось викрутився й “побілів” і став завшколою; за Махна двічі “чорнів”; а як уже власть устабілізувалася совєтська, устабілізувався й Сметана й став посуватися успішно по урядовій драбині, як вірний і сумлінний, і “незамінимий” служака на різних ділянках. Вступив до державної партії. Згодом набув спеціального амплуа політкомісара. Вже не продкомісара, а ПОЛІТкомісара спеціального призначення. Та особливо такий ужиток зробив з нього тепер Сазонов, зовсім спростивши цю функцію до звичайного “соглядатайства”, використавши той факт, що Сметана колись був автокефальним діячем і чимсь там ще в Денікіна; знаючи це, Сазонов накинув на Сметану уздечку страху та й зробив з нього найвірнішого собі, безсловесного попихача. В такій ролі, в ролі спрощеного “комісара” Сметана був при покійному Ляшенкові в дитреспубліці, як його ніби заступник; той боротьбист чи анархо-синдикаліст конче-бо потребував такої сметанівської “помочі”. А тепер в такій ролі він при Ткачеві, та, далебі, й при всьому персоналі театру. Тихенький, потайний, сумирний і нашорошений, як щур. Він не дивиться на боки й ні на кого, але бачить все. Такий сумирний і скрадливий, чисто тобі єзуїт. Сама смиренність. Ходить дрібненьким шажком, нечутно посувається. Говорить тихо, безвиразно. За такою вдачею й за віком йому би бути архіваріусом десь в якомусь монастирі чи що, якби вони були.

Скрашувала цю мізерну й несимпатичну фігуру тільки пікантна його слава, вірніше, слава однієї анекдотичної події з ним, що колись нашуміла на всі околиці й насмішила людей майже на пару десятиліть і тепер товаришить Сметані та й, мабуть, товаришитиме до гроба.

Прізвище його С м е т а н а, і він заїкуватий. Отже, років з 18 тому, коли Сметана працював яко директор найбільшої в місті “Ленінської” школи, приїхав до міста гість зі столиці — інспектор шкільництва при Наркомосі на прізвище Вареник і теж з а ї к у в а т и й. З нагоди приїзду такого високого гостя спілка РОБОС (профспілка робітників освіти) й вищі кола міста влаштували великий і пишний банкет. А на тім банкеті комусь (а дехто каже, що цей “хтось” і банкет для того влаштував спеціально) спало на думку звести докупи тих двох заїк, які досі не були знайомі, — цей “хтось” вирішив познайомити їх і тим сподівався трохи розважити суспільство міста Нашого. І ця мета була досягнута блискуче. На пишному банкеті в залі клубу РОБОСу їх і було зведено привсенародно: знайомтесь!.. Все завмерло з остраху й хвилювання, збагнувши, що це за диявольський жарт хтось придумав; деякі навіть подерлись на стільці, щоб краще бачити сцену знайомства Вареника з Сметаною, — в залі стало тихо. І в тій тиші відбулося таке:

— В… в… в… ва! В… в… в… вареник! — простиг руку інспектор.

— С… с… см! С… с… сметана! — випалив Сметана в тон і простяг руку назустріч з великою важністю, набундючений з такої честі.

Інспектор збуряковів, затрясся увесь від образи, бо вирішив, що з нього глузують, копіюючи його нещастя, і — трах Сметану по вуху! Заля вибухнула з реготу. А Сметана інспектора й собі в ухо! І в друге!.. “Ага! Ти зневажати!..” І зчепилися Вареник з Сметаною. Билися вони смертним боєм. І могло скінчитися трагічно, якби не розняли їх. Але й так вийшло досить-таки трагічно — Сметана як сильніший і, виявившись раптом надзвичайно агресивним (і хто б подумав), добре потовк Вареника. Він виказав дивну силу, гонор і хоробрість у цім бою.

Це було вперше і востаннє в його житті, отака боєздатність, такий гонор і такий темперамент. Після того Сметана, опам’ятавшись, хотів з переляку повіситись — “що ж він наробив! Та ще з начальством!”. Але не повісився, бо аж так далеко сягнути його сила характеру не могла. Тоді почав бігати з ідеєю перемінити своє сакраментальне прізвище, маючи нишком на думці убити двох зайців — змінити своє нефортунне, та ще й таке “мужицьке” прізвище (а він про це мріяв усе своє життя і тепер така прекрасна нагода!), а по-друге — сховатися від можливої помсти, від відплати того могутнього Вареника, яка, на його думку, таки колись мала впасти на його голову, — змінити прізвище — й шукай, Варенику, Сметани, як вітра в полі. Був Сметана й нема Сметани, а став з нього, скажем, якийсь Жемчужин, або Златогоров, або Орлов-Львов-Горкін… Попробуй тоді знайти Сметану! Він проводив цілі дні й ночі над добиранням прізвища і навіть втягнув у цю роботу таємно кількох своїх приятелів, а ті “по секрету” поінформували кожен приятелів своїх (звичайно, “найближчих і найвірніших”), і таким чином було таємно втягнуто в цю тяжку працю ціле місто. І яких тільки прізвищ не вигадувано й не подавано, — до Олександра Македонського включно… Скінчилося все нічим, бо знайшлися щиросердечні люди й одрадили Сметану від такого кроку, виставивши непереможні аргументи. По-перше — прізвище змінити не штука, а от, міняючи прізвище, треба ж змінити й заїкуватість, бо що то буде, коли, скажем, Олександер Македонський — і заїкуватий! Хто повірить! Треба змінити заїкуватість, а як ти її зміниш! Це раз. А вдруге — без заїкуватости само по собі прізвище його не таке вже й погане. Де! Навпаки! Чудесне прізвище! Був же ж десь композитор, славний на увесь світ, і теж називався “Сметана”, і увесь світ йому з таким прізвищем б’є браво. Отже — прізвище гарне.

Так Сметана й лишився Сметаною. Але згаданий турнір з Вареником, отой його чин героїчний прославив його й навіки увів в історію міста Нашого, й відтоді він там возсідає, оповитий легендою, осяяний авреолею слави переможця великого наркомосівського Вареника. Хоч, сказати правду, неспокій, і тривога, і трепетне чекання неминучої відплати жили вічно в його полохливій, здисциплінованій і вірнопідданчій душі: ану ж Вареник того не забув і колись згадає про свою кривду на своєму урядовому Олімпі, а може, ще стане наркомом та тоді: “А подати сюди Тяпкіна-Ляпкіна! А подати лишень мені, столичному Вареникові, ту провінційну Сметану!” І що тоді?

Ще й тепер рецидиви цього страху мучать іноді Сметанину душу. Ану ж згадають про ту ганебну бійку при якійсь черговій “чистці” партії чи “радапарату”!.. Що ж, що він комісар!?.

Директор з своїм “комісаром” зовсім не числився. Не числилися й інші. Ніхто не визнавав у Сметані помічника директора, ніхто не визнавав у ньому заступника Ткача, бо ж він таким і не був. Він — “комісар”, хоч офіційної такої посади він не мав й такого офіційного титулу він не мав права носити. Це начепила такий титул йому молодь, добираючи його до його делікатної функції й приставивши через це лапки. І пристав цей титул міцно, а звучав як прозвище, на зразок тих драстичних прозвищ, що їх дають пустотливі школярі найнелюбішим представникам казенного шкільного персоналу — “Комісар”.

Молодь дозволяла собі різні вибрики, коли Сметана заходив за сцену під час інтенсивної праці колективу, — хтось невідомий чіпляв йому за хлястик піджака паперового хвостика, абощо, а серйозні люди серйозно віталися з Сметаною руками, вимащеними в грим… Цей жарт був оснований на тому, що Сметана мав вічну сверблячку в носі й завжди тер його долонями… Таким чином Сметана часто дефілював через усю сцену, через усі фойє й навіть іноді по вулиці з червоним або синім носом, поки йому хтось не звертав на те увагу. Раз такого його, розмальованого, зустрів у фойє якийсь язикатий знайомий з парткому, що за чимсь прийшов сюди:

— А, товаришу Сметано! А яку ж це ви ролю маєте грати? Чи не в “Марусі Богуславці?”

Сметана, уколотий нелюбим приятелем і мацнувши за носа, розсердився страшенно й перевершив сам себе, здобувшись на надзвичайний старечий дотеп:

— Турецького євнуха! — визвірився Сметана на того, хто питав, хотівши його в такий спосіб вилаяти. — Турецького євнуха!!

Про це взнав увесь театр, і всім було весело.

Найзнаменнішим було, що Сметана навіть не припускав, що з ним хтось так жартує (бо хто посміє жартувати з комісаром!?), а вважав це за вислід власної необережності й неохайности під час візити за сцену, де, звісно, “все вимащено в грим та різні фарби”. Тому раз навіть видав наказа з власної ініціативи на форменому директорському бланку й розліпив його по всіх робочих місцях поза сценою, в червоному кутку, в лабораторіях і в ательє декораторів та бутафорів; наказ про те, що суворо забороняється неохайне поводження з фарбами, гримом і всіма “красяшими веществами” (не зміг подолати труднощів своєї власної мови, щоб перекласти з “общепонятного”), — забороняється акторам і малярам під час праці братися за різні “публічні речі” — за публічні ручки дверей, за клямки, за крісла (йшов довгий перелік “публічних” речей, за які акторам заборонялося братись) … По тому всьому йшов пишний підпис: “Замдиректора Сметана”.

“Як у П’ятакова на червінцях!” — жартували ті, кому те все заборонялося. А деякі, особливо весело настроєні, дописували на “директорському” наказі ще й свої додатки до переліку “публічних” речей, за які заборонялося бідолашним акторам братися: “За публічні місця… За публічні ліхтарі… За публічних женщин і мущин…”

Так Сметана здійснював керівництво партії в ділянці театрального мистецтва.

Найкраще поводився із Сметаною Харитон, що якось особливо, стихійно не любив Сметани. Коли Сметана з’являвся на сцені під час праці, Харитонові конче в цю хвилину треба було щось волокти через сцену — то якусь там “ставку” (величезну декораційну раму для кімнат і павільйонів), то грубий кабель електричний, то наставне “дерево”, то “спинку” до “задника” або й просто драбину, — він пер таку ставку чи драбину, артистично обертаючи нею, просто на Сметану й гукав заклопотано, ділово, сердито, безцеремонно, так, як це вмів тільки старий Харитон:

— Гей! Гей! Гей! А відступімся, товаришу комісаре!! Соб! Соб!. Соб!!! — і пер на комісара щосили, наступав з тією жахливою своєю морокою, обертаючи нею. І куди би не повернувся комісар, у Харитона все виходило “соб!” Бо Сметана не знав, куди ж саме треба було повертати, як “соб!”. Так Харитон заганяв комісара “соб” десь в пильний закапелок, на потіху молоді, і ще й бурчав сердито, й оком не змигнувши:

— Ах, ти Боже! І чого воно лазе!.. Не ходіть тут, товаришу комісаре, бо тут люди працюють!..

Це було зовсім неприємно Сметані, але не міг ні до чого причепитися, бачив-бо себе винним, бо не знав, куди саме треба повертати, коли Харитон каже: “Соб!” Через те Сметана став дуже рідко появлятися за сценою. Хай він сказиться, той Харитон! І що ти з ним зробиш!

І виходило так, що для Сметани на старості літ було тільки двоє найстрашніших і наймогутніших людей у всьому світі — Сазонов і Харитон.

Та цей замдиректора — це весела анекдотистика; хоч і життьова, але анекдотистика. Для скрашування буднів. Життя улаштоване мудро: щоб було в ньому над чим поплакати, та й над чим посміятися.

Воно (життя) постаралося й ще трохи, далебі, щоб зрівноважити з тим Сметаною, — до особливо комедійного додало й особливо трагедійного, а до різних снованих небилиць навколо театру й “Марусі Богуславки”, до гострої інтриги додало ще трохи свого перцю, загострило її: воно вкинуло до театру ще й Сміяна.

VIII. Примха випадку

Сміянова течка, що він її було забув у читальні й що була потрапила на міліцейський смітник, не загинула. На неї якось натрапив начальник міліції і, хоч він і не розумівся зовсім на малярстві, проте з професійного обов’язку змикитив, що тут щось може бути важне, і передав течку з помальованим папером начальникові НКВД. А начальник НКВД переглянув усе пильно й доглупався, що то не якісь там звичайні помальовані шматки паперу, а театральні рисунки і проекти декорацій до п’єси “Маруся Богуславка”, назву якої й на деяких рисунках понаписувано. А так як він знав, що цю п’єсу ставить їхній театр, то взяв і подзвонив до театру, і між ним та директором відбулася приблизно така розмова:

— Слухай, директар! Ти ничіво не патєрал?

— Ні.

— Врош!

— Таж ні!

— Гаварі мнє!.. Ви там ставітє ету “Маруську” ілі как єйо… Стало бить, гета принадлежит вам… Прийдіте заберіте!

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Іван Багряний – Маруся Богуславка":
Залишити відповідь

Читати казку "Іван Багряний – Маруся Богуславка" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.