Іван Багряний – Маруся Богуславка

В кінці всієї цієї своєрідної дискусії невідомого з невідомим (але напевно з кимсь живим і конкретним, з ким можна дискутувати, довіряючись і не ризикуючи головою), стояло, як заключне слово того, хто одержав перемогу й записав її:

“Атеїзму в вашому розумінні немає, бо в атеїстичному протесті нашому виявляється якраз ідея Бога, справжнього Бога, великого Бога-духа, боротьба за тріумф найголовнішого й найбільшого в ідеї про Бога, а саме — за розкріпачення “духу Бога живого”, вдмухне-ного в людину”.

Що це? Пусті слова? Словесна еквілібристика? Чи це крик душі? Це крик душі! Це без сумніву, крик душі! М’ятежні її шукання виходу з чорного провалля, спрага краси, світла і радости в цій епосі страху й порожнечі. І наче на підтвердження цього, в кінці стояло як девіз:

“Найвищою релігією єсть Любов!
Це релігія всіх релігій”.

На цьому знайдена книжечка кінчалася. Схвильована Ата закрила її, схопилася й подалася. Вона тримала зошит під пахвою й бігла з парку до міста. Вона вже була певна, що це зошит Його. І тепер вона поспішала його Йому повернути. І при тому подивитися Йому в обличчя, — як Він зреагує, і що він скаже. Це може бути шлях до Його душі. Вона твердо вирішила підійти до нього, подати знахідку й сказати:

— Ви це загубили. Я знайшла й повертаю вам. Будь ласка…

Він буде безмежно зворушений, розгубиться, подякує й поспитає… Неодмінно поспитає:

— І… ви … все прочитали?

Спитавши ж так, він буйно почервоніє. А почервоніє тому, що:

— “Я люблю Тебе безумно!..”

Згадавши це, Ата сама буйно червоніє, губиться й уже не може уявити, як та вся сцена може відбутися, що скаже Він і що скаже вона.

Найкраще, мабуть, буде, як вона з Нього покепкує. Такий от непритомний філософ!

Але покепкувати Аті з Петра не вдалося. З тієї простої причини, що ательє його було замкнене. Постукала — ніхто не обізвався. Ще — знову мовчанка. Засмучена Ата (засмучена тому, що втратила таку прекрасну нагоду подивитися йому в очі та й прочитати в них, чи він справді “безумно закоханий”, і трохи на нього навіть сердита, як він смів у цей час бути відсутній!) зайшла в бічне фойє й сіла на кріслі під рясною пальмою. І так сиділа, все не випускаючи зошита з-під пахви (“Ану ж Він ось з’явиться й проходитиме мимо, вона зразу й заступить Йому дорогу й доручить!”).

В фойє працював Данко Шигимага. Художник. Молодий злючий горбань і дивак, і, кажуть, надзвичайно обдарований хлопчина — маляр-портретист, скульптор і гравер і взагалі на всі руки майстер. Кажуть, що в нього вдома є шедеври мистецтва — його твори. Але що в нього вдома — невідомо, а от він який неоковирний, непоказний і нелюб’язний, немов їжачок колючий. Горбань… Проте Ата чим більше дивилася, тим більше дивувалася з того, що бачила. Горбань, стоячи на стільці перед величезним полотнищем, нап’ятим на раму, щось там черкав олівцем, ставив якісь хрестики й коми, злазив зі стільця, одходив, прицілявся понурим оком, тоді знову злазив на стільця й щось черкав — ставив якісь риски. Все полотнище було розграфлене, як зошит до арифметики, на рівні чотирикутнички, й він щось в тих чотирикутничках ловив… Потім горбань узяв великий пензель (щітяк), яким малярі фарбують вікна й паркани, потер-потер тим пензлем (щітяком) об замазане брунатною фарбою покладене на іншому стільці люстро та й почав ним тикати в полотнище. Він бив тим пензлем направо й наліво, штрикав просто, тер несамовито на однім місці й знову бив у всі боки, орудував, немов рапірою. Скидалося на те, що він з кимсь уроєним на тім полотнищі воює. Ударить пензлем (щітяком) по люстру, а тоді — по полотнищу… Буквально за кілька хвилин (Ата навіть не зчулася, як то вийшло) з полотнища став визирати Сталін. Так і вродився. І з кожним ударом пензля він ставав все живіший, все чіткіший… Ата дивилася на горбаневі руки, мов зачарована, — яка в них надзвичайна сила! Сам Бог сидить в тих руках або водить ними, бог мистецтва… А коли Данко Шигимага якось так химерно й зневажливо-легко повів пензлем і з того вмить в Сталінових зубах уродилася люлька, Ата не втрималась і засміялась.

Горбань обернувся. Подивився непритомними очима, потім опритомнів, але погляд від того став ще непривітніший, і запитав:

— Чого?

— Як ви так швидко й гарно малюєте! — висловила Ата своє щире захоплення й здивування. Горбань подобрішав:

— Це називається “сухим пензлем”… Така техніка…

А взагалі — це “лівою ногою”, хіба це малювання! — і, вдаривши зневажливо пензлем по полотнищу, став терти Сталіна по голові — як терне раз, так і пасмо волосся, та так гарно зачісане… Він дивиться на маленький Сталінів портретик, приколотий внизу полотнища й що його Ата тільки тепер помітила, й швидко та недбало тикає пензлем у всі боки. Це ж він малює портрети вождів на замовлення дирекції для оздоблення цілого театру! Ата згадала, що про це вже давно поговорювано, — готуються до “Марусі Боїуславки”! І це має бути екстра-шик, понад двометрові портрети, немов десь у Москві, в палацах культури.

А горбань Данко Шигимага священнодіє. Під сміливими і швидкими ударами його пензля Сталінове обличчя все рельєфнішає, все більше оживає і виграє бліками, немов вилите з якоїсь темної бронзи. Раптом горбань зупиняється, немов щось згадує, опускає руку і так завмерши стоїть, повернутий спиною до Ати… Потім обертається й дивиться в якусь точку… Кладе пензель на люстро й помалу підходить до Ати, дивлячись поширеними очима все в ту точку. Він дивиться на Атине плече, на рам’я…

Враз обертається й кидається шпарко до великого етюдника, до такої скриньки, що стоїть під стіною біля мальованого портрета, розкриває його й тремтячою рукою щось шукає… перегортає масу тюбів фарб, якихось барвистих ганчірок, пензлів, пляшечок, бльокнотів… Здивована Ата бачить на вікові етюдника зсередини приколотий етюд — той самий краєвид, де вона сьогодні була, там, біля одинокої покрученої сосни над урвищем, краєвид на далекі луки й діброви…

Не знайшовши чого шукав, схвильований і розгублений, аж поблідлий, горбань підходить до Ати й, показуючи кривим і пофарбованим пальцем та спіткаючись на кожному слові, белькоче:

— Де… Де ви… оте… взяли?

Він показує на зошит у Ати під пахвою.

— А-а… Це ваше?!. Хіба це Ваше?! — безмежно здивувалася Ата, не ймучи віри, щоб цей зошит, а надто оті слова про “безумне” кохання належали цьому горбаневі. Але факт! Це таки належить йому! Як і той етюд у тій коробці. Але до кого ж тоді адресовані ті шалені слова про “безумну любов”?!. Останнім Ата була так заскочена і так огірчена, а саме тим, що ті слова були написані не “Ним” і адресовані не до неї, напевне не до неї, що не хотіла тому вірити. Вже горбань простягнув руку й взявся за зошит, а Ата все не хотіла його випускати з-під пахви. А потім отямилась, почервоніла й швидко випустила зошит.

— Ах, пробачте… Пробачте…

— Де… де ви його взяли?.. — бубонів, а скоріше хрипів горбань, теж почервонівши.

“Невже… Невже ті слова адресовані таки до мене?!” — майнуло в голові, але тут же впало шалене заперечення: “Ні! Не може бути!” — а вголос промовила майже пошепки, так була вражена всім:

— Я знайшла… Знайшла… там … — і махнула рукою кудись.

“Ах, бач, чого шуміла так тая сосна!” — зринуло чомусь в мізку: — “Ш-ш-ш-шо ж ти! Ну, ш-ш-шо ж ти?!”

Горбань взяв зошит, швидко перелистав тремтячими руками, ніби для того, щоб переконатися, чи всі думки в нім цілі, поплямкав тремтливими й побілілими губами й запитав:

— Ви… Ви це прочитали?.. Ви… Все?

— Так… Я прочитала… Все, — прошепотіла Ата розгублено й щиро, а вийшло нещадно жорстоко, убивши тим горбаневі останню надію на те, що, може ж, таємниця лишилася недоторканою. — Я прочитала… Все…

Горбань Данко Шигимага шпарко обернувся й, пішов, ні, побіг геть, забув і пензель, і портрет, і етюдник — все. Химерно шкутильгаючи й шарпаючи раменами та всім горбом, ніби панічно поспішаючи видертися з тим горбом геть з-під чийогось нахабного й убивчого, глумливого споглядання, вилетів з фойє, але спіткнувся об поріжок, і щез.

Аті було прикро. Страшенно прикро. Вона картала себе. Отак залізти в чужу душу з черевиками! Га! І попереджала ж тая сосна, щоб не брала, щоб не зазирала! “Ш-ш-ш-шо ж ти! Та ну, ш-ш-що ж ти?!.” А, Боже мій! А їй видалося, що то сосна закохано з вітром гомоніла, відбивалася від пестощів: “Ну, ш-ш-шо ж ти!.. Та ну, ш-ш-що ж ти?!.” Якусь мить Ата постояла розгублена. А потім зітхнула і засміялась, і проговорила навздогін, услід горбаневі, що втік так панічно:

— Равлик! Бач, який ти равлик! А я тебе бачила! Ага!..

* * *

Увечері Ата довго просиділа над історією мистецтв… Вона взяла її в театральній бібліотеці — таку грубезну-величезну книгу, багато ілюстровану, ще доісторичного, то пак дореволюційного видання — і тут же, в печальній і таємничій тиші гарно обставленої бібліотеки-читальні поринула в неї, немовби втекла від цього світу, біля лампи з зеленим абажуром… Вона була сама, якщо не рахувати старенької-старенької Анастасії Петрівни, бібліотекарші, печальної й тихенької, як мишка, й мовчазної, ніби зовсім і неіснуючої, похованої тут від світу… Ата новими очима, дивилась на невідомий той інший світ, “переломлений через очі й душі митців”… Ах, той зошит!.. Вона тепер зовсім не була певна, що те все, відображене так прекрасно і велично в геніяльних творах, що те все іменно таке й було, а що то не візія талановитих і геніальних, що то не фікція, що то не утеча від дійсності далеко буденнішої. Вона бачила прекрасних красунь, але тепер то все було ілюзорне, і дивні пейзажі, як марево, і відображена любов, теж як марево, нічого сталого, і не вловити тепер межі між можливо реальним і можливо вигаданим з безмежного відчаю, або з шаленого гону до самоствердження одиниць-вибранців…

Довго Ата сиділа над Джокондою. Сперш дивилась на геніального старигана Леонардо да Вінчі. А потім зупинилась над Джокондою і дивилася на неї, сиділа, спершись головою на руки, і не рухалась, замислилась, думала свою думу про оте, що й досі бриніло в душі “Я люблю Тебе безумно!”, і думала й про це химерне обличчя. Чого вона така дивна? Така гарна чого? Адже ж вона в дійсності негарна як жінка, але щось таке в ній є, щось таке загадкове й непереможне, щось величне… Раптом Аті йде холодок по серцю, — з туману втомленого зору їй увижається дивний сміх в очах Мони Лізи… І тепер вона бачить, що це ж не Мона Ліза дивиться на неї — це дивиться сам мудрий Леонардо, це його усміх в примружених очах і в мудро складених устах… Ата тре очі, але вже не може відпекатися від химерного вражіння. А Мона Ліза посміхається до неї загадково… Плід великої, полум’яної любовиі геніяального майстра — цей вічний шедевр… І це його душа в нім! Потім увага Ати й зовсім роздвоюється від щемлячого болю — зринає той божевільний крик про любов, а за ним біль: “Значить, це не його слова!” Серце щемить, щемить… А Джоконда посміхається лукаво й неначе каже: “А чи не є й твоя любов, чи не є й той її об’єкт, той магніт, що твоє серце так тягне, всього лиш твоїм власним маревом? Якийсь “тарган” торкнув за струни твого серця, й воно тепер так прекрасно звучить, так вібрує!..”

Проклятий зошит!

* * *

Наступного дня Ата з Ольгою Шведовою була в гостях у Данка Шигимаги. Це сталося зовсім непередбачено й зовсім не пляново. Сталося це несподівано.

Десь в обідню пору, під час перерви, Ата здибала Данка Шигимагу знову в бічному фойє. Горбань уже встиг до компанії Сталінові намалювати Леніна й Берію, а тепер малював Карла Маркса. Вожді стояли рядочком попід стіною й чекали побожно, поки вилупиться з білого “ніщо” їхній найголовніший. Такими ж самими, як і вчора, недбалими помахами щітяка Данко обробляв біле полотнище, витягаючи звідти бороду, очі, ніс, гриву новітнього грізного божища. Вглядівши Ату, горбань, на диво, зовсім не розгнівався, як треба було б сподіватися; не одвернувся, а навпаки, привітно посміхнувся, чим Ата була дуже вражена. Вона сподівалася після вчорашнього, що в особі цього горбаня нажила собі смертельного ворога, бо принаймні з книжок знала, що всі каліки страшенно амбітні, перечулені нетерпимці, злючки. А тут — привітна посмішка й ясний погляд великих, і сьогодні таких чистих, лагідних очей. З високого чола на очі спадає уперте пасемко русявого чуба, й Данко його увесь час стріпує кивком голови, хоче поставити на місце, дме на нього знизу вгору й посміхається.

— Добридень, — привітався горбань перший.

— Добридень…

— Ви на мене не гніваєтесь?

— Я? На вас?!. — здивувалась Ата. — А чого б же я на вас гнівалась?

— А так… На мене чомусь всі гніваються.

— Що ви ?! І то ж чого?

— А я знаю… — Помовчав, а далі з гіркотою: — бо… бо я такий… — і махнув пензлем, і почав ним люто тикати в Марксову бороду, не доказавши, який же він. Далебі, сердився сам на себе, а виміщав те серце на Марксовій бороді. Потім засміявся криво:

— Хіба ви не бачите!..

Він, безперечно, натякав на свій горб. Цей фізичний ґанж його мучить, як кричущий доказ неповноцінності. Він натякав на горб, а тим самим і на те, що він через те негарний і злючка. Ата зрозуміла, але не знала, що сказати. Розгубилась. А горбань, бачачи це, посміхнувся з викликом:

— Проте, я думаю, краще мати горб на спині, аніж горб на душі! Ажи? — і аж замерехтів якось дивно очима спідлоба, що стали раптом колючими й злими. І одвернувся… — Ажи?..

Ух, скільки їді, скільки жовчі!

— Так, це правда, — ствердила Ата зовсім спокійно й зовсім серйозно, хоч і зрозуміла, що цей дерзкий постріл про “горб на душі” стосується насамперед її. — Це правда.

— Ну, от… — і горбань уже не обертався, він був певен, що смертельно зачепив таку гарну, таку прекрасну дівчину. А от він її так садонув смертельно! Нехай знає. Цей його випад був несподіваний і таки брутальний.

Ата постояла нерішуче. Після такого брутального випаду їй би треба повернутися й піти геть, Бог з ним, але чомусь не йшла.

“Ах, яке люте, яке потворне й яке горде створіння! Це вже не равлик. Це щось кусюче, дошкульне!”

А Данко робився все зліший, це видно з того, як він поводився з Марксом, б’ючи його пензлем в бороду, в очі, в ніс, по голові; він не малював, а він його мучив, так, мучив, з насолодою садиста.

Посмутніла й озадачена Ата хотіла якось стушувати прикру ситуацію, хотіла якось розрядити зло цієї людини, повернути до первісного веселого стану й тому, щоб потішити, сказала:

— Боже! Як гарно ви малюєте! Який у вас прекрасний фах!

— Це не мій фах!! — буркнув горбань різко.

— Як же? Хіба оце не ви малюєте? Хіба це не ваш фах?

— Це не мій фах! Мій фах — мистецтво.

— А це?..

— А це? — Данко озирнувся по фойє та майже з викриком: — Це халтура!! — і вдарив Маркса щітяком у груди.

Ату поривало щиро й шалено зареготатися, але замість того вона відступила на крок, боячись, щоб той щітяк не походив і по її голові, потім ще на крок, ще…

І втекла. На цей раз втекла вона, лишивши злого горбаня з його вождями.

Це було в обід. А в полудень, ні, після полудня, коли над містом нависла гроза, коли тяжкі й велетенські гори-хмари заклубочилися, прилягаючи аж до землі, втискаючи своєю вагою те місто в болото і в калюжі, черкаючи за Успенську дзвіницю й б’ючи її громами, — Ата й її вірна подруга Ольга Шведова бігли глухою Повстяною вулицею, думаючи її швиденько перебігти ще до того, як почнеться справжня грозова вакханалія. А на те заносилося, десь били такі громи, що аж моторошно. Вони, цебто дівчата, поспішали до Ольги на Заозірну. Одначе головна частина грозової вистави почалася раніше. Вдарила така блискавка, а за нею такий грім, а за ним бурхонув такий дощ, що дівчата кинулися під якусь хату й приникли до стіни, обтираючи на ній глину, рятуючись від зливи. Але це їх мало рятувало — дощ напався й сік навскоси, періщив, наче батогами, по чім попало…

В цей час насупроти, в кам’янім будинку розчинилось вікно й хтось замахав руками та закричав:

— Сюди! Сюди! Галло!! Сюди!..

Це був Данко Шигимага. Ата, не роздумуючи довго, кинулася через дощову кипінь. Ольга за нею. Так вони врятувалися від дощу.

Як уже вбігли в двері будинку, що самі роззяпилися їм назустріч, побачили, що це ж будинок колишнього купця Боброва, тепер зайнятий з одного боку якоюсь шевською артіллю, а з другого мешкали приватні люди.

— Сюди, сюди! — запрошував на диво чемний і на диво привітний горбань.

Гострий дух фарб, вареної олії, клею, терпентину, бензину, паленої гуми, гудрону , цвілі й ще чогось іще вдарив у ніс від Данкового житла, аж голова запаморочилась. Але не це, власне, вразило, вразило інше. Велика кімната, в далекім кутку якої стояло брудне, привалене якимись згортками паперу та малярським причандаллям, ліжко, була буквально загромаджена скульптурами, картинами, етюдами, шкіцами, книжками, мапами… Багато-багато різних облич і краєвидів, квітів, натюрмортових овочів, птахів, риб, жаб… Якась веремія чи ярмарок творів мистецтва в різних стадіях викінчености та знарядь для їх творення. Хоч вікна й були відчинені, але в кімнаті було сіро, бо гроза обложила небо, через те всі твори й речі мали ніби печать легкого смутку. Посеред хати мольберт з великим шматком фанери на нім, а поруч, на високій підставці, щось замотане в простирадло — якась скульптура, в самім центрі кімнати. Зразу перед дверима великі ночви з рудою глиною, відра, лопати мулярські, уламки якоїсь побитої гіпсової постаті…

Дівчата як переступили поріг, та так і стали мов укопані. Горбань перед ними привітно простяг руку, запрошуючи. Ата зовсім розгубилася, блукаючи очима по цьому горбаневому світові, не знаючи, як туди ступити, все геть захаращено. Але горбань показав, як треба переступати через ночви з глиною, потім через відра, потім через сувої якихось старих картин, і завів їх досередини. На диво серед усього того хаосу десь знайшлося аж двоє крісел, горбань миттю їх розкопав, зітер пилюку й поставив перед дівчатами.

— Сідайте. Будь ласка…

Сам він був і трохи стурбований, і радий з такої нагоди. Він видимо хвилювався, позирав на Ату, ніби хотів сказати: “Ось це мій фах! Це ось не халтура! Це мій світ!.. Мій храм…” А замість того сказав, показуючи на купу лахміття, яка громадилася біля дверей на пенечку і якої дівчата одразу були не помітили:

— А це ось… кгм… мій друг…

Купа лахміття ворухнулася, й з неї глипнули на дівчат банькаті очі, зовсім ніби сова, сидячи на пенечку. Особливу подібність до сови робили волохаті, стрішкуваті брови над круглими очима. Це була знайома постать. Та це ж знаний у місті жебрак-п’яниця, дідуган, окатий, з орлиним носом і з славою не то чаклуна, не то гіпнотизера “ілюзіоніста”, а в кожному разі непросипного п’яниці; з забутим минулим — не то пристав, не то купець з самісінької Москви, застуканий революцією на “юґе России” й скинений тією революцією геть з рахунку: обгризений вошами й коростою, нечесаний і немитий, але здоровенний, подібний до Гришки Распутіна, як його малюють мемуаристи. Він завжди ходив — одна нога боса, одна взута, або одна в галоші, друга в лапті. Називали його в місті і в околицях чомусь “п р о р о к о м”. Міцно пристала до нього ця кличка, сам дідуган, либонь, був з того дуже задоволений, не вбачав у цьому аніякісінької іронії і, здається, підігравав під цю кличку свідомо. Та ніколи Аті навіть і в голову не могло би прийти, що ця, безперечно іронічна кличка прикриває зовсім не іронічну й не жартівливу суть, та що цьому “пророкові” судилося в її житті зіграти трагічну ролю.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Іван Багряний – Маруся Богуславка":
Залишити відповідь

Читати казку "Іван Багряний – Маруся Богуславка" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.