5
І от як я закінчив свою втечу в інший світ і вернувся назад (мушу сказати — з жалем вернувся), коли вірний і безмежно відданий Заливай подався навздогін за щастям, без належних шансів його догнати, але з безмежною вірою, що він його таки дожене, я здійснив ще й обіцянку моєму маленькому помічникові: я написав йому окрему книжку. Це була казка “Про лелек та Павлика-мандрівника”.
І було це на п’ятнадцятий день моєї ізоляції, моєї втечі від гестапівських мисливців.
Пізніше ця казочка друкувалася в “Малих друзях”, ілюстрована Судоморою. А ще згодом вийшла окремою книжкою в “Прометеї”, вже ілюстрована самим автором.
Після закінчення праці дивний спокій опанував мене, вірніше, душевна зрівноваженість. Виходить, що я не тільки втік від гестапівських ловців, але (і це головніше!) я втік від страху, від почуття страху і вийшов зі стану імпасу. Я внутрішньо розгойдався, відродивши жадобу жити і віру в добро.
Свідомість доконання чогось важливого (може, й потрібного комусь, щоб той “хтось” теж міг утікати від психічної депресії в рятуючий життєрадісний оптимізм) тягла за собою свідомість довести ж цю справу до кінця. Бо народження книги в такому вигляді, як то виглядав мій рукопис, — це ще одна книга. Та я й не ставивсь до цього рукопису, як до книги. Для мене це була зовсім не книга, це було щось більше. Це було рятункове коло, яке мене так чудесно втримало на поверхні… На поверхні віри. На поверхні життя. На поверхні творчої, оптимістичної свідомости. На поверхні гордого людського спокою, якщо хочете, і тому — доведення цієї справи до кінця було великою внутрішньою потребою. Скріпити й увічнити це моє рятункове коло! Може ж воно й ще пригодиться! А ні — то все одно його не можна викидати, як викидав я все досі.
Треба було мені переписати рукопис на машині. Але в Моршині це було неможливо. Та й розумів я, що лишатися в такому малому селі — це було б безглуздя. Перебув потрібний період, щоб мисливці збились із сліду, а чи поки інтерес до мене втратив актуальність — і добре. А тепер треба взагалі пірнати в глибоку воду. Такою є велике місто. І я подався до Львова. Це було на шістнадцятий день. Рано, на світанку.
6
Переписати велику річ, на яких 400 сторінок машинопису, в тих умовах, які я мав (без грошей, без належних знайомств) у Львові, — це була неабияка проблема для мене. Я б сказав, що все це переписування — це був тяжкий іспит снаги і нервів, продовження пригодницьких походеньок.
Жив я, де прийшлося. Або, можна сказати, що я ніде не жив, я друкував.
Почав переписувати рукопис у одної випадково знайомої націоналістки-бандерівки, пані К. М-н. Чоловік її дозволив скористатися їхньою друкарською машинкою і кутком в якомусь закапелку. І от я, в тому закапелку, друкував цілі вечори й ночі.
Дозволити якомусь “вар’ятові” цілі ночі ляпати на машинці, викликаючи підозру в сусід, а головне — завжди наражаючись на ризик нічного контролю німецьких органів безпеки,— це вже саме з боку пані М. було виявом цивільної відваги. Можна з цього збагнути, яка ж велика пошана в цієї пані була до літератури! Ситуація ж (власне, почуття відповідальностi та почуття масштабів можливої катастрофи) ще ускладнювалася тим, що це мешкання — це було не взагалі людське мешкання, а це був явочний пункт чи пункт зв’язку різної підпільної націоналістичної братії… З багатьма великими підпільними “рибами” я й мав там нагоду познайомитися, хоч і не уявляв точно, хто це, що це такі от “риби”, а думав, що це такі собі звичайні мирні обивателі, літературні знайомі пані М.
Там я познайомився вперше і потім коротко зійшовся з Йосипом Позичанюком. І це, власне, він дав мені тоді недвозначно зрозуміти, що я божевільний з таким моїм тут друкуванням, пояснивши, в чому суть.
Я забрав свою “дитину” в торбу, подякував пані за такий гарний закуток, де так зручно було друкувати ночами і навіть спати за машинкою, і пішов шукати чогось більш підходящого.
Мушу сказати, що я завжди подивлятиму тодішнє львівське українське суспільство, рівень його почуття національної відповідальносте та готовности ризикувати, якщо треба, для добра національної справи. Якби я шукав притулку тільки як отака собі проста людина, щоб прихилити голову, то, може б, мені було тяжче. Але як йшлося про допомогу літературі, про допомогу українському письменникові в його праці в таких драконячих життєвих умовах, то я зустрів те, чого я й не сподівався. Співчуття і допомогу. Хтось познайомив мене з родиною знаного львівського адвоката Р., пояснивши в чому річ, чого чоловікові треба. Того ж вечора мене було впущено в контору цього адвоката і зроблено мене її господарем на кожну цілу ніч. Кожного вечора стелено мені постіль на стільцях, ставлено на столику, поруч машинки, кухоль молока і щось із їжі, під машинку стелено згорнутого коца, щоб не торохтіла, вікна добре затуляно, — працюй, чоловіче!
І я працював. Ночами. Вдень, на жаль, працювати не міг, бо контора вдень урядувала.
І було мені дуже добре. Тільки безсоння валило мене з ніг. Я почував, що довго так не потягну. Бо, не спавши ночами, я не міг до пуття виспатися і вдень, бо таки ніде було. А стеленою мені постіллю не користався, бо ніколи було. А робота, як на зло, посувалася дуже поволі. Поминаючи те, що рукопис був дуже вже записаний двома авторами, я ж ще мусив і виправляти його стилістично, вишліфовувати. Я вже боявся, що так і не кінчу справи — або звалюся з ніг від перевтоми, або одної ночі налетить гестапо чи поліція,— ану що тут таке торохтить ночами!? Подать сюди “Тяпкіна-Ляпкіна”! Виявилося, що написати річ зовсім легко, а от переписати її — це в сто разів річ тяжча. Мабуть, від тих днів (вірніше, ночей) мого переписування я страшенно не люблю переписувати сам свої речі на машинці.
Після яких 10-х ночей праці я надрукував лише яких 200 стор. машинопису. А це ж тільки половина. Просто — не видно краю цій стуканині. Голова ломиться. Хоч викидай усе. Вже я почав байдужіти і, можна сказати, заломлюватися. Перед простою річчю — перед утомою, перед неспроможністю все самому переписати. І почав ненавидіти свій твір.
Та, на щастя, виручила мене добра людина,— друкарка такої кваліфікації, якої я мало зустрічав у своєму житті. Це була п. Ц-к, дружина одного знаного українського журналіста зі Сходу.
Під мою диктовку вона мені переписала решту рукопису за два вечори. Це було щастя! Як все просто і легко! Це все мені коштувало яких пару сот злотих, що я їх мав щастя частково одержати яко гонорар з “Наших днів” за якусь річ, там друковану, а частково позичити.
Тоді саме було проголошено літературний конкурс “Українським видавництвом”. Один примірник рукопису я віддав на конкурс. Один послав до “Вечірньої години”, бо в успіх конкурсу не вірив, навіть не вірив, що він взагалі відбудеться в такий напружений час, коли все на колесах і має геть зірватися з якоря під натиском бурі зі сходу. А оригінал твору двох авторів — більшого й меншого — віддав одній знайомій для схову. Вірніше, лишив на пам’ять, бо глибоко був переконаний, що ані з тією знайомою панною (чи панією), ані з моїм маленьким помічником, ані з нашим рукописом, так славно і пильно нами записаним та змальованим, мені вже не судилося побачитись.
Сам я перейшов у підпілля. Сказати по совісті, долею свого твору я вже й не цікавився.
Мені тільки дуже хотілося, щоб Любченко вийшов на волю, щоб ми з ним зустрілися й я міг йому при тій зустрічі сказати: “От, бачиш! Як воно смішно буває!”
Ось так народилась книга — “Тигролови”. І пішла тепер сама жити.
7
Поки моя книга робила початкові кроки, так би мовити, здобувала собі якесь місце на білому світі, я встиг з’їздити з транспортом медикаментів на Волинь, в УПА. Причому мушу тут сказати, що це було взагалі божевільне підприємство і божевільне було моє поступовання, що взяв у тому участь. Але я пішов на те свідомо і вийшов з того цілий і зовсім не жалію, ані про цю, ані про іншу дальшу участь в українському тодішньому безвиглядному, трагічному резистансі. Божевільність та зухвалість підприємства полягала в тім, що транспорт споряджався серед білого дня на Сикстуській вулиці і шансів на те, що він щасливо рушить з місця, було яких десять, а решта була за те, що все тут же і скінчиться, а учасники будуть перевішані на цій же вулиці. Перед тим могло ще бути трохи побитого скла, а може ще трохи продірявлених нацистських голів. Друга половина божевільности цього підприємства полягала в тім, що, поминаючи можливість кожночасної сутички з німцями, транспорт ішов на Волинь через територію низки польських сіл, збурених відплатною акцією, і треба було великого щастя та великої відваги, щоб крізь них дістатися до мети цілими. Та ще й повернутися назад! Але щастя і відваги не бракувало тим молодим і зеленим хлопцям, що я з ними рушив у таке плавання. Ті молодики були все-таки гідні всякого подиву. Та це все речі, про які треба колись окремо писати, бо це теми для книг, а не для побіжних нарисів.
Змінюючи часто місце мешкання, я нарешті перенісся до Турки. В Турці мене і знайшло видання “Вечірньої години” — “Звіролови”. Той примірник, що дістався до моїх рук, я подер на дрібненькі шматки. Бо редактор осмілився вставити в текст свою одну фразу. А саме — в тому місці, де відбувається сцена прощання Григорія з Наталкою (після убивства начальника району), в найнапруженіший психологічний момент, в момент вияву почуттів, які не потребують жодних слів, редактор вставив фразу з уст ніби Наталки: — “То ти мене справді любиш?”.
Це був такий несмак, такий брак почуття міри, що я подерся на стіну. Словом, редактор поставив кляксу. І тому я подер “Вечірню годину”, як тільки міг, дрібно.
Тим часом ціла річ пройшла через конкурс і дістала першу нагороду.
Цю нагороду ми й “пропили” з Йосипом Позичанюком. Ставлю слово пропили в лапки, бо і я, і Позичанюк — непитущі та й хіба на таку премію розіп’єшся? Ми пили маленькими келишками при черговій нашій появі у Львові, на квартирі Юрія Стефаника, де мали честь жити, оскільки господар гостив десь, доручивши цю хату нам.
Так вийшло, що премія якраз підіспіла до нашої умовленої ділової зустрічі. А головне, що та премія не пропала в метушні готування до близького опущення Львова всіма установами й самими німцями. Ми мали щастя.
Я цього “пропивання” премії за “Тигролови” ніколи не забуду. Не тому, що ми були п’яні чи що. Ба, ні з чого було бути п’яними. Ні, п’яні від горілки ми не були. А не забуду тому, що ніколи не забуду цієї людини. В той час, як усе панічно евакуювалося і тікало, коли все було зайняте думкою, як би вижити, як би врятуватись, як би вціліти, ця людина була опанована всеціло іншою думкою, думкою — як би перемогти? В трагічних і безмежно тяжких умовах — якось перемогти! Це людина колосальної віри, колосальної волі і колосального життєвого оптимізму. І колосальної здібности інших тим оптимізмом заряджати. Все тікало, а ми сиділи в Юрковій Стефаниковій хаті, в хаті нащадка славного українського письменника, і зовсім про втечу не думали. Позичанюк саме був опанований ідеєю творення героїчного пісенного репертуару для партизанських відділів! Хіба не верх оптимізму?
Скориставшись з нашої зустрічі із тих щасливих вільних годин, що нам їх ще дарувало життя, він, помежи іншим ділом, або він, лежачи в ліжку, просив мене укладати слова, а сам пробував мелодії до них, звичайно, перебираючи всі старі, відомі українські мелодії.
Ще й зараз пам’ятаю слова однієї пісні, яку ми тоді уклали й якою дуже тішився Позичанюк. Це була пісня на мелодію старої кавалерійської — “Ой при лужку, при лужку”. А початкові слова її були такі:
Ой над Дніпром, над Дніпром Встала чорна хмара, Де зростали ми разом, Як голубів пара…
Цю пісню Позичанюк поніс з собою до своїх відділів, але я вже не чув, як він там її співав.
Крім укладання пісень та деяких пропагандивних матеріалів, а головне — деяких проектів до деяких пізніших “великих” утворів, що сьогодні навіть забули, як і завдяки чому вони на світ народилися,— крім цих справ поважних, ще займалися при “пропиванні” премії за “Тигролови” ще деякими справами неповажними. А саме — ми умовляли одного вар’ята, що одного дня опинився в Стефаниковім мешканні і заявив досить рішуче і прямо, що він хоче переходити до більшовиків (які саме підходили до кордонів його повіту), ми умовляли його не робити цього. А як наші умовляння не мали успіху, ми пообіцяли йому, що він буде тяжко покараний у свій час. Не допомогло. Ми побажали йому щастя в житті, але тільки до нашої зустрічі. По тій зустрічі щастя кінчається. Вар’ят знав, що до гестапо ми однак не побіжимо та й не повісимо його самі, поставив нам пляшку вина на прощання і видно було, що він дуже мучиться душею. Але… він остаточно і навіки втратив віру в Захід і його цивілізацію. Тому — “адьє”!
Обіцянки ми ще не виконали. Один і взагалі відійшов з життя, не дотримавши цього слова. Та я думаю, що обіцянку нашу ще можна буде виконати.
Для чого я це все згадую й яке це має відношення до “Тигроловів”?
А для того я це все згадую і відношення це має до “Тигроловів” те, що біографія цієї книги має такий пункт: за премію, заслужену цією книгою, я, сам того не підозріваючи, прощався з Йосипом Позичанюком, з людиною, яких усе-таки тоді в нашому суспільстві було не так багато. І він мені за мою книгу щиро тиснув руку.
* * *
Хай мені читач вибачить, але я ще хочу додати одну риску до характеристики цієї людини . Причому нагадую — людини з дуже тонкою психікою, дуже обдарованої інтелектуально, ліричної од природи, що, мабуть, ніколи нікого в життю не зарізала, ні вбила, і — одного з най-провідніших і наймаркантніших діячів нашого резистансу. Якось ми ночували в домі одного львівського купця. Просто нам не було де переночувати, і ми скористалися знайомством однієї людини. В Позичанюка була валіза, досить тяжка, але не велика. У мене тільки цератова течка. Повечеряли, і господарі вклалися спати. Ми теж збиралися до сну, як раптом на вулиці зчинився галас і стрілянина. Господарі посхоплювались перелякано, і заметушилися в смертельній тузі. Це напевно була гестапівська ревізія помешкань даного кварталу, чи облава, знову ж таки пов’язана з ревізією помешкань, як звичайно водилося. І от перспектива, що в хаті буде виявлено чужих людей без поліційного на те дозволу, увігнала господарів у непритомний переляк.
Позичанюк був зовсім спокійний. Він стояв лицем до вікна, що виходило у двір (але було зачинене), і пильно дивився в нього, ніби щось справді бачив. Лише руки йому, закладеш за спину, тремтіли. Він їх стискав з усієї сили, а вони таки тремтіли. Я дивився на ті руки і читав по них, який жах у душі цієї людини товчеться. І було мені трохи незручно за нього. Хоч самому мені страшнувато теж, але особливих причин аж до такого переляку я не бачив. Навіть при самому найгіршому.
Все це тривало, мабуть, небагато хвилин, той галас і стрілянина на вулиці. Довше тривало тягуче чекання наше на влом непроханих. Але гості не втомлювались. Поволі руки в Позичанюка перестали дрижати. Діти господаря, які теж були пробудились, знову уклалися спати. Нічого не сталося. Господарі пішли до себе і теж вляглися. Позичанюк одвернувся од вікна і посміхнувся до мене, підморгнувши на ту половину помешкання, де притихли діти й господарі. Руки його вже не тремтіли. Він постояв якусь мить, дослухаючись, знову посміхнувся і знову підморгнув, ніби глузливо. Мені було трохи незручно, що ж ти, чоловіче, посміхаєшся, коли сам ти такий боягуз? Він ніби прочитав мої думки,— все з тією ж посмішкою взяв свою валізу, поставив її на стілець і відімкнув… У валізі було помежи шматтям кілька гранат, кілька пістолів, література… 1 знову закрив валізу.
— Гм. Ну що б же ми робили в разі чого? — спитав я, зрозумівши і без того, в чому річ.
— В тім-то й вся проблема… Родина з малими дітьми — це тобі не ліс…
От чого в чоловіка тремтіли руки. Це людина з колосальною витримкою. Інший, піддавшись жахові і згубивши невтримність, вже наробив би дурниць, і на другий день плакала би ціла вулиця.
Ця зброя призначена була зовсім не для бою в хаті знайомих, а на подарунок товаришам у лісі. Але якби її знайшли — то вигинуло би тут багато народу. А ще більше вигинуло би, якби її ужити. Це справді був іспит характеру, совісті і ясності думки.
Другого дня, коли ми були вже під Миколаєвом і коли подарунок дістався вже за призначенням, Позичанюк признався, що це була найдурніша пригода в його житті, та що він зробив велику дурницю, взявшись перетранспортовувати те залізяччя. Ніби не було інших способів його доставити.
8
На провесні я зустрівся з Аркадієм Любченком після виходу його з в’язниці. Ми зустрілися у львівському шпиталі, де він підремонтовувався та відпочивав після “Гітлерового курорту”. Перше, що сказав мені Любченко при цій зустрічі — це поздоровив з літературним успіхом. Та ще сказав, що якби ми були заклалися, то я, напевно б, парі виграв.
А коли я йему розповів, як же ж ця книга народилася, та що це, власне, він в усьому винен — не ходив би він до тюрми, то й було б усе в порядку, — він був щиро зворушений і щиро сміявся. Але вже інакше, як під смерекою.
9
Так що я мав-таки нагоду сказати своє: “От, бачиш! Як воно смішно буває!”.
Окремо варто б вияснити, чому в “Тигроловах” багато галицизмів у мові. Це все-таки варте уваги. Дехто думає (а дехто говорив навіть у пресі), що це “згубний вплив галицького оточення на письменника”. Ні. Галицизми до моєї цієї книги прийшли зовсім не з “галицького оточення”, бо воно ще не встигло вплинути на мене після мого прибуття зі сходу. Галицизми до моєї книги потрапили, як це не дивно, з Далекого Сходу. Вони потрапили разом з тією ніагарією життєвого матеріалу, вражень, спогадів, відчувань тощо, про яку я говорив, і вляглися разом з усім у цю книгу. Я вже колись розповідав у своїй публічній доповіді, робленій у Львові, а пізніше виданій окремою брошурою “Україна біля Тихого океану”, про те, як я раз на базарі в Хабаровську зустрів двох старих переселенців — діда й бабу, як баба лаяла діда на увесь базар: “А най би тя шляк трафив!”, бо коняка заступилася за голоблю і старезний дід ніяк не міг з тим дати ради. Це були переселенці з Поділля, з Гусятина, що 50 років перед тим прибули на Далекий Схід. Коли я, здивований і зраділий, що чую рідну мову, заговорив з лайливою бабусею, виявилося, що вони древні мешканці Далекого Сходу, Зеленого Клину, з Чорноберезівки, 16 кілометрів від Хабаровська. А ще виявилося, що обоє, і дід і баба, говорили чистісінькою подільською говіркою. Тоді я, здивований, запитав бабусю, як же це так воно трапилось, що вони вже півстоліття на Далекому Сході, мають армію дітей, невісток, онуків і правнуків, а не навчилися і досі говорити по-тутешньому. І тоді бабуся відповіла мені, зітхнувши:
— Хтозна ж… Як воно язик не наламується…
Відтоді я полюбив і цю фразу “Най би тя шляк трафив!”, і всю цю подільську говірку з її “вьйо!” замість “но!” тощо. І без звучання цієї фрази і цієї говірки я собі не можу відновити в пам’яті Хабаровського базару, без образів цих двох селян, двох древніх переселенців з Гусятина. Ба, не можу згадати без звучання цієї мови й цілого ДеВеКа.
Але це ще не все. Це ще не галичани були. А я ж там мав галичан, і це вони позначилися на мовному колориті моїх далекосхідних днів і спогадів про них. Такими були люди, мої знайомі, друзі і товариші ще з Києва і Харкова, товариші праці, а потім товариші недолі, яких я зустрічав, або з якими був у концтаборах БАМЛАГу та в Комсомольську. Це — колишній головний редактор і начальник столичного українського видавництва молодечої літератури “Молодий більшовик” — Грицай… Поет Дмитро Загул… Письменник Кічура… Редактор центральної далекосхідної української газети (під час українізації переводженої Скрипником!), а до того редактор видавництва при ЦК МОПРу — Дідушок, колишній УСуС… Професор Перегинець… Колишній кореспондент РАТАУ — Мельник, запроторений до Комсомольська за реваншизм… Останній хоч і не був галичанином, але так звик жартувати над своїм приятелем, чистої води галичанином, говорячи з ним завжди “на його рідній мові”, що це ввійшло в нас у звичку (звичайно, без жодного злого наміру та злопихання, а так, у товариському достосовуванні один до одного).
Всі ці люди були тими, з ким я міг переживати втіху розмов на матерній мові з усіма її діалектами в далекій чужині та ще й у неволі. Тож нічого дивного, що на колорит моїх мовних спогадів лягли ці рефлексії. І вони зринули й під час писання книги в Моршині, за 13 тисяч кілометрів. Ті люди ніколи не випадуть з моєї пам’яті. Пишучи книгу, я хоч і не втиснув у неї їх, але я згадував про них, а в вухах, ЗВУЧАЛИ їхні голоси, їхні слова…
Ось звідкіля в “Тигроловах” галицизми. При другому виданні я їх майже всі повикидав. Але даремно. Нехай би було так. Бо ж “з пісні слова не викидають”. Так ось з тими “галицизмами”.
Це було б і все головніше з біографії “Тигроловів”.
