Петро шарпнувся, до болю зціпив зуби, щоби якось прийти до пам’яти. Треба ж щось зробити!.. Щось зробити!.. Нерви виривалися з-під контролю, з-під панування.
Боже, яка то жаска річ страх! Страх, що паралізує волю, паралізує розум!
Ніби осяяне сліпучим прожектором зринуло дитинство, чітко-чітко, й жах, пережитий у дитинстві,— переляк від уроєної відьми. Жах, що заморозив кров, одерев’янив жили, зупинив серце… А потвора вже дихає ось тут…
В дитинстві Петро вхопив сокиру й без пам’яти жбурнув її в двері, де стояла відьма,— сокира так глибоко зав’язла в дубових дошках, що батько потім дивувався, звідки в дитини взялося стільки сили… В такому самому безпам’ятстві Петро вихопив у Діброви в’язку гранат, що збирався сам себе підірвати, зсмикнув забезпечника й, схопившись у рові на повен зріст. шпурнув в’язку гранат наперед, в чорну рухливу масу, а сам повалився в рів на дно. Він знає, що він схлипнув як дитина, прощаючись з усім, ні, схлипнув тому, що не міг уже панувати над нервами, чекаючи смерти, чекаючи, як посунеться на нього земля…
Земля посунулася, але не привалила.
Петро навіть не почув вибуху. Він тільки почув, як шелестіли грудочки землі, скочуючись на дно. Але це він почув уже потім, як прийшов до пам’яти. Власне, він не знепритомнів, бо він не панночка, але сталося щось на зразок того, ніби він раптом умер. А потім воскрес. Це був провал пам’яти. Прийшовши до свідомості, Петро побачив Кирила Діброву, що сидів і сміявся, такий радісний, опромінений. В їхнім рові було повно диму. Далебі Діброва збожеволів. Але ні.
— Гляньте! — промовив Діброва, киваючи туди, нагору.
Замість нагору, Петро подивився на Діброву з-під лоба й опустив очі, він ладен був провалитися крізь землю, пригадавши, які то вони були допіру герої.
— М-да-а…— промурмотів Петро понуро.— Теж мені герої! Я один! А ти другий!
Діброва зовсім не образився, сидів і блаженно посміхався, немов немовля, щойно вийняте з купелі. А посміхаючись, квапив:
— Ні, ви тільки гляньте!..
Петро визирнув з рова. Перед ними, кілька метрів усього, горіла сталева потвора. Далі ще така сама, охоплена полум’ям. Ліворуч метрів сто одна лежить боком… А там ще одна й ще… Всі шість танків було знищено якоюсь страшною силою… Диви, диви! Таке вражіння, що “одним махом всіх побивахом”, зовсім як у тій казці. Ліворуч і праворуч стояв піднесений гомін по ямах і щілинах, перегукування, веселі репліки… Виявилося, що якась їхня протитанкова гармата розстріляла усторч три танки, одного збила їхня таки артилерія, відкривши вогонь зліва, один підірвався на мінах, а одного хлопці самі закидали гранатами з усіх боків,— це оцього, що загнався найдалі, що горів перед Петром, так що невідомо, хто саме заподіяв йому смерть.
Оглянувши таку панораму, Петро опустився иа дно рову, простягнув ноги і з нервового відпруження глибоко зідхнув, а тоді глянув на Діброву й засміявся. “Чудасія!” — Діброва сміявся не перестаючи. Тепер вони сміялися удвох. Закурили, жадібно затяглася димом і сміялися.
Чудасія! Отакі вони вояки! “Герої” отакі “липові!”
А тим часом танки все ж немов лизень злизав! Факт. І вони залишилися живі. Живі!
Передано було звідкілясь від уст до уст, що ворожі танкові колони пішли південніше, прориваючись на захід.
Можливо. Але тут бій не припинився.
Надходив вечір, а бій не вщухав. Навпаки, ворожий обстріл ніби все посилювався. Ворог зосередив потужний вогонь своєї артилерії на невеличкі дільниці, що її займала горстка безумців і не давала ворогові поширити проломину… Ба, вже ніхто з тих безумців не думав про проломину, лише кожен думав про те, як би дорожче продати своє життя, бо ж було всім ясно, так усім видавалося, що їх — оці їхні частини, які опинилися на цім південнім крилі,— оточено з усіх боків… Мовби на доказ цього, надвечір почали бити “катюші”, посилаючи серіями свої чортячі набої, і що було жахливим — “катюші” били вже не спереду, а звідкілясь збоку чи ззаду, у спину… Думалося раніше, що все, що відбувалося за день, то було пекло. Ні, ось щойно тепер зробилося пекло. Від розривів стрілен “катюш” загорялася земля… Вона зразу спалахувала в кількох місцях, і той вогонь розливався, розповзався все ширше й ширше, наводячи на людей панічний, безумний жах. Люди вистрибували з вогню й надали в ями й вирви, шукаючи прикриття, шукаючи рятунку, і билися… Відбивалися від навколишнього жаху всім, чим могли.
Не один того дня збожеволів. Не один того дня сам застрілився або тяжкопоранений бувши й не бачивши рятунку, а ворогові здаватись не бажаючи, або від психічної перенаснаги, не в силі всього перенести. Пострілялося цілий ряд старшин і рядових стрільців, у кого “нерви не витримали”. А ще більше було вбито нещадним вогнем ворога або витолочено танками.
Петро був поранений у голову. Але не вийшов з бою, не залишив товаришів. Він не був героєм, але й не був боягузом, а вже зовсім не був тим, хто сам собі життя укорочує, бо чого нібито квапитись, як для того, щоби життя укорочувати, є ворог. Він не вийшов з бою тому, що, по-перше, раненому все одно нема куди подітися — жадних санітарів, жадних рятункових засобів, жадних польових шпиталів чи перев’язочних пунктів,— лише смерть від нещадного ворога. По-друге, тому, що більше всього на світі боявся полону,— для кого, для кого, а для нього полон означав би щось жахливіше за біблійне пекло. По-третє, тому, що мав волю битися до останку, до останнього зідхання. Він не був один такий. Таких було багато, що, опинившись перед ось таким бідним вибором, вибирали боротьбу до останку, і лише тяжкопоранені дострілювали самі себе. Легко поранені тримали далі закривавлену зброю в руках, якщо Їм не зраджували нерви.
Петро був поранений порівняно легко, як на ці умови,— десь зачепило трохи голову кулею чи уламком бомби, вибивши на якийсь час пам’ять. Але потім одуріння минуло, й він міцно тримався на ногах. Стрілець і кулеметник (а недавній артилерист) Кирило Діброва (а може, й інший хтось) забандажував йому поранену голову, скориставшись з індивідуального пакету котрогось убитого, бо свого не було. Кров заливала очі, й Петро гаразд навіть не роздивився, хто ж це саме сповивав йому голову, мов та “рідная мати”…
Як вже вечоріло, рештки людей виходили з суцільного вогню й диму. Петрові кров утамувалась, і він бачив світ. Світ був опаловий, кривавий від заграв і вечірнього сонця, що закочувалося за червоно-чорний обрій. І такий той був світ грімливий, що розсідалася голова. Дим ішов хмарами, й ішов морем вогонь по землі…
Під прикриттям диму й кривавого смеркання рештки їх виривалися на північний захід, туди десь, до своїх. Підтримували один одного, спіткалися, падали, але йшли, йшли, йшли… Виривалися з вогню.
З Петрової батареї загинули всі, вцілів лише він та Кирило Діброва. Петро пам’ятає, що, виходячи з вогню й біжучи повз старі їхні позиції, завалені трупами його людей і трупами розбитої батареї, він дострілив того коня… Того коня, що біг на двох передніх ногах, випорскував ніздрями кров і іржав так жалібно, так тоскно, так божевільне — зі стогоном, боючися лишатися сам…
“Це ж він, той кінь, думав, що його товариші побігли ген по радісній сонячній землі, по шовковій траві, а він лишився сам, у пеклі!..”
Ще пам’ятає Петро, що в короткім зударі з ворогом, що був перетяв їм шлях до своїх, упав Кирило Діброва, останній його товариш з батареї, і він тепер лишився зовсім сам, без найближчих друзів. Але хіба вони не є тепер всі найближчими друзями?!.
А ще пам’ятає Петро, що він цупив панцерфавста. Вчепився в нього й не хотів пустити. Чомусь йому видалося, що це страшенно важливо, цей панцерфавст. Ніби в ньому була захована його доля. Ніби якби не було панцерфавста, то він би вже вмер…
Потім їх підхопила якась машина й вони їхали — не їхали, пливли по морю, страшенно гойдаючись, як то буває на кораблі…
Потім машина налетіла на міну й з них мало хто вцілів. Але серед уцілілих був і Петро. Вцілів якимось дивом і його панцерфавст. Дивно, чого він, цей кийок або “макогон”, як називали інші, до нього вчепився! Підійшли ще якісь хлопці, й вони пішли далі. Навпростець, бур’янами, тернами, якимись ровами… Петро не покинув свого “макогона”, й цупив з собою, хоч самого його вели попід руки незнайомі, обсмалені й обдерті вояки. А ще когось несли на плащ-палатці. Вони всі дуже поспішали. Майже бігли. Той, кого несли, був дуже юний і дуже подібний до Ромця, до того синьоокого романтика, але це не був він, це не був Гоман.
Нарешті вони, знесилені, змучені до краю, десь зупинилися. В темряві. Вони зупинилися в якійсь уцілілій хатині, мабуть, єдиній на цілий світ, серед якогось пожарища. Та тепер увесь світ — пожарище. Крім хати на тім пожарищі, де-не-де стирчали комини, обвуглені росохи, стовпи, лежали купи цегли…
…Обсмалені дерева, купи грузу, розбомблені вулиці, опалове небо. Хата. Його рідна хата в рідному місті… Під стіною хати в дворі стіл. На столі лежить Вона, Ата, мертва, а на грудях у неї немовлятко… Ах, це пак уже був сон. Сон. Десь раптовий крик і стрілянина. Це дійсність.
Петро зідхає й швидко розплющує очі. Йому трохи холодно. На обличчя капає роса з галузки, що вціліла на розщепленому дереві (кленові). Роса насідала на простягнені далеко вперед чоботи. Перед очима туман. Чи у віччю туман? Чи у світі туман? По тілу пробігають дрижаки…
“Гм… Але проти чого ж був той сон, га? Той сон з убитою Атою й з немовлям на її грудях! Проти чого? І що означає те немовля? Чому немовля? Звідки немовля?!. А що ж то за сон, що він їв рідну землю? Проти чого це?..”
Петро поводить зімлілою шиєю, крутить головою, щоб прийти до пам’яти.
“Гм, треба шукати штаб!.. Треба конче знайтиг штаб. Штаб дивізії…”
Туман з очей розходиться, але лишається туман в. світі. Власне, не туман, а легенька мряка, бліде світло світанку. “Треба знайти штаб дивізії!”
Ген там, де вночі був вогненний водограй, над Бродами рожевіє небо. Праворуч виплив о туману ліс. А просто попереду, ген унизу, якась метушня й клекіт… Нібито там люди топляться в морі… Топляться. Кричать. Вони по шию, по пояс, по коліна в воді, так само до половини в воді коні, машини, танкетки, мотоцикли… По тій воді бредуть телеграфні стовпи…
Петро тре очі,— що за мана. Ба!..
То землю в низині застелив туман, а в тім тумані… Га! Га!.. Серце Петрові забилося радісно, закалатало: свої! То там свої! Наші! Тож дві колони їхнього війська!..
Дві колони їхнього війська стовпилися на шляху, одна проти одної, дві довжелезні колони… Одна йде на захід, друга на схід. Це ж вони, мабуть, збилися з напрямку вночі, напоролися одна на одну, зачепилися одна за одну і тепер галасують, не можуть розминутися. Одна колона поривається на захід, а її не пускає та, що поривається на схід.
Петро миттю звівся, почепив “МПі” на шию, підхопив панцерфавста й пошкандибав униз до шляху, чіпляючись за кущі, спіткаючися по вирвах і вибоїнах.
VII
Петрів здогад виявився вірним. Хоч і не зовсім. На захід поривалася колона… не колона, лявина німецьких солдат з ріжних частин вермахту, хаотична,. скорше подібна на збіговисько якихсь банд, аніж на німецьке військо,— а назустріч їй ішла на схід таки організована колона, якась частина дивізії “ГАЛИЧИНА”.
Вранішній туман розходився, небо ставало все ясніше, й ясніше ставало навколо, й, наближаючись, Петро вже добре бачив, що там відбувається. Він бачив таку картину… Власне, спершу добре вслухався в клекіт і почув зудар двох мов, лайку на двох мовах, шалені вигуки двох рас. А потім уже побачив таку картину.
Спинена потужною хвилею німецьких солдат і офіцерів, колона українських вояків стояла, а її проходили наскрізь німці, подробивши її на окремі групи.
В однім місці якийсь німецький високий чин кричав істерично щось на двох українських старшин, що стояли перед вищим начальством наструнко. В другому місці стояв галас біля гармати… Там німці розпрягають коней, свіжих, дебелих і хочуть їх замінити своїми шкапами, маленькими коненятами, реквізованими десь в українських селян, безмежно вимученими, з побитими копитами, з позбиваними холками… Гармаші не дають перепрягати, але їх відпихають і кричать на них з брутальністю, характерною для солдафонських надлюдей, і таки перепрягають… І в іншому місці те саме — випрягають коней з двоколки… Надлюди хотять мати добрих коней утікаючи, щоб везти свої пожитки та й самим їхати. Якийсь старшина з української дивізії, теж німець, розривається від гніву й обурення на своїх власних земляків. А ті йому радять “заткнути писок”. Ніякої їхньої “української” дивізії немає. Капут. Всьому капут. Є тільки проблема, кому належать ліпші коні, німецькі коні. Герен фольк є герен фольк. Його солдати мають право їхати. А ці хлопці звикли й нехай ідуть так. Та й які з них солдати?! Пхе! Вони “йдуть у бій”!?. Ха-ха-ха! Який бій? Всі бої вже відбуто! Який тепер бій? Гітлера вбито — війні кінець!
Українські старшини були явно спантеличені всім і не знали, на яку ступити, як тут бути, чи йти далі на фронт, битися з большевиками а чи починати вже тут битися з ось цими. Якщо Гітлера вбито… Але ж ні, всім же відомо, що замах був невдалий! Це вже розклад, це певні ознаки розкладу під впливом страшного розгрому на всіх фронтах. Це симптоми розкладу. Але подумати тільки — така зразкова армія, як німецька, і — заторкнута розкладовим маразмом!..
Старшина, німець з української дивізії, вимахував револьвером перед носом тих, з числа яких хтось крикнув про смерть Гітлера, хотів покарати провокатора. Але його заспокоїли німці ж, земляки. “То був жарт! Тільки жарт”. А взагалі — не відомо, хто ж це крикнув.
Українські старшини спостерігали все, бачили ознаки розкладу і глум з них… Одначе їм вже добре защеплено почуття дисципліни, те почуття ще не розгальмувалося, й вони ще не здібні стати на шлях бунту й анархії,— через те вони стоять такі чемні, розгублені, огірчені.
А може, справді вбито Гітлера? Бо інакше чим пояснити всі ці прояви анархії й деморалізації? Невже це тільки висліди поразок на фронтах?
“Так, це напевне висліди поразок, бо занадто вже ті поразки тяжкі на сході й заході. Надто поразки на заході, катастрофа з тим “Атлянтійським валом”, це, мабуть, найголовніша причина психічного заломання німецького прославленого своєю здистиплінованістю вояка…” Так думав Петро, спостерігаючи те, що відбувалося, поки йшов уздовж цього ярмарку.
Приглядаючись до того, що діялося, Петро сам розгубився й не знав, на яку ступити. По правді, його таки дуже здивувало й огірчило те, що він бачив. Щоб німецькі солдати, хай і перелякані ворожим скаженим тиском, хай і до якоїсь міри здеморалізовані, але щоб вони, утікаючи з фронту, перепрягали коней у тих, що йдуть на фронт! Це щось, що не лізе в голову. Та ж ці “хлопці” як-не-як ідуть боронити їх же, їхній “фатерлянд” від величезної біди, від загибелі! Але факт — ось біля ляфету українські гармаші й німецькі відворотці мало не б’ються.
Зразу думав було розшукати коменданта цієї колони українських вояків і зголоситися до нього. Але подивився на все й на тих молодих старшин, а далі згадав правило, що комендантами подібних колон були завжди німці, тож і тепер напевно комендант німець, і в нього пропала охота зголошуватись. Та й чого? “Ні, вже краще я зголошуся в штабі дивізії!” Петрові, як здисциплінованому воякові, йшлося про тверде й законне призначення його на нову ролю, яка б там вона не була.
Проте справу зголошення перерішив несподіваний інцидент, що розігрався перед Петровими очима. Химерний інцидент і ще химерніші його висліди.
Якийсь юнак, замурзаний і розхристаний, без шолома, пер мотоциклом назустріч німецькій лявині, покрикував гостро на німців, щоб йому давали дорогу, обминав ярмарок бічною гривкою. Він прогуркотів повз Петра й гнав далі, спихаючи німців зі свого шляху. Він гнав на схід. Він вже від’їхав яких метрів з сорок наперед, минувши Петра, як раптом дорогу йому заступив якийсь чин німецької польової жандармерії з ланцюгом на шиї. Він звелів юнакові злізти, відбираючи мотоцикль, щоб їхати самому, і не на схід, а на захід. Юнак замість .послухати натис на педаль і “газонув”, мовчки пориваючись уперед. Тоді жандарм схопив юнака, зтяг його з мотоцикля й з усієї сили вдарив в лице… Мотоцикль загнув зигзаг вліво, юнак вправо, і обоє знову зустрілися та й упали в пил. Жандарм ступнув до юнака, звів його за петельки й ударив знову в вухо. “Ду, русіше швайн!” Юнак схлипнув, захлинувшись кров’ю з розбитих уст і захищаючись ліктями, упав знову, а жандарм заніс знову свій кулак… Петро вже був біля них. Почувши “Ду, русіше швайн!”, він дуже здивувався, що це за така “русіше швайн”? Може, большевик? Диверсант?.. Лишивши панцерфавста в рові, з цікавістю ступнув ближче. Раптом помітив “левика” з розчепіреними лапами на юнаковому рамені — й у віччю йому потемніло. Немов підкинений пружиною, підскочив до жандарма і, не здаючи собі справи з власного вчинку, схопив жандарма за ковнір, повернув лицем до себе й з усієї сили вдарив його кулачищем по вуху. Жандарм упав. Схопився. Шарпнув за кабур з пістолем… Але Петро миттю скинув з шиї свій “МПі” і рішуче наставив його в груди:
— Ферфлюхтер!..— він хотів сказати “дезертир”,. але від клекоту гніву не міг добрати слова, та це було й так зрозуміло. Мить би ще, й він би його зрешетив,. якби не солдати-німці, що оточували їх. Солдати моментально схопили жандарма за руки й за плечі, стримали його й заступили і в той же час стримали Петра, дивлячись на нього здивованими, поширеними очима. Вони були чимсь вражені. Жандармові очі теж вилупилися по хвилі здивовано й розгублено. Петро думав, що то вплив старшинських відзнак на його ковнірі а чи вплив німецької мови… Але, глянувши мимоволі на свої груди й згадавшії про поранену голову, зрозумів — груди його були щедро залиті зашкарублою кров’ю, навіть штани заляпані, а ще ж на голові “чалма” теж напевно такого самого кольору…
— Камерад!.. Камерад!.. Льос!.. Льос! — загукали німецькі солдати, махаючи руками на захід, думаючи, напевне, що Петро шукає шпиталь чи санітарний пункт.
Петро відмахнувся рукою, мовляв, “дякую, але відчепіться”, помацав “чалму” на голові й ступнув до юнака, що сидів у пилюці біля мотоциклю й однією рукою розмазував по обличчі кров, намагаючись протерти очі, а другою тримаючи мотоцикль за колесо.
І яке ж було Петрове здивування, коли він у цьому замурзаному юнакові упізнав свого друга Романа. Це ж синьоокий романтик Ромцьо! Роман Пелех!
— Здоров, Романе! Як ся маєш?
— Доннерветтер!..
Роман схопився приголомшений, упізнавши голос, але ніяк не міг упізнати, хто ж це говорить. Нарешті впізнав:
— Петре!
І вони кинулися одне одному в обійми… Солдатські, братерські, півсерйозні, півіронічні обійми, з поляпуванням по спині, з грубими словечками, щоб прикрити ними те глибоке й щире сердечне зворушення, яке буває тільки у вояків, у друзів, приречених на смерть, про що вони (про приречення) добре знають.
— Доннерветтер!..
— Чого ж ти лаєшся? Ой-йой, як же ж ти й понімечився!
— Хіба тут не понімечишся…— мурмотить Роман, витираючи скривавлені уста.
Боже! Як він змужнів, цей Роман!..
Німецькі солдати спостерігали всю цю сценку й були дуже зворушені, подавали жартівливі й співчутливі репліки й на всяк випадок пильно обступили жандарма, щоби він не зіпсував хлопцям зустрічі. Але жандарм і не думав псувати, він зовсім стушувався, стояв ні в сих ні в тих і з дурним виглядом тер свое вухо, зрозумівши, що він тут програв і не треба рипатися. На німців рішучість і сила впливають якнайкраще.
— Куди ти? — запитав Петро Романа, допомагаючи швиденько звести мотоцикль.
— Частину свою шукаю.
— А де ж вона?
— А лихий її знає… Може, вже вся в Бога в раю…
— А шолом, шолом же твій де?
— Теж, мабуть, там!.. Там,— махнув Роман рукою в тім напрямку, звідки щойно прийшов Петро. Потім подивився на Петрову голову: — Ба, мабуть, там, де й твій.
— Як?! То ти там був?
— Я був біля Пеняків. Потім біля Майдану. Учора.
А ти?
— Овва, Романе! То ми з тобою були разом на христинах. А де ж ти будеш шукати частину свою?
— Їду до штабу. До штабу дивізії. До самого Фрайтага.
