Таким чином, відважні й міцні духом, яких знайшлося немало серед решток приречених на тяжкий іспит, не піддавшись паніці й не втративши почуття відповідальності!, вправили хаос в якісь рямці. Почали стягати до купи й переформовувати розбиті чи розкладені частини, зводити їхні рештки в окрему ударну групу, щоб протистояти ворогові, а протистоячи йому, пробиватися з оточення й вивести всіх ранених, всі незчисленні обози дивізії, санітарні валки, частини обслуги й господарчі частини, люди в яких навіть не володіли зброєю, тощо…
Хто конкретно керував усім, яка сила направляла всю акцію, кого би треба за іменем підіймати на щит — ніхто не знав докладно. Та й це не важно. Кожен думав, що то він. І це найбільш важно. Почуття великої відповідальности єднало усіх їх, приречених, всі ці рештки, кинені напризволяще, в єдину, внутрішньо спаяну, цілеспрямовану силу.
Петро з Романом зголосилися до зібраного з різних уламків артилерійського дивізіону. Петро знову обійняв команду батареєю, а Романа взяв до себе на відділ зв’язку, щоби бути їм укупі.
Новосформована група пішла на фронт, під Підгірці…
Ця Петрова батарея теж рухалася кінною тягою… Знову коні! Ах, бідолашні коні! Петро любіив запрягати ці істоти тільки в пісні.
Запрягайте коні в шори,
Коні воронії,
Та й поїдем здоганяти
Літа молодії…
Але, Боже! Як це подібне при всій неподібности! Здоганяти…
Лиш кого тепер здоганяти? Життя? Мрії? Частини генерала Ліндеманна? Волю?.. Честь?.. Материнський розпач?.. Кохання милої?..
Все зразу!
Що то було за видовище, що за похід!
…”Коні воронії”, кваплячись, ніби розуміючи трагізм ситуації, вибивалися із сил, тягли тяжкі гармати вузькими сільськими доріжками або полями навпростець, або луками під грохіт канонад і під одчайдушний лемент ворожих кулеметів,— мало не десятитонні потворища-гармати вгрузали колесами по самісінькі осі в м’яку землю, а коні шарпалися, вивертали ноги й горбатилися, напинали хребти, вириваючи гармати для того, щоба через кілька кроків зав’язнути знову
А в небі, як тільки вони вийшли з укрить і посунулися вперед, з’явилися ворожі літаки, як орли-стерв’ятники, й почали їх клювати…
Над однією братською могилою, зробленою в бомбовій вирві, Петрові випало промовляти. Тяжко йому було промовляти, але щоб підбадьорити живих він мусив щось сказати про мертвих. Він говорив просто спокійно і мужньо, а сам був змучений і печальний. Він не мудрствував, не подавав нікому лицемірних надій, говорив терпку, оголену правду — правду про їхню загибель, але й про їхню славу. Він говорив так, ніби це була вже остання їхня братська могила, ніби в тій братській могилі вже лежить і він. Говорив тихо, але слова його западали в саме серце почорнілим у боях друзям…
XI
— Майбутні історики німецькі напишуть, що тут до останку, до загину стояли німецькі солдати, але то не буде правда… Доказом цього є оця братська могила, одна з незчисленних, що були й що ще будуть тут, по нас. Гураган її зрівняє з землею. Нащадки її забудуть або й не знатимуть. Але це нічого не міняе. Тут лежатимуть кості як доказ, що до останку, до загину тут стояли Ми. І ця правда колись устане на увесь зріст і буде записана на скрижалях історії. Кожен цаль цієї землі тут полили своєю кров’ю Ми. Українські вояки. Та навіть коли би лишався тут останнім тільки один український вояк, український юнак, то це би означало, що цю землю захищав до останнього подиху від навали зі сходу він, український солдат, український невідомий, безіменний солдат, український самовідданий романтик. Але ж тут нас лишилося не один! Нас тут лишилося ще кілька тисяч. Поставили чоло ворогові в цілком безвиглядній ситуації. Це Ми поставили чоло ворогові в цілком безвиглядній ситуації! Ми боротьбу програємо, але наші кості в цій землі довго нагадуватимуть нащадкам, що ми боролись. Це Ми боролись! Це НАШІ кості, друзі мої!
Те, що ми божеволіли від жаху, то наша справа. Так, ми божеволіли від жаху й кричали тваринячими голосами, розчавлювані танками, живцем печені “катюшами”, дірявлені на решета ворожими автоматами та кулеметами й кромсані сталевим череп’ям гарматнів, але наш крик, наш переляк, наші воплі простить нам оця наша земля. Нашу панічну часом розгубленість і наші безпам’ятні передсмертні благання та прокльони від нестерпних мук нам простить наша земля, оця наша сира земля. Ми не були героями. Усі “герої” були деінде й лишились живими. Ні, ми були простими юнаками, які ніколи в своєму житті нікого не вбивали і не вміли вбивати, але які любили свою землю палкою любов’ю й ради неї стекли власною кров’ю в жорстокій нерівній боротьбі. Ми не були героями, нас убивав ворог, як кроликів, але й ми вбивали ворога нещадно. Ворог убивав нас, не знаючи милосердя, ми його убивали теж, не знаючи милосердя
Нас переможено, але це не є правда. Нас вибито Нас вимордувано. Нас витолочено, це так. Але нас не переможено. Бо ми не здались. Ми де здались ворогові й не піднесли руки догори.
Минуть роки, минуть десятиліття, минуть століття, про нас говоритимуть різні речі, про нас говоритимуть, може, навіть зі сміхом, як лро тих, що панічно ридали від жаху, але ніхто ніколи не скаже, не посміє сказати, що ми піднесли руки догори й здалися. Ні. Ніхто цього не посміє сказати! Бо це буде неправда. А хто не здався, той ще не в переможений. Поляглий навіть в нерівнім бою не є переможений до кінця. Він лише в фізично вбитий, але ворогові нема з чого тріюмфувати. Неупокорений мертвий воскресає завжди.
Минуть десятиліття, і ми воскреснемо в народній пам’яті… Нас тут так багато лягло, а ще немало ляже кістьми, що цей шматок землі української і ці дні, затягнуті димом і нашими воплями, лишається ві віках, як українські ще одні Термопіли…
XII
“На фронт”… Смішне поняття! Фронт скрізь. Бої почалися з місця й тривали потім безперервно.
Тяжкий бій кипів під Підгірцями. Потім пересунувся
під Олеське… Потім під Гавареччину…
За замок і село Підгірці бій був особливо лютий. В Підгірцях, натискаючи зі сходу, з нами зударилась якась ворожа частина, сформована нібито з комсомольців, одчайдушних і таких, що нібито не здаються в полон. Спочатку ворог відтиснув частини дивізії геть і зайняв Підгірці. Але одчайдушним ударом частини дивізії відкинули ворога назад, завдавши великих втрат. Та підійшли більші ворожі сили й відтиснули хлопців на захід, під Олеське. Вони відступила з боями, як то кажуть, задкуючи, уступаючи кожний цаль рідної землі з великим опором і густо скроплюючи її своєю й ворожою кров’ю…
Петра й Романа смерть уперто минала, і Роман був у надзвичайному піднесенні, розпалений і несамовитий. Від якогось, аж наче гістеричного піднесення несамовитий. Замурзаний потом і кіптявою він, Роман, говорив Петрові (забуваючи, що це саме він уже сказав принаймні разів з десять):
— От якби билися отак усі, всі! І з самого початку! Ми б того проклятого “воріженька” давно загнали на піч…
Лишалося тільки невиясненим, хто саме “всі-всі!” та від якого саме “самого початку”.
У короткі, украдені в смерти хвилини, Роман перечитував листа від милої й нишком цілував його. Бо там, крім страхіть, були ще понаписувані такі речі, від яких хлопцеві заверталася голова й мліло серце. І поки він був ще живий, він хотів упитися тією млостю, тією радістю від дівочих признань в листі, скропленому дівочими сльозами. Сліди сліз ще були видні, хоч. який той лист був пожмаканий і пропотілий, хований на юнацьких грудях.
Раз під час такого перечитування навернувся Петро, якого Роман, заглиблений в переживання, вчасно не помітив. Хлопчина буйно почервонів, бо був застуканий саме на тому місці, як він цілував листа… Петро зробив вигляд, що нічого не бачив, що йому, зрештою, ні до чого немає діла, хоч у самого серце стислося від жалю й ще від чогось. Роман знав, що той все бачив, лиш удає. Згортаючи листа й ховаючи тремтячою рукою в бічній кишені на грудях, Роман пробубонів, якось вовкувате поглядаючи спідлоба:
— Ну, чого скиришся?!
Петро помовчав. Сів поруч. Пожував травинку.
Й зідхнув з щирим тихим жалем:
— Я зовсім не скирюсь, дурню… Від того тону Роман зніяковів зовсім. Глянув на товариша, й аж сльози йому виступили на очах.
— Ну, не злосться… Ти бачиш же, що я зовсім дурію…
— Я теж дурію,— промовив Петро тим самим тоном.
— Як?..
— Та от так…
Роман присунувся близько й глянув у самі очі, замерехтів у них зволоженим своїм зором:
— Так? Скажи… Ти мав кохану?
— Так, я мав кохану…
— А-а-а…
Мовчанка.
— І де ж вона? — запитав нарешті Роман зовсім тихенько.
Петро поворушив бровами й примружився, дивлячись удалину:
— Я ж вже тобі говорив… Вона втекла з-під шибениці і щезла. І нема, брат…
Роман схвильовано витяг листа з кишені на грудях і простяг Петрові з щирою довірою, ніби тим хотів зробити товаришеві приємність, порадити в його горі.
— На ось почитай… Що вона пише…
Петро посміхнувся й одвів Романову руку з листом:
Смішний ти, наївний ти, хлопче! Заховай. Це твій лист, твоє щастя… Мій лист, моє щастя теж прийде. Він прийде колись…
Під Олеськом хтось з дивізійників розповідав, як то вони заскочили в Підгірцях кількох ворожих кулеметників-юнаків. Розстрілявши всі набої з кулемета і не схотівши здаватися в полон живцем, ті “теж хлопці”, підірвали себе гранатами. Самі себе… Гранатами… Лишилась каша…
І цікавим було Петрові та Романові чути, що й оповідач і слухачі не мали особливої злоби до “тих”,— мабуть і на злобу вже не вистачало духу.
— Бач,— сказав котрийсь мляво й понуро.— Не тільки ми коцаємось…
— Еге ж,— докінчив інший так само мляво, апатично.— Вони теж такі бідаки… Як немає вже виходу, тоді власна куля або граната… Але ж і завзяті, чортові сини!
З цього всього випливала тільки одна тяжка мораль — якщо “там” такі настрої, то немає чого будь-кому сподіватися на пощаду й милість.
І ніхто на пощаду й милість не розраховував і навіть не думав про те.
Не бачачи для себе іншого рятунку, як лише битися й якщо загинути, то в запалі бою, люди, “хлопці”, що в пеклі поробилися суворими, загартованими мужами, билися героїчно.
Там, де вони пройшли, немало лежатиме їхніх і ворожих кісток, немало черепів, присипаних пилом і тоннами землі, збурепої в небо, лежатиме там, і немало тих черепів колись виоре дядько, український селянин, батько цих хлопців, орючи лани свої. Одні з тих черепів лежатимуть зіницями на захід, а ще більше їх лежатиме тут зіницями на схід — це все будуть їхні черепи…
“О жовті черепи, зіницями на схід !”
Химерні думки лізуть в стомлену, гарячу від болю й безсоння голову.
“О жовті черепи, зіницями на схід!..” — звідки це? Ах, так, це ж з одного поета, отого що там, по той бік… З його знаменитого “СЛОВА О ПОЛКУ”, з його надзвичайної поеми про український ПОЛК, про його безвиглядну, але героїчну, ніким не оспівану боротьбу, про його трагедію… Боже, що ж то за така фатальна, вічна історія! І там теж отак коні тягнуть батареї, вгрузаючи по коліна в чорнозем… Ось такі вони — пітні, мокрі, блискучі, в моргулях божевільне напнятих м’яз. Бач! Це ж про їхній “полк”, про оцей “полк”, про оце…
Тяжущі гармати вгрузають по самі станини в глевкий чорнозем, а гривасті коні, напружуючи рештки сил, виривають їх і знову грузнуть, виривають і грузнуть — тягнуть з хропінням, з колосальною напругою, побрязкуючи зумбелами й ланцюгами посторонок, викручуючи ноги, засікаючись підковами… Над ними опалове небо, й грім, і димний сажний туман, а вони тягнуть… А їм допомагають гармаші, такі ж пітні, змучені, але затяті. Все вперед і вперед! Вперед!
І сунуть вони, гримотять, гримотять. За ними гримотять ляфети, зарядні скрині, обози… В цілому — це ж і е вони, оті: “тяжкі потвори батарей” з Бажанового “СЛОВА О ПОЛКУ”.
За батареями йде піхота… Ідуть мінометники… Гренадери… Над ними клекотить небо, меркне блакить від бомб, а потім розчахуються обрії від їхньої власної канонади… І знову виривають коні тяжкі гармати й ляфети з чорноземлі і знову гримотять, обливаючись потом…
Там, де пройшов цей “полк”, лишається поле, здовбане й укрите вирвами, мов кратерами вулканів, залите кров’ю, засіяне черепами — їхніми власними…
“О жовті черепи, зіницями на схід!”
Так. Неодмінно.
Вони падають… Вони всі падають лицем туди, куди поривалися серцем, вони падають зіницями на схід.
І лежатимуть так до судного дня.
XIII
Але дедалі люди все більше нервове й фізичво вичерпувалися й навіть найтвердіші вже починала впадати в розпач, психічно заломлюватися.
Найкраще Петро спостерігав це на Романові.
Запал Романів танув. Вивітрювався геть. Його заступав відчай. Та який відчай! Бідолашний хлопчина не те що вимучився фізично, не те цо потерпав від страху, ні, він вичерпався душевно, бо переживав велику внутрішню кризу.
В одну з коротких хвилин перепочинку Петро кинувся шукати Романа й знайшов його лежачим У кущах. Хлопець лежав лицем в землю й плакав, що видно було по його плечах. Петро посояв над хлопцем, а тоді сів мовчки поруч. По якійсь хвилині взяв своєю кострубатою рукою за хлопців чуб і повернув ро себе. Роман вирвався й знову уткнувся в землю, але перестав плакати. Полежав так, а потім повернувся навзнак і, схлипнувши востаннє, промовив до Петра:
— Вибачай… Збабів, брат…
— Нічого, буває…
— Буває!.. Та не з усіма… Ти навіть не уявляєш, з якої це я причини так розсипав кислиці. Ти думаєш, що я боягуз?
— Ні, я не думаю, що ти боягуз.
— Гм… Я, може, й боягуз, але не настільки, щоби плакати. Я від іншого. Я тому, що бачу, яке ми ніщо!.. І не тому ми ніщо, що ми отут ніщо. Ні, ми вміємо часом навіть ефектно вмирати, часом потрапимо утнути й параду, та яку! Але що з того?.. Ах, які ми біднії
— Та чого?
— А того… Ні, ти цього не збагнеш. Занадто в тебе відмінна, простолінійна, грубо витесана души й груба шкіра… Хоч нам, власне, й треба б таких чортів, як ти…
— А може б я таки збагнув? — тонюсінька-тонюсінька нотка товариських кпинів.
— Де!. От була в мене гарненька хатка в душі. Така гарна-гарна хатка! І от розвалилася. Збомбило її до чорта! І тепер там порожньо стало, ух!,. А яка ж то була гарненька хатка! Хатка, що її мені збудували змалку ріжні вишивані “дядьки”… Знаєш, хатка з “козаченьків”, з “воріженьків”, а шароварів широких як Чорне море, з “гаківниць”, з “оселедців”… “Воріженьки” таки були милі й безобидні, а війни, власне, ніякої й не було, був тільки “герць”, така парада, гулянка. “Козаченьки” йшли на “герць погуляти” з “воріженьками”.
Хтось збоку засміявся. То сиділи поблизу стрільці, спинами до розмовців, стомлені, байдужі, але вони безперечно слухали, хоч і не подавали зовсім виду. На їхніх вухах і на їхніх спинах було написано, що вони слухають, і сміх той стосувався Романових слів.
Нехай.
— Еге ж,— продовжував Роман до Петра саркастично, ніби сам себе тортурував: — “Козаченьки” йшли на “герць погуляти” з “воріженьками”. А тим часом… Бач! Господи, як далеке оце все від того, чим нас напихали змалку ріжні вишивані дядьки та панії! Тим часом діють не цукеркові “воріженьки” й не цукеркових “козаченьків” тут треба, і не цукеркових душ, напханих розвезеним нашим, солоденьким, розмріяним примітивізмом, тут треба! — Бідний Роман аж мінився, так він глибоко переживав усе.— Іншого тут треба! Бо не “воріженьки” діють проти нас, а діє математика! Діє ворог, озброєний математикою! Еге ж! А математики нас якраз і не вчили.
Петро був, як уже не раз перед тим, страшенно здивований Романовою мовою, що прозраджувала і неабиякий розумовий багаж в цього хлопця, а головне, що ця русява голова вміє думати й багато, видно, думала. Щоб розвіяти гіркоту Романових слів, Петро зауважив з легкою іронією:
— Це ти сам до всього додумався, чи десь вичитав?
