Були собі цар і цариця, а в них – три сини. От їхня мати цариця та ніколи з дому не виходила.
Стали сини в школу ходити, почали з них школярі сміятись, що їхня мати та ніколи з палацу не виходить. Вертаються вони додому та й скаржаться матері, що як з них у школі сміються через неї. Вона от взяла та раз і вийшла. Де не взявся чорний ворон з чорного царства, підхватив її і поніс.
Пожурились сини трохи, а там і кажуть:
— Благослови нас, тату, підемо ми матір шукати.
Цар знарядив їх і відпустив.
От ідуть вони та й ідуть, аж дивляться: стоїть хатка, а в тій хатці бабка. Вони до тієї бабки:
— Чи не знаєш, бабко, як пройти до чорного ворона з чорного царства?
— Ні, – каже, – не знаю, хіба моя прислуга знає.
От як свисне, як крикне – біжить усякий звір: вовки і леви.
— Чи не знаєте ви, – питає, – шляху до чорного ворона з чорного царства?
— Ні, – кажуть, – не знаємо.
Пішли сини далі, ідуть та й ідуть, аж стоїть друга хатка, а в тій хатці бабка.
— Чи не знаєш ти, бабко, шляху до чорного ворона з чорного царства?
— Ні, – каже, – не знаю, хіба моя прислуга знає!
Зараз як свисне, як крикне – біжить усякий гад: ящірки і гадюки.
— Не знаєте ви, – питає, – де шлях до чорного ворона з чорного царства?
— Не знаємо, – кажуть.
Пішли вони далі, аж стоїть знов хатка, а в тій хатці третя бабка.
— Чи не знаєш ти, бабко, де шлях до чорного ворона з чорного царства?
— Ні, – каже, – не знаю, може моя прислуга знає.
От як свине, як крикне – летить усяка птиця: орли і горобці, і гави.
— Чи не знаєте, – питає, – де шлях до чорного ворона з чорного царства?
— Ні, – кажуть, – не знаємо, хіба, може, тирка знає.
А то в неї була така вже тиркава та задрипана птиця якась, що з одним тільки крилом.
— Послати, – каже, – по неї!
Зараз метнулись, притаскали її.
— Знаєш ти, де шлях до чорного ворона з чорного царства?
— Знаю, – каже.
— Так відведи оцих людей, та гляди мені, прямо доправ до красної дівиці – ясної зірниці, а не то, і друге крило відріжу.
От подякували брати та й пішли, а та тирка попереду, то скоком, то летом попереду них, та привела – аж стоїть вогненний щит, так вогнем і пашить.
— Тепер, – каже тирка, – прощайте, ідіть собі сміло.
Старші ж брати злякались та й зостались, а Іван – царевич пішов та їм наказав:
— Ждіть, – каже, – або мене, або матір, хто-небудь вже з нас та прийде.
Ввійшов у той щит – щит розступився, Іван – царевич і пройшов.
От іде та й іде, коли це стоїть палац, а на воротях шість левів язики повисолоплювали, пити хочуть.
Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв; вони йому поклонились та й пропустили.
Пішов він у той палац, аж там спить красна дівиця – ясна зірниця. Він з дороги наморився, схилився на руку та й заснув.
От вона як прокинулась та до нього; ухватила шаблю, хотіла зарубати, а далі й одумалась: “Він мене не рубав. За що ж я його буду?”
Розбудила його, стала питати, чого він сюди зайшов.
— Та чорний ворон з чорного царства вкрав нашу матір, так це я і пішов її визволяти.
— То ж, – каже дівчина, – мій батько. Іди ж ти до другої сестри, та тебе направить.
Подякував він і пішов.
Приходить, аж стоїть другий палац, а на воротях дванадцятеро левів, язики повивалювали – пити хочуть.
Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв, вони йому поклонились і пропустили.
Ввійшов він у той палац, коли там ще краща красна дівиця – ясна зірниця. Він полюбувався нею, схилився на руку та й заснув.
А вона як прокинулась – за шаблю та до нього. А далі: “За що я його буду рубати? Він же, як я спала, мене не рубав?”
Розбудила його, розпиталася:
— Ти ж, – каже, – наш тепер брат.
Ото погуляли.
— Іди ж ти, – каже, – до третьої сестри.
Попрощались, він і пішов.
Приходить, аж знов палац, а коло нього вже двадцять чотири леви на воротях, роти пороззявляли, язики повивалювали, пити хочуть.
Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв. Вони й пропустили його.
Пішов він туди, аж там ще краща красна дівиця – ясна зірниця. Він полюбувався нею, схилився на руку та й заснув. От і ця хотіла його зарубати, та одумалася і розбудила, а як розпитала, дає вона йому яблучко.
— На, – каже, – це яблучко, та де воно котитиметься, іди за ним прямо, якраз і дійдеш.
От подякував він і пішов. А те яблучко і привело його якраз у воронів двір. Пішов він туди, аж там і мати.
— Привіт, мамо!
— Привіт, сину.
Ото побалакали, розпиталися, вона і дає йому швайку та булаву.
— Стань, – каже, – он за тим стовпом, то ворон, як прилетить та сяде на стовпі спочивати, то й не побачить тебе.
От заховався він за тим стовпом, аж ось і ворон летить. Сів на стовп та й озирається, чи не побачить дечого з’їсти, та й побачив його.
— Хе, – каже, – ось і закуска є.
А він:
— Брешеш, псине м’ясо, подавишся! Я сам тобою закушу!
Чорний ворон як кинеться до нього, а він відскочив та йому на спину ту швайку угородив та булавою все потягає.
Як поніс же його ворон – вже і під хмари, і за хмари, а він усе булавою його почаща. Та бив, аж поки той упав та й лопнув.
Пішов він тоді до матері:
— Вбирайтеся, – каже, – мамо, будемо у свій край подаватись.
От мати вбралась, запрягли вони вогненну коляску, тих красних дівиць позабирали й поїхали.
Тільки не доїхали до вогненного щита, а Іван – царевич їм і розхвастався; що ось то він і сам без вогненної коляски пройде крізь той щит. Ті ж своєю коляскою проскочили, а він і зостався.
Ходив він, ходив, блудив, блудив, а далі й думає: “Вернуся на старе місце, може, хоч попоїсти знайду”.
Прийшов, аж нічого немає, саме тільки те яблучко, що менша красна дівиця дала. Сів він та й заплакав, аж тут де не вискочить Стрижений Іван.
— А чого плачеш? – питає.
— Та немає у мене нічого, одне тільки яблучко.
— Чого ж тобі треба? Давай його сюди!
Зараз покотив те яблучко, з’явились напитки й наїдки, і три музиканти грають. Пообідали вони, Стрижений Іван і каже:
— Ходім, заберем коней та й поїдемо до тебе.
Полізли у погріб, розбили дванадцятеро дверей, порвали дванадцятеро ланців, вивели двох коней – як вогонь.
Як посідали та як поїхали, не побачили, коли той вогненний щит пролетіли. А ті його два брати, як приїхали вже до них мати та красні дівиці, побачили, що немає Івана – царевича. “Це ж, – подумали, – вже його і до віку не буде, та й наказали їм казати, що то вони їх врятували”. А тут приїздить і Іван – царевич із Стриженим Іваном.
Ото як приїхали, напитали собі десь квартирку у солдата, та й прислухаються, що люди говорять. А брати готуються до весілля, красні дівиці не хочуть за них, кажуть:
— У нас і плаття такого, як треба, немає. Як зробите таке плаття, як у нашого батька було, та не глядячи і не міряючи – точка в точку, строчка в строчку – так підемо.
Скликають брати всіх кравців, усіх швачок – ніхто не береться. А Стрижений Іван і каже до того солдата:
— Іди берись!
Той одмагається.
— Іди, – каже, – та вимагай мірку золота.
Солдат пішов і об’явився, а Стрижений Іван – на коня та туди, у чорне царство; забрав там їхні плаття, а вдосвіта й дома був.
— На, – каже вранці солдату, – неси!
Красні дівиці як подивились, та одна на одну тільки морг, морг, а нічого не кажуть.
От поодягали.
— Ще, – кажуть, – якби нам до цього плаття та черевички.
Кликнулсь вони до шевців – знов ніхто не береться; вони до солдата.
Солдат одмагається, а Стрижений Іван:
— Берись, – каже, – та вимагай віз золота.
Поки солдат раду брав, а Стрижений Іван у чорне царство злітав і черевички привіз.
Побачили їх красні дівиці – ще дужче зраділи.
— Він, – кажуть, – десь тут. Ну, тепер – кажуть, – зробіть нам ще по платочку.
Брати вже ні до кого й не йдуть, а прямо до солдата:
— Роби, сякий-такий!
Стрижений Іван, як дізнався, і до світу й платочки притаскав. Тоді давай красні дівиці того солдата допитувати, хто та й хто це усе йому поробив.
Він і розказав. Вони тоді до царя:
— Он хто, – кажуть, – нас врятував, а це злодії.
Прикликали його, розпитали – аж так. Тоді цар до коней прив’язав брехунів та й пустив у поле. А Іван – царевич забрав собі найменшу дівицю та й живуть.
Там горіло три фонарі, йшли три пани, лежало троє яблучок – одне мені, друге Лазареві, а третє тому, хто казки казав.
