Ця історія від одного молодого гіда, який водив екскурсії для туристів, котрі хотіли відвідати знаменитий на всю Америку будинок у Ноксвільській долині.
“Сподіваюся, ви пам’ятаєте історію про жахливий Ноксвільський зсув? Ні? Ну як же так, невже вам ніколи не доводилося чути, як ледь не щез із лиця землі один-єдиний будинок у всій Ноксвільській долині?!
А вцілів він лише з тієї причини, що, коли зсув був уже біля самого будинку, стихія раптом розділилася надвоє й обійшла будинок – при цьому не зачепивши жодної дошки з його дерев’яної обшивки.
Однак найцікавіше, що в цьому будинку жила тоді стародавня бабця, яка вже не могла ходити. Тому вона пересувалася в плетеному кріслі, до якого були примайстрючені невеличкі коліщата. Під час зсуву вона, як завжди, сиділа у своєму кріслі і дивилася, як повз неї праворуч і ліворуч проносяться шматки каменів і ґрунту.
Після цього про Ноксвільський зсув стали розповідати силу-силенну байок; у тому числі – про бабусю у плетеному кріслі.
Зараз у цьому самотньому будинку живе один дуже славний чоловік на ім’я Езра Мур.
Коли я разом з іншими туристами відвідав це легендарне місце, то всі, ясна річ, зацікавилися плетеним кріслом на колесах, що досі стояло посеред кімнати. Воно було обшарпане; з нього навсібіч стирчало плетіння; старезне крісло було подряпане і скособочене.
– Що це за руїна? – поцікавився хтось із туристів.
– О, це і є те саме чудове крісло моєї прабабусі! – гордо відповів Езра Мур.
– Те саме, в якому сиділа стара, коли трапився той жахливий обвал.
– Ви, звичайно ж, вже чули цю дивовижну історію?
Ніхто, звичайно ж, не чув, і він у сотий раз розповів її. Додавши, що цей будинок після смерті прабабусі отримав у спадок…
Напевно, вам відомо, що для пересічного туриста немає нічого дорожчого, ніж отримати сувенір, який він забере із собою на пам’ять про відвідування знаменитого місця.
Ось Езра і пояснив відвідувачам, що знамените крісло своїм жахливим станом зобов’язане саме відвідувачам – надто жадібним до сувенірів.
А тим часом мої супутники стали прохати Езру, щоб він дозволив їм узяти на пам’ять хоча б шматочок цієї старовинної речі.
– Гаразд, чого вже там, беріть! – махнув рукою щедрий господар.
– Адже його вже і так майже розтягнули по прутику. Деякі нахаби мовчки чикрижать його, варто мені лише відвернутися. Я для цього навіть завів гострого ножа: щоб акуратніше відрізати прутики від крісла. Ось, будь ласка, скористайтесь – так вам буде зручніше!..
Мої супутники шпарко взялися до справи. А поки вони добували “трофеї”, Езра поманив мене пальцем. Ми з ним вшилися до кухні й засіли за столом із чашками чаю.
– Бачиш, Віллі, – сказав він мені.
– Коли я зрозумів звички цих туристів, то затямив, що в них якась незрозуміла жага до всіляких сувенірів. Тоді я вирішив допомогти їм. Ну і собі, звичайно ж, – додав він, усміхаючись у вуса.
– Наприклад, це прабабине крісло. Щороку на найближчому ринку я купую дюжину плетених крісел на коліщатках. Потім я надаю їм вигляду старої речі: шкребу, дряпаю, поливаю водою, жбурляю, штовхаю. Словом, працюю над ними, не шкодуючи часу та сил. Коли ці крісла стають подібними до того, що ти бачив у кімнаті, я по черзі виставляю їх перед туристами. А ті вже самі доламують “раритети”, розбираючи їх на сувеніри, – одне за іншим.
– Цього сезону це вже третє крісло моєї прабабці. Але, треба визнати, що вдячний турист – це щедрий турист. Двадцять баксів за кожний прутик – мені здається, що це розумна ціна за сувенір з шикарною історією.
Нічого не скажеш, чинив він, як справжній янкі. Не надто чесно, однак у підприємливості йому не відмовиш”.
