Там, де прозоре джерело нестишно жебонить, де молоді модрини ніжно зеленіють, де дві зозулі дзвінко кують, кому довгий вік общяючи, кому близьку смерть прорікаючи, жили у ветхому аїлі, закіптюжені, наче дим, старий дід і стара баба.
Дітей своїх вони виростили, синів на дальні кочовища вирядили, дочок заміж повидавали, самі вдвох зосталися. Ні скринь з добром, ні табунів, ні рогатої худоби в них не було. Всього й господарства – одна безрога корівчина.
Стара навесні до лісу ходила, ломакою в землі длубалася, коріння кандика та головки лілії-саранки в мішок збирала, так і перебивалися. А старий жив безтурботно – люльку палив та зозуль слухав.
От одного разу і каже він своїй бабі:
– Сьогодні зозулі нам близьку смерть віщували. Давай заколемо корову, хоч перед смертю м’яса попоїмо.
Стара заплакала, об поли руками вдарила.
– І не сором тобі, старий? Стільки літ молоком корови ми ситі були, а ти що надумав?
Та старий своєї баби слухати не став, вчинив по-своєму.
Розсердилася стара баба й пішла, старого покинула.
Ішла горбами, долинами, великі ріки, де мілко, переходила, через струмки кладки перекидала. На гірські перевали сходила, донизу спускалася і прийшла в тайгу, де між деревами на галявинах і по схилах гір паслися дикі кози-теке, козли та бурі марали.
Стара лагідно до звірів усміхнулася, протяжну пісню заспівала, і дикі звірі до старої підійшли.
Гірським диким козлам вона руку на спину кладе, лякливих маралів гладить, кабарзі за вухами чеше, із звірами, мов з людьми, бесіду веде.
Дикі вільні звірі вухами ворушать, слухають, ніби мову старої розуміють, спокійними очима на неї позирають.
І лишилася стара жити в тайзі. З сокирою походила, жердин назбирала, кору з модрини обдерла, поставила собі аїл. Диких кіз, маралух доїла, молоко квасила, сир-арчу віджимала, потім на вогні сушила, в диму коптила – твердий смачний сир-курут їла. Добре, славно жила стара, шкіра на її обличчі розгладилася. Однак про старого свого не забула.
«Живий він там чи вмер? Може, голодний, холодний в аїлі своєму сам сидить».
Ось поклала вона арчу в мішок, та ще масла в пузир налила, нанизала дві в’язки куруту, взяла дерев’яний костур і пішла навідати свого діда.
Коли до свого старого аїлу підійшла, заплакала, дуже вже ветхим став аїл. Утерла сльози. Зазирнула крізь шпарку й побачила: чорний, худий старий сидить біля погаслого вогнища й бубонить:
– Від голоду я зовсім оглух, не чую, що зозулі мені кують, життя общяють чи про смерть мову ведуть. Ось зараз із’їм останній шматок і ляжу вмирати.
Крізь сльози усміхнулася стара, взяла пузир з маслом і кинула в димохід. А сама знов у шпарку дивиться.
Старий підняв з землі пузир, поїв масла, повеселішав: Мабуть, зозулі добро мені віщували, треба шапку зняти, послухати.
Зняв шапку, і тут просто на голову йому мішок з арчею впав.
– О-о, дякую вам, мої зозулі! – зрадів дід, поїв сиру і вже зовсім прибадьорився.
А тим часом ще й дві в’язки куруту впали йому до ніг.
– О-о, мої любі зозулі! Будьте ви завжди ситі, як вівці, гладкі, дякую вам!
Стара голосно засміялася і ввійшла в аїл:
– Ну, як ти тут поживаєш, діду?
– Добре живу! Коли їжа скінчилася, мені зозулі накували масла, арчі-сиру й куруту.
– Ех ти! Не зозулі це, а я своїми руками тобі харчів припасла, сюди принести не полінувалася.
– Спасибі, спасибі! Тепер я не розлучуся з тобою, моя стара, ніколи. Куди ти підеш, туди й я. Не кидай мене…
Пожаліла стара свого чудного діда.
– Гаразд,– каже,– візьму тебе до себе, тільки присягнись, що будеш завжди мене слухатися.
– Сонцем присягаюся, що скажеш, зроблю, перечити не посмію.
Чи довго йшли чи ні, прийшли нарешті до бабиного аїлу. Прибігли звірі, язиками бабі шубу вичистили, об аїл боками потерлись.
– Слухай, діду,– мовила стара,– ніколи в цій тайзі не став на звірів пастки, стрілою в звіра не смій поціляти, списа в руки не бери.
І стали вони жити в тайзі. Стара кандик збирала, диких кіз, маралух доїла, молоко квасила, їжу готувала.
От одного разу, коли стара взяла два відра й пішла доїти диких звірів, дід зрізав гілляку, зав’язав кінці, вийшов у нього лук. Вистругав старий і стрілу. Взяв цей лук і стрілу та й пішов дичини пошукати, пополювати.
На верхівці кедра чорний ворон сидів завбільшки з теля. Прицілився старий і влучно стрілу пустив. Поцілила стріла ворона в груди, та ворон так і зостався сидіти невразимий. Вийняв дзьобом стрілу, переломив її, кинув, сказав «карр-
карр» і полетів. Відгукнулися ворону марали і козли, кабарга і дзерени, і побігли усі звірі.
Ішли стара з повними дійницями молока. Побачила звірів, що втікають.
– Верніться, верніться!
Довго гукала, молоком услід бризкала, плакала, а потім і дійниці навздогін кинула. Але звірі не вернулись. Упала стара долілиць, заплакала, сльозами своїми землю зросила. Де стара плакала – живе джерело із землі пробилося.
Від молока, що стара хлюпнула звірам услід, лишилась у маралів, диких козлів і дзеренів довкруг хвоста біла пляма.
