Художник не знав, як пояснити дамам цю приємну для них помилку. Засоромившись і понуривши голову, він промовив стиха:
— Це — Псіхея.
— У вигляді Псіхеї? C’est charmant! — сказала мати, усміхнувшись; причому усміхнулась також і дочка. — Чи не правда, Lise, тобі найбільше личить бути зображеною у вигляді Псіхеї? Quelle idee delicieuse! [Яка чудова думка! (франц.)] Але яка робота! Це Корредж! Признатися, я читала й чула про вас, але я не знала, що у вас такий хист. Ні, ви неодмінно повинні написати також і з мене портрет.
Дамі, як видно, хотілося теж з’явитись у вигляді якоїсь Псіхеї.
“Що мені з ними робити? — подумав художник. — Коли вони самі того хочуть, то нехай Псіхея зійде за те, що їм хочеться”, — і промовив уголос:
— Потрудіться ще на хвилиночку сісти, я дещо додам.
— Ах, я боюсь, щоб ви як-небудь не… вона така тепер схожа!
Але художник зрозумів, що побоювання були щодо жовтавості, і заспокоїв їх, сказавши, що він тільки додасть блиску і виразу очам. А по правді йому було дуже соромно і хотілося хоч трохи більше надати схожості з оригіналом, щоб не докорив йому хто-небудь за цілковиту безсоромність. І справді, риси блідої дівчини почали, нарешті, виступати ясніше з обличчя Псіхеї.
— Досить! — сказала мати, що стала побоюватися, щоб схожість не наблизилася кінець кінцем уже надто близько.
Художник був нагороджений всім: усмішкою, грішми, компліментом, щирим потиском руки, запрошенням на обіди; словом, дістав тисячу приємних нагород. Портрет наробив у місті шуму. Дама показала його приятелькам; всі дивувалися з майстерності, з якою художник умів зберегти схожість і разом з тим надати краси оригіналові. Останнє зауваження було, розуміється, не без легкого забарвлення заздрощів на обличчі. І художник одразу був закиданий роботою. Здавалось, усе місто хотіло у нього малюватися. Біля дверей щохвилини деренчав дзвінок. З одного боку, це могло б бути добре, даючи йому нескінченну практику різноманітністю, безліччю облич. Та, на біду, то все був народ, з яким важко було миритися, народ поспішливий, заклопотаний або ж належний до світу, отже, заклопотанніший за всіх інших і через те нетерплячий до краю. З усіх боків тільки й вимагали, щоб було гарно й швидко. Художник побачив, що викінчувати зовсім було неможливо, що все треба було замінити спритністю та меткою жвавістю пензля. Схоплювати саму лише цілість, один загальний вираз і не заглиблюватись пензлем у витончені подробиці; одним словом, наслідувати природу в її завершеності було зовсім неможливо. До того ж треба додати, що майже всі, хто малювався, мали багато інших різних вимог Дами вимагали, щоб переважно тільки душа і характер змальовувалися на портретах, щоб іншого часом і зовсім не додержувати, закруглити всі кути, зм’якшити усі вади і навіть, коли можна, обійти їх зовсім; словом, щоб на обличчя можна було задивитись, якщо навіть не вкрай закохатися.
І через те, сідаючи малюватися, вони набирали часом такого виразу, що вкрай дивував художника: та намагалася виявити на обличчі своєму меланхолію, друга мрійність, третя обов’язково хотіла зменшити рот і стискала його до такої міри, що він перетворювався кінець кінцем на одну цятку, не більшу, як головка на булавці. І, незважаючи на все це, вимагали від нього подібності й невимушеної природності. Чоловіки теж були нітрохи не кращі від дам. Один вимагав змалювати себе з сильним енергійним поворотом голови; інший — з піднесеними догори натхненними очима; гвардійський поручик вимагав неодмінно, щоб у очах видно було Марса; цивільний чиновник гнув до того, щоб якнайбільше було прямоти, благородства в обличчі і щоб рука спиралася на книгу, на якій розбірливими словами було б написано: “Завжди стояв за правду”. Спершу художника кидали в піт такі вимоги: все це треба було зміркувати, обдумати, а тим часом термін давали дуже короткий. Нарешті, він збагнув, в чому була справа, і вже не утруднявся нітрохи. Навіть з двох, трьох слів угадував наперед, хто чим хотів зобразити себе. Хто хотів Марса, він в обличчя ліпив Марса; хто мітив у Байрона, він надавав йому байронівської пози й повороту. Корінною, Ундіною чи то Аспазією хотіли бути дами, він з великою охотою згоджувався на все і додавав від себе вже кожному досить миловидості, яка, як відомо, ніде не псує, і за неї простять інколи художникові і саму несхожість. Незабаром він уже сам почав дивуватися дивній жвавості й спритності свого пензля. А хто малювався, ті, само собою зрозуміло, були в захваті й проголошували його генієм.
Чартков зробився модним живописцем в усіх відношеннях. Почав їздити на обіди, супроводжувати дам у галереї і навіть на гуляння, франтувато одягатися і проповідувати вголос, що художник повинен належати до вищого товариства, що треба підтримати його звання, що художники одягаються як шевці, не вміють пристойно себе тримати, не дотримуються високого тону і позбавлені найменшої освіченості. Дома у себе, в майстерні, він завів охайність та чистоту до найвищої міри, приставив двох пишних лакеїв, тримав франтуватих учнів, переодягався кілька разів на день у різні вранішні костюми, завивався, зайнявся поліпшенням різних
манер, з якими зустрічати одвідувачів, зайнявся прикрашуванням всіма можливими засобами свого зовнішнього вигляду, щоб справити тим приємне враження на дам; одно слово, незабаром не можна було в ньому ніяк упізнати того скромного художника, який працював колись непомітно у своїй хатині на Васильєвському острові. Про художників і про мистецтво він висловлювався тепер різко: твердив, що старим художникам уже занадто багато приписано достоїнств, що всі вони до Рафаеля писали не фігури, а оселедці; що існує тільки в уяві розглядувачів думка, ніби видно в них якусь святість; що сам Рафаель навіть писав не все добре, і за багатьма творами його затрималась тільки силою переказу слава; що Мікель-Анжел хвалько, бо ж хотів тільки похвалитися знанням анатомії, що грації в ньому нема ніякої і що справжнього блиску, сили пензля і колориту треба шукати тільки тепер, у нинішньому віці. Тут, натурально, мимоволі доходило діло і до себе.
— Ні, я не розумію, — говорив він, — напруження інших сидіти й копатися над роботою. Людина, що порпається по кілька місяців над картиною, як на мене, трудівник, а не художник. Я не повірю, щоб у неї був талант. Геній творить сміливо, швидко. От у мене, — говорив він, звертаючись звичайно до одвідувачів, — цей портрет я написав за два дні, цю голівку за один день, це за кілька годин, це за годину з чимсь. Ні, я… я, признаюся, не визнаю за мистецтво того, що ліпиться рядок по рядкові; це вже ремесло, а не мистецтво.
Так розповідав він своїм одвідувачам, і одвідувачі дивувалися з сили та спритності його пензля, навіть вигукували, почувши, як швидко він творив, і потім переказували один одному: “Це талант, справжній талант! Подивіться, як він говорить, як сяють його очі! Il у a quelque chose d’extraordinaire dans toute sa figure!” [Є щось незвичайне у всій його зовнішності! (франц.)]
Художникові було приємно чути про себе такі думки. Коли в журналах з’являлася друкована хвала йому, він радів, як дитина, хоча ця хвала була куплена ним за свої ж гроші. Він розносив такий друкований листок скрізь і мовби ненароком показував його знайомим і приятелям, і це його тішило до найпростодушнішої наївності. Слава його зростала, роботи й замовлень більшало. Уже почали йому надокучати одні й ті самі портрети та обличчя, яких положення та повороти зробилися у нього завченими. Уже без великої охоти він писав їх, намагаючись будь-як накидати саму голову, а все інше давав докінчувати учням. Спершу він все-таки пробував дати якесь нове положення, вразити силою, ефектом. Тепер і це ставало йому нудно. Розум втомлювався придумувати та обдумувати. Це було йому не по силі, та й ніколи: повне розваг життя і товариство, де він намагався грати роль світської людини, — все це відносило його далеко від праці і думок. Пензель його байдужів і тупішав, і він непомітно замкнувся в одноманітних, визначених, давно зношених формах. Одноманітні, холодні, вічно причепурені і, так би мовити, застебнуті обличчя чиновників, військових та цивільних, не багато давали простору для пензля: він забував і розкішні драпіровки, і сильні рухи, і пристрасті. Про групи, про художню драму, про високу її зав’язку нічого було й говорити. Перед ним були тільки мундир, та корсет, та фрак, перед якими відчуває холод художник і падає всяка уява. Навіть достоїнств найзвичайніших уже не було видно в його творах, а тимчасом вони все ще користувалися славою, хоч справжні знавці та художники тільки знизували плечима, дивлячись на останні його роботи. А деякі, що знали Чарткова раніше, не могли збагнути, як міг зникнути в ньому хист, ознаки якого виявились уже яскраво в ньому з самого початку, і даремно намагалися розгадати, яким чином може згаснути обдарованість у людині, коли вона тільки що досягла повного розвитку всіх сил своїх.
Та цих голосів не чув сп’янілий від слави художник. Уже він починав вступати в пору поважності розуму й віку: почав товстішати й помітно роздаватися вшир. Уже в газетах та журналах читав він прикметники: поважний наш Андрій Петрович, заслужений наш Андрій Петрович. Уже почали йому пропонувати на службі почесні посади, запрошувати на іспити, в комітети. Уже він починав, як завжди буває в поважні літа, сильно схилятися на бік Рафаеля та старовинних художників, не тому, що впевнився цілком у їх високих якостях, а тому, щоб колоти ними очі молодим художникам. Уже він починав, за звичаєм усіх, хто вступає в такі літа, докоряти всій без винятку молоді за неморальність та недобре спрямування духу. Уже починав він вірити, що все на світі робиться просто, натхнення з неба немає, і все неминуче має бути підведене під один строгий порядок акуратності та одноманітності. Одно слово, життя його вже дійшло тих літ, коли все, що дише поривом, стискується в людині, коли потужний смичок слабше доходить до душі і не обвивається пронизливими звуками коло серця, коли дотик краси уже не перетворює незайманих сил на вогонь і полум’я, а всі відгорілі почуття стають приступніші до звуку золота, вслухаються уважніше в його привабливу музику і помалу непомітно дозволяють їй остаточно приспати себе. Слава не може дати насолоди тому, хто вкрав її, а не заслужив; вона будить повсякчасний трепет тільки в гідному її. І тому всі почуття й пориви його звернулися до золота. Золото стало його пристрастю, ідеалом, страхом, насолодою, метою. Паки асигнацій зростали у скринях і, як кожний, кому випадає на долю цей страшний дар, він ставав сумним, недоступним ні для чого, крім золота, безпричинним скнарою, безглуздим збирачем, і вже ладен був перетворитися на одну з тих чудних істот, яких багато трапляється в нашому бездушному світі, на які з жахом дивиться сповнена життя й серця людина, якій здаються вони рухомими кам’яними гробами з мерцем усередині замість серця. Але одна подія сильно потрясла й розбудила всю його істоту.
Одного дня побачив він на столі своєму записку, якою Академія художеств просила його як достойного свого члена прибути й сказати думку свою про новий, присланий з Італії твір російського художника, який там удосконалювався. Цей художник був один з колишніх його товаришів, що з ранніх літ носив у собі пристрасть до мистецтва, з палкою душею трудівника поринув у нього всією душею своєю, одірвався від друзів, від рідних, від улюблених звичок і помчав туди, де на фоні чудового неба спіє величавий розсадник мистецтв, у той чудесний Рим, при імені якого так повно й сильно б’ється палке серце художника. Там, як відлюдник, поринув віїі у труд і нічим не перебивані заняття. Йому не було діла до того, що говорили про його характер, про його невміїїня поводитися з людьми, про недодержання світських пристойностей, про зневагу, якої завдавав він званню художника своїм убогим, недбалим убранням. Йому було байдуже, сердились на нього чи ні його собрати. Всім нехтував він, все віддав мистецтву. Невтомно одвідував галереї, цілими годинами простоював перед творами великих майстрів, ловлячи й підстерігаючи чудесний пензель. Нічого він не кінчав без того, щоб не перевірити себе кілька разів на цих великих учителях і щоб не прочитати в їхніх витворах безмовної і промовистої собі поради. Він не заходив у шумливі розмови та суперечки; він не стояв ні за пуристів, ні проти пуристів. Він однаково всьому віддавав належну йому частину, беручи з усього тільки те, що було в ньому прекрасного, і, нарешті, залишив собі учителем одного божественного Рафаеля. Подібно до того, як великий поет-художник, перечитавши багато різних творів, сповнених чарівності й величавої краси, залишав кінець кінцем собі настільною книгою саму тільки “Іліаду” Гомера, відкривши, що в ній усе є, чого хочеш, і що нема нічого, що не відбилося б уже тут у такій глибокій і великій довершеності. І зате виніс він із своєї школи величну ідею твору, могутню красу мислі, високу чарівність небесного пензля.
Увійшовши до зали, Чартков побачив уже цілий величезний натовп одвідувачів, що зібралися перед картиною.
Глибока безмовність, яка рідко буває серед численних цінителів, на цей раз панувала всюди. Він поспішив надати собі значущої фізіономії знавця і наблизився до картини; та, Боже, що він побачив!
Чистий, непорочний, прекрасний, як наречена, стояв перед ним твір художника. Скромно, божественно, невинно і просто, як геній, підносився він над усім. Здавалося, небесні постаті, здивовані стількома зведеними на них поглядами, сором’язливо опустили прекрасні вії. З почуттям мимовільного здивування споглядали знавці новий, небачений пензель. Все тут, здавалось, поєдналося разом: вивчення Рафаеля, що позначилося на високому благородстві поз, вивчення Корреджія, що відбилося на остаточній довершеності пензля. Але найвладніше була виявлена сила твору, що вже йшла з душі самого художника. Останній предмет на картині був нею перейнятий; у всьому осягнений закон і внутрішня сила. Скрізь уловлена була ця плавна закруглість ліній, властива природі, яку бачить тільки око художника-творця і яка виступає кутами в копіїста. Видно було, як усе, визбиране із зовнішнього світу, художник замкнув спершу в своїй душі і вже звідти, з душевного джерела, вилив його однією гармонійною, урочистою піснею. І стало ясно навіть недосвідченим, яка незмірна прірва лежить між твором і звичайною копією з природи. Майже неможливо було описати ту незвичайну тишу, яка мимоволі пойняла всіх, що стояли, втупивши очі в картину — ні шелесту, ні звуку; а картина тим часом щохвилини здавалася все вищою і вищою; ясніше й чудесніше відділялася від усього і вся перетворилася, нарешті, в єдину мить, плід злетілої з неба на художника мислі, мить, до якої все життя людське є тільки саме готування. Мимовільні сльози готові були покотитися по обличчях одвідувачів, що оточували картину. Здавалося, всі смаки, всі зухвалі, неправильні відхилення смаку злилися в якийсь безмовний гімн божественному творові. Непорушно, з відкритим ротом стояв Чартков перед картиною, і, нарешті, коли мало-помалу відвідувачі й знавці загомоніли й почали міркувати про достойність твору і коли, нарешті, звернулися до нього з просьбою висловити свою думку, він отямився; хотів прибрати байдужого, звичайного вигляду, хотів сказати звичайне, пошле міркування зачерствілих художників, на зразок: “Так, звичайно, правда, не можна заперечити таланту художника; є дещо; видно, що хотів він виразити щось; проте щодо головного…” І слідом за цим додати, розуміється, такі похвали, від яких не поздоровилося б усякому художникові. Хотів це зробити, та мова завмерла на устах його, сльози й ридання безладно вирвалися у відповідь, і він, як безумний, вибіг із зали.
З хвилину нерухомий і безтямний стояв він посеред своєї розкішної майстерні. Вся істота, все життя його було збуджене в одну мить, немовби молодість повернулась до нього, немовби згаслі іскри таланту спалахнули знову. З очей його раптом упала пов’язка. Боже! і згубити так без жалю найкращі роки своєї юності; знищити, погасити іскру вогню, що, можливо, жеврів у грудях, що, можливо, розвився б тепер у величі й красі, можливо, так само викликав би сльози здивовання та вдячності! І згубити все це, згубити без найменшого жалю! Здавалося, ніби в цю хвилину враз і раптом ожили в душі його ті напруження й пориви, які колись були йому знайомі. Він схопив пензель і наблизився до полотна. Піт напруження виступив на його обличчі; весь обернувся він на одно бажання і загорівся однією думкою: йому хотілося змалювати ангела-відступника. Ця ідея найбільш відповідала станові його душі. Та ба! Постаті його, пози, групи, думки лягали вимушено й безладно. Пензель його і уява занадто вже замкнулись в одну мірку, і безсилий порив переступити межі й кайдани, ним самим на себе накладені, уже віддавав неправильністю й помилкою. Він зневажив трудні, довгі сходи повільно збираних відомостей та перших основних законів майбутнього великого. Досада охопила його. Він звелів винести геть із своєї майстерні всі останні твори, всі бездушні модні картинки, всі портрети гусарів, дам і статських радників. Замкнувся сам один у своїй кімнаті, звелів нікого не пускати і весь поринув у роботу. Як терплячий юнак, як учень, сидів він за своєю працею. Та яке безжально-невдячне було все те, що виходило з-під його пензля! На кожному кроці його зупиняло незнання найпростіших стихій; простий, незначний механізм охолоджував весь порив і стояв неперехідним порогом для уяви. Пензель мимоволі звертався до завчених форм, руки складалися на один завчений манер, голова не сміла зробити незвичайного повороту, навіть самі складки одежі були завченими і не хотіли слухатися й драпіруватися на незнайомому положенні тіла. І він почував, він почував і бачив це сам!
“Та чи справді мав я талант? — сказав він нарешті, — чи не помилився я?” І, промовивши ці слова, він підійшов до давніших своїх творів, що робились колись так чисто, так некорисливо, там, у бідній хатині, на відлюдному Васильєвському острові, далеко від людей, розкоші та всяких примх. Він підійшов тепер до них і став пильно розглядати їх усі, і разом з ними почало вставати в його пам’яті все колишнє бідне життя його. “Так, — промовив він з розпачем, — я мав талант. Скрізь, на всьому видно його ознаки й сліди…”
Він став і враз затрусився всім тілом: очі його зустрілися з нерухомо втупленими на нього очима. Це був той надзвичайний портрет, що його він купив на Щукіному дворі. Весь час він був закритий, заставлений іншими картинами і зовсім випав у нього з думки. А тепер, як навмисне, коли було винесено всі модні портрети та картини, що наповняли майстерню, він виглянув наверх разом з іншими творами його молодості. Як пригадав він усю дивну його історію, як пригадав, що деяким чином він, цей дивний портрет, був причиною його переродження, що грошовий скарб, одержаний ним таким чудесним способом, породив у ньому всі суєтні спонуки, що загубили його талант — майже шаленство ладне було вдертися в його душу. Він тієї ж хвилини звелів винести геть ненависний портрет. Але душевне хвилювання від того не вгамувалося: всі почуття і вся істота були зрушені до дна, і він зазнав тієї страшної муки, що, як разючий виняток, з’являється інколи в природі, коли талант слабкий намагається виявити себе у великому, невідповідному для нього, розмірі і не може виявити себе, тієї муки, яка в юнакові породжує велике, але в людині, що перейшла за межу мрій, перетворюється на безплідну жадобу, тієї страшної муки, що робить людину здатною на жахливі злочинства, його опанувала страшна заздрість, заздрість аж до шаленства. Жовч проступала у нього на обличчі, коли він бачив твір, що мав на собі печать хисту. Він скреготав зубами і їв його очима василіска. В душі його відродився найпекельніший намір, який будь-коли плекала людина, і з шаленою силою кинувся він виконувати його. Він почав скуповувати все найкраще, що тільки створював живопис. Купивши картину за велику ціну, обережно приносив до своєї кімнати і з люттю тигра на неї накидався, рвав, шматував її, різав на клаптики і топтав ногами, супроводячи сміхом насолоди. Незчисленні багатства, зібрані ним, давали йому всі можливості за довольняти це пекельне бажання. Він порозв’язував усі свої золоті мішки і повідчиняв скрині. Ніколи жодне чудовисько неуцтва не знищило стільки прекрасних творів, скільки знищив цей лютий месник. На всіх аукціонах, де тільки показувався він, кожен заздалегідь зрікався думки придбати художній твір. Здавалося, ніби розгніване небо навмисне послало в світ цей жахливий бич, бажаючи відняти в нього всю його гармонію. Ця жахлива пристрасть наклала якийсь страшний колорит на нього: вічна жовч не сходила з його обличчя. Ганьба на світ і заперечення вимальовувалось само собою в рисах його. Здавалося, в ньому втілився той страшний демон, якого ідеально змалював Пушкін. Крім отруйного слова і вічного осуду, нічого не вимовляли його уста. Подібно до якоїсь гарпії, стрічався він на вулиці, і всі, навіть його знайомі, побачивши його здалека, намагалися ухилйтись і уникнути такої зустрічі, кажучи, що її вистачить отруїти потім весь день.
На щастя для світу й мистецтва, таке напружене й силуване життя не могло довго тривати: розмір пристрастей був надто невідповідний і колосальний для слабких сил його. Напади несамовитості й безумства почали проявлятися частіше, і кінець кінцем все перейшло в найжахливішу хворобу. Жорстока гарячка, поєднана з найскоротечнішими сухотами, взялися до нього так люто, що за три дні залишилася від нього сама тільки тінь. До цього прилучилися всі ознаки безнадійного божевілля. Іноді кілька чоловік не могли утримати його. Йому почали ввижатися давно забуті, живі очі незвичайного портрета, і тоді шаленство його було страшне. Всі люди, що обступали його постіль, здавалися йому страшними портретами. Портрет двоївся, четверився в його очах; всі стіни здавалися пообвішувані портретами, що втупили в нього свої нерухомі, живі очі. Страшні портрети дивилися зі стелі, з підлоги, кімната розширялася і довшала нескінченно, щоб якнайбільше вмістити цих нерухомих очей. Лікар, що взяв на себе обов’язок його лікувати і вже дещо чув про дивну його історію, намагався всіма силами розшукати таємничий зв’язок поміж маячними видіннями і подіями його життя, але нічого не досягнув. Хворий нічого не розумів і не відчував, крім своїх мук, і видавав з себе самі жахливі зойки та незрозумілі слова. Нарешті, життя його урвалося на останньому, уже безмовному пориві страждання. Труп його був страшний. Нічого теж не могли знайти від величезних його багатств; але, побачивши порізані шматки тих високих творів, яких ціна перевищувала мільйони, зрозуміли жахливий їх ужиток.
