Частина II
Безліч карет, дрожок та колясок стояло перед під’їздом дому, де відбувався аукційний продаж речей одного з тих багатих любителів мистецтв, які солодко продрімали все життя своє, заглиблені в зефіри та амури, безвинно набули слави меценатів і простодушно витратили для цього мільйони, зібрані їх поважними батьками, а часто навіть власними давнішими трудами. Таких меценатів, як відомо, тепер уже нема, і наш XIX вік давно вже набув скучної фізіономії банкіра, що втішається своїми мільйонами тільки у вигляді цифр, виставлених на папері.
Довга зала була наповнена найстрокатішим натовпом одвідувачів, що налетіли, як хижі птахи на неприбране тіло. Тут була ціла флотилія руських купців з Гостиного двору і навіть з товкучки, в синіх німецьких сюртуках. Вигляд їх, вираз облич були тут якісь твердіші, вільніші, на них не позначалася та пересолоджена запобігливість, яку так видно в руському купцеві, коли він у себе в крамниці перед покупцем. Тут вони зовсім не церемонилися, дарма, що в тій же залі було безліч тих аристократів, перед якими вони в іншому місці готові були поклонами своїми позмітати порох, нанесений власними ж чобітьми. Тут вони були зовсім невимушені, обмацували без церемонії книги й картини, бажаючи дізнатись про добротність товару, і сміливо перебивали ціну, яку набивали графи-знавці. Тут було багато постійних одвідувачів аукціонів, що постановили щодня бувати на них замість сніданку; аристократи-знавці, що вважали за обов’язок не пропустити нагоди збільшити свою колекцію і не знаходили іншого заняття від 12 до 1 години; нарешті, ті благородні пани, яких вбрання й кишені дуже лихенькі і які з’являються щодня без будь-якої користолюбної мети, а єдино, щоб подивитися, чим що скінчиться, хто даватиме більше, хто менше, хто кого переб’є і за ким що залишиться. Безліч картин було розкидано без усякого ладу; з ними були перемішані і меблі, і книги з вензелями колишнього власника, що, може, не мав зовсім похвального інтересу до них заглядати. Китайські вази, мармурові дошки для столів, нові й старі меблі з вигнутими лініями, з грифами, сфінксами та лев’ячими лапами, визолочені й без позолоти, люстри, кенкети, — все було накидане, і зовсім не в такому порядку, як у магазинах. Все являло якийсь хаос мистецтв. Взагалі, почуття наше перед аукціоном страшне: в ньому все чимсь схоже на похоронну процесію. Зала, де він відбувається, завжди якась похмура; вікна, позаставлювані меблями та картинами, ллють скупе світло, безмовність, розлита на обличчях, і похоронний голос аукціоніста, що постукує молотком і співає панахиду бідолашним мистецтвам, що так дивно зустрілися тут. Все це, здається, посилює ще більше дивну неприємність враження.
Аукціон, здавалося, був у самому розпалі. Ціла юрба пристойних людей, збившись докупи, сперечалася про щось навперебій. Звідусіль лунаючі слова: “Карбованець, карбованець, карбованець”, — не давали часу аукціоністові повторяти набавлювану ціну, яка вже виросла вчетверо проти оголошеної. Густий натовп сперечався за портрет, який не міг не спинити всіх, хто хоч трохи знався на живопису. Високий пензель художника виявлявся в ньому очевидно. Портрет, вочевидь, уже кілька разів був реставрований та поновлений і являв смагляві риси якогось азіата в широкій одежі, з незвичайним, чудним виразом на обличчі, але найбільше всі були вражені незвичайною живістю очей. Що більше вдивлялися в них, тим більше вони, здавалось, заходили кожному всередину. Ця дивність, цей незвичайний фокус художника привернули увагу майже всіх. Багато з тих, що змагалися за нього, вже відступилися, бо ціну набили неймовірну. Залишилися тільки два відомі аристократи, любителі живопису, які ні за що не хотіли відмовитися від такого придбання. Вони гарячкували і набили б, мабуть, ціну до неможливого, коли б раптом один з тих, що розглядали портрет, не промовив:
— Дозвольте мені перебити на час ваше змагання. Я, може, більше, ніж хто інший, маю право на цей портрет.
Слова ці вмить привернули до нього увагу всіх. То був ставний чоловік, років тридцяти п’яти, з довгими чорними кучерями. Приємне обличчя, сповнене якоїсь ясної безтурботності, виявляло душу, далеку від усіх виснажливих світських потрясінь; в одязі його не було ніяких претензій на моду: все виказувало в ньому артиста. Це був, справді, художник Б., відомий особисто багатьом із присутніх.
— Хоч якими дивними здадуться вам слова мої, — продовжував він, бачачи спрямовану на нього загальну увагу, — та коли ви згодитесь вислухати невеличку історію, можливо, ви побачите, що я мав право сказати їх. Все мене переконує, що портрет є той самий, якого я шукаю.
Цілком природна цікавість спалахнула майже на всіх обличчях, і сам аукціоніст, роззявивши рота, спинився з піднятим у руці молотком, приготувавшись слухати. На початку оповідання багато хто мимоволі звертав очі до портрета, а потім усі втупилися в самого оповідача, в міру того як оповідання його ставало все цікавішим.
— Вам відома та частина міста, яку звуть Коломною, — так він почав. — Тут усе не схоже на інші частини Петербурга; тут не столиця і не провінція; здається, відчуваєш, перейшовши на Коломенські вулиці, як залишають тебе всі молоді бажання й пориви. Сюди не заходить майбутнє, тут скрізь тиша та відставка, все, що осіло від столичного руху. Сюди переїздять на життя відставні чиновники, вдови, небагаті люди, що мають знайомство з сенатом і тому засудили себе тут майже на все життя; вислужені куховарки, що товчуться цілий день на ринках, правлять теревені з мужиком в дрібній крамничці й забирають щодня на п’ять копійок кофію та на чотири цукру, і, нарешті, весь той розряд людей, який можна назвати одним словом: попілуватий, людей, що зі своїм убранням, лицем, волоссям, очима мають якийсь невиразний, попелястий вигляд, як день, коли нема на небі ні бурі, ні сонця, а буває просто ні те ні се: сіється туман і відбирає всяку різкість від предметів. Сюди можна зарахувати відставних театральних капельдинерів, відставних титулярних радників, відставних годованців Марса з виколотим оком та роздутою губою. Ці люди зовсім байдужі: ідуть, ні на що не звертаючи очей, мовчать, ні про що не думаючи. В кімнаті у них небагато добра; іноді просто штоф чистої руської горілки, яку вони одноманітно смокчуть цілий день без жодного сильного приливу до голови, що буває після сильного спожиття, яким звичайно любить себе потішити у неділю молодий німецький ремісник, цей молодець Міщанської вулиці, що один володіє всім тротуаром, коли час переступив за дванадцяту годину ночі.
Життя у Коломні страх відлюдне: рідко з’явиться карета, крім хіба тієї, що нею їздять актори, що громом, дзвоном та брязкотом своїм одна тільки турбує загальну тишу. Тут усе пішоходи, візник дуже часто без їздця плентається, везучи сіно для бородатої конячки своєї. Квартиру можна знайти за п’ять карбованців на місяць навіть з кофієм уранці. Вдови, що дістають пенсіон, тут найаристократичніші фамілії; вони тримаються добре, метуть часто свою кімнату, розмовляють з приятельками про дорожнечу на яловичину та на капусту; при них часто буває молоденька дочка, мовчазна, покірна, іноді гарненька істота, бридке собача і настінний годинник, що сумовито постукує маятником. Далі йдуть актори, що їм утримання не дозволяє виїхати з Коломни, народ вільний, як усі артисти, що живуть для втіхи. Вони, сидячи в халатах, лагодять пістоль, ліплять з картону всякий дріб’язок, потрібний для дому, грають з гостем-приятелем у шашки та в карти і так проводять ранок, роблячи майже те саме і ввечері, з додатком інколи пуншу. Після цих тузів та аристократства Коломни іде надзвичайна порошня та дрібнота, їх так само важко пойменувати, як підрахувати ту безліч комашок, що розплоджуються в старому оцті. Тут є баби, що моляться; баби, що пиячать; баби, що і моляться і пиячать разом; баби, що перебуваються незбагненними коштами, як мурашки, тягають з собою старе шмаття та білизну від Калинкиного мосту до товкучки, з тим щоб продати його там за п’ятнадцять копійок; словом, часто найнещасніший поскріб людства, якому ні один благодійний політичний економ не знайшов би засобів поліпшити його добробут.
Я для того згадав їх, щоб показати вам, як часто цей народ потребує негайної тимчасової допомоги і мусить удаватися до позичок, і тоді оселяються серед нього особливого роду лихварі, що дають невеликі суми під застави і за великі проценти. Ці невеликі лихварі бувають в кілька разів безсердечніші від усяких великих, бо виникають серед бідності й яскраво показаного жебрацького лахміття, якого не бачить багатий лихвар, маючи діло тільки з тими, що приїздять у каретах. І тому занадто вже рано вмирає в душах їхніх всяке почуття людяності. Серед таких лихварів був один… але не завадить вам сказати, що подія, про яку я взявся розповісти, належить до минулого віку, а саме до царювання покійної цариці Катерини Другої. Ви можете самі зрозуміти, що самий вигляд Коломни і внутрішнє життя її мусили значно змінитися. Отже, серед лихварів був один — істота в усіх відношеннях незвичайна, що оселився вже давно в цій частині міста. Він ходив у широкій азіатській одежі; темний колір обличчя вказував на південне його походження, але якої саме він був нації: індієць, грек, перс — того ніхто не міг сказати напевне. Високий, майже незвичайний зріст, смагляве, сухорляве, обпалене обличчя і якийсь незбагненно страшний колір його, великі, з незвичайним огнем очі, навислі густі брови відрізняли його сильно й різко від усіх попелястих жителів столиці. Саме житло його не схоже було на інші маленькі дерев’яні будиночки. Це була кам’яна будівля, на зразок тих, що їх колись набудували чимало генуезькі купці, з неправильними, неоднакового розміру вікнами, з залізними віконницями та засувами. Цей лихвар відрізнявся від інших лихварів уже тим, що міг наділити якою хоч сумою всіх, починаючи зі старої жебрачки до марнотратного придворного вельможі. Перед домом його з’являлися часто найблискучіші екіпажі, з вікон яких інколи визирала голова пишної світської дами. Поголоска, як звичайно, рознесла, що залізні скрині його повні без ліку грошей, коштовностей, діамантів і всяких застав, та що, одначе, він зовсім не мав тієї зажерливості, яка властива іншим лихварям. Він давав гроші охоче, розподіляючи, здавалось, дуже вигідно строки сплати. Але якимись дивними арифметичними викладками примушував їх підійматись до непомірних процентів. Так принаймні говорила поголоска. Та що найдивніше і що не могло не вразити багатьох — це була дивна доля всіх тих, хто одержував від нього гроші: всі вони кінчали життя нещасливо. Чи була це просто людська думка, безглузді забобонні плітки, чи навмисне поширювані чутки, — це лишилось невідомим.
Але кілька прикладів, що трапилися за короткий час на очах у всіх, були живі й разючі.
Із середовища тодішнього аристократства скоро привернув до себе очі юнак з кращої фамілії, що відзначився уже замолоду на державному полі, палкий прихильник усього істинного, високого, ревнитель усього, що породило мистецтво і розум людини, чоловік, що пророкував у собі мецената. Незабаром він був гідно відзначений самою царицею, що доручила йому високу посаду, яка цілком відповідала його власним потребам, посаду, де він міг багато зробити для наук і взагалі для добра. Молодий вельможа оточив себе художниками, поетами, вченими. Він хотів усьому дати роботу, все заохотити. Він розпочав власним коштом силу корисних видань, надавав силу замовлень, оголосив заохотливі призи, віддав на це купу грошей і кінець кінцем витратився. Та, повний великодушних поривань, він не хотів відстати від свого діла, шукав скрізь, де позичити, і, нарешті, звернувся до відомого лихваря. Зробивши чималу позичку в нього, цей чоловік за короткий час змінився зовсім: став утискувачем, переслідувачем розвитку розуму й таланту. У всіх творах почав він добачати погану сторону, кривотлумачив кожне слово. Тоді на біду сталася французька революція. Це стало для нього раптом знаряддям для найрізноманітнішого паскудства. Він став добачати в усьому якийсь революційний напрям, в усьому ввижалися йому натяки. Він зробився підозрілим до такої міри, що почав, нарешті, підозрювати самого себе, почав подавати жахливі, несправедливі доноси, безліч людей зробив нещасними. Само собою зрозуміло, що такі вчинки не могли не дійти, нарешті, до престола. Великодушна цариця жахнулася і, повна благородства душі, що прикрашає вінценосців, промовила слова, які хоч і не могли перейти до нас у всій точності, але глибокий зміст їх запав у серця багатьох. Цариця зауважила, що не під монархічним правлінням пригнічуються високі, благородні поривання душі, не там зневажаються та переслідуються творіння розуму, поезії та мистецтва; що, навпаки, самі монархи бували їх покровителями; що Шекспіри, Мольєри процвітали під їх великодушним захистом, тимчасом як Дант не міг знайти пристановища у своїй республіканській батьківщині; що справжні генії виникають під час блиску й могутності державців і держав, а не під час огидних політичних явищ та тероризмів республіканських, які досі не подарували світові жодного поета; що треба відзначити поетів-художників, бо ж самий тільки мир і прекрасну тишу зводять вони на душу, а не хвилювання й ремство; що вчені, поети і всі творці мистецтв суть перли та діаманти в імператорській короні; ними пишається і набирає ще більшого блиску епоха великого государя. Словом, цариця, промовляючи ці слова, була в ту хвилину божественно прекрасна. Я пам’ятаю, як старі люди не могли про це говорити без сліз. В ділі всі взяли участь. На честь нашій народній гордості слід сказати, що в руському серці завжди живе прекрасне почуття стати на сторону пригніченого. Вельможа, що зрадив довір’я, був належно покараний і відставлений від посади. Та кару ще страшнішу читав він на обличчях своїх співвітчизників: то було остаточне й загальне презирство. Не можна розповісти, як страждала славолюбна душа; гордість, обмануте честолюбство, зруйновані надії, — все сполучилося разом, і в припадках страшного безумства й шаленства урвалося його життя.
Другий разючий приклад стався теж на очах у всіх: із красунь, на яких не бідна була тоді наша Північна столиця, одна здобула рішучу першість над усіма. Це було якесь чудесне злиття нашої північної краси з красою півдня, діамант, що трапляється на світі рідко. Батько мій признавався, що ніколи він не бачив за все життя своє нічого подібного. Все, здавалося, в ній поєдналось: багатство, розум і душевна чарівність. Претендентів була ціла юрба, і серед них найвизначнішим був князь Р., найблагородніший, найкращий з усіх молодих людей, найпрекрасніший і лицем і лицарськими, великодушними поривами, високий ідеал романів і жінок, Грандіссон в усіх відношеннях. Князь Р. був закоханий пристрасно й безумно; таке ж палке кохання було йому відповіддю. Та родичам партія здалася нерівною. Родові землі князя вже давно йому не належали, фамілія була в опалі, і поганий стан справ його був відомий усім. Раптом князь залишає тимчасово столицю, ніби з тим, щоб полагодити свої справи, і по короткому часі з’являється оточений пишністю і блиском неймовірним. Блискучі бали та свята роблять його відомим при дворі. Батько красуні прихиляється до нього, і в місті справляється найбучніше весілля. Звідки взялася така зміна й нечуване багатство жениха, цього не міг певно з’ясувати ніхто; але говорили позаочі, що він вступив у якусь умову з таємничим лихварем і позичив у нього грошей. Хоч як там було, але весілля зацікавило все місто. І жених, і наречена були предметом загальної заздрості. Всім було відоме їх палке, постійне кохання, довга мука, обома вистраждана, високі достоїнства обох. Нетерплячі жінки малювали заздалегідь те райське блаженство, яким втішатиметься молоде подружжя. Та вийшло все інакше. За один рік сталася страшна зміна в чоловікові. Отрутою підозрілих ревнощів, нетерпимістю та невгамовними капризами отруївся доти благородний і прекрасний характер. Він став тираном і мучителем дружини своєї і, чого б ніхто не міг передбачити, вдався до різних нелюдських вчинків, навіть до катування. За один рік ніхто не міг пізнати тієї жінки, яка ще недавно красувалася й приваблювала до себе юрби покірних поклонників. Нарешті, будучи неспроможною терпіти далі тяжку долю свою, вона перша заговорила про розлуку. Чоловік розлютився при самій думці про те. В першому пориві несамовитості він вдерся до неї в кімнату з ножем і, без сумніву, заколов би її на місці, коли б його не схопили і не стримали. В пориві шаленства й одчаю він звернув ножа проти себе — і в страшних муках покінчив життя.
Крім цих двох прикладів, що сталися перед очима всього товариства, розповідали силу інших, що сталися в нижчих класах, і майже всі мали страшний кінець. Там чесний, тверезий чоловік робився п’яницею; там купецький прикажчик обікрав свого хазяїна; там візник, що возив кілька років чесно, за копійку зарізав їздця. Не без того, щоб такі події, розказувані часом не без додатків, не навели якогось мимовільного жаху на скромних жителів Коломни. Ніхто не сумнівався в присутності нечистої сили в цій людині. Казали, що він пропонував такі умови, від яких підіймалося волосся і яких ніколи потім не важився нещасний переказувати іншому; що гроші його якось притягують, розпікаються самі собою і мають на собі якісь дивні знаки… словом, багато було всяких нісенітних балачок. І цікаво, що вся ця коломенська людність, весь цей світ бідних бабусь, дрібних чиновників, дрібних артистів і, словом, усякого дріб’язку, що ми оце пойменували, згодні були краще терпіти й зносити останню крайність, аніж удаватися до страшного лихваря; знаходили навіть померлих з голоду старих жінок, які воліли умертвити своє тіло, аніж згубити душу. Зустрівшись з ним на вулиці, мимоволі відчували острах. Пішохід обережно відступав назад і довго ще озирався після цього, стежачи, як пропадала вдалині його непомірно висока постать. В самому вже зовнішньому вигляді було стільки незвичайного, що кожного змусило б мимоволі приписати йому надприродне існування. Ці вольові риси, врізані так глибоко, як не буває в людини; цей гарячий, бронзовий колір обличчя; ця непомірна гущина брів, нестерпні, страшні очі, навіть широченні складки його азіатської одежі — все, здавалося, немов говорило, що перед пристрастями, які бушували в цьому тілі, були бліді всі пристрасті інших людей. Батько мій кожного разу зупйнявся нерухомо, коли стрівав його, і кожного разу не міг утриматися, щоб не сказати: “Диявол, справжній диявол!” Але треба вас швидше познайомити з моїм батьком, який, між іншим, є справжнім сюжетом цієї історії.
Батько мій був чоловік цікавий в багатьох відношеннях. Це був художник, яких мало, одно з тих див, які викидає з непочатого лона свого тільки одна Русь, художник-самоук, що сам відшукав у душі своїй, без учителів і школи, правила й закони, захоплений самою тільки жадобою самовдосконалення, що йшов, з причин, може, невідомих йому самому, одною тільки вказаною в душі дорогою; одно з тих самородних див, яких сучасники часто називають образливим словом “неуки” і які не холонуть серцем від огуди і власних невдач, дістають тільки нову старанність і сили і вже далеко в душі своїй відходять від тих творів, за які дістали титло неука. Високим внутрішнім інстинктом відчув він присутність мислі в кожному предметі; збагнув сам собою справжнє значення слова “історичний живопис”; збагнув, чому звичайну голівку, звичайний портрет Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Тиціана, Корреджіо можна назвати історичним живописом і чому величезна картина історичного змісту все-таки буде tableau de genre, [жанрова картина (франц.)] незважаючи на всі претензії художника на історичний живопис. І внутрішнє почуття, і власне переконання звернули пензель його до християнських предметів вищого і останнього ступеня високого. У нього не було честолюбства або дражливості, такої невід’ємної від характеру багатьох художників. Це був твердий характер, чесний, прямий чоловік, навіть грубий, вкритий зверху трохи черствою корою, не без деякої гордості в душі, що говорив про людей разом і поблажливо і гостро. “Що на них зважати, — звичайно говорив він, — адже я не для них працюю. Не до вітальні понесу я свої картини, їх поставлять у церкві. Хто зрозуміє мене — подякує, не зрозуміє — все-таки помолиться Богу. Світську людину нема чого винуватити, що вона не тямить живопису; зате вона тямить у картах, знається на хорошому вині, на конях — навіщо знати більше панові? Ще, чого доброго, як спробує того та іншого, та як піде розумувати, то й життя від нього не буде! Кожному своє, кожен нехай займається своїм. Як на мене, то вже краща та людина, яка каже прямо, що вона не тямить, аніж та, що лицемірить, говорить, ніби знає те, чого не знає, і тільки поганить та псує”. Він працював за невелику плату, тобто за плату, яка була потрібна йому тільки для підтримання родини та для того, щоб мати можливість працювати.
