ЗУСТРІЧ ПІД ВОДОЮ
Ранковим автобусом Фелікс знову поїхав до Калінін-града, залишивши Тімові свіжу рибу у відрі з водою, п’ять карбованців на столі і записку:
“Повернусь через три дні. Попроси хазяйку підсмажити рибу. Обідати ходи в їдальню. Не мокни цілими днями в морі. Брат твій Фелікс”.
Тім прочитав і усміхнувся: його усі намагались повчати у письмовій формі.
Рибу він не віддав підсмажити, зате вирішив провчити капітана Абракадабру.
Тім сподівався застати цього капітана в квадраті 13. Він пішов туди дальньою дорогою, щоб мати час добре обдумати, як поводитись при зустрічі. Світлогорськ заховав свої будиночки поміж світло-коричпевими стовбурами сосен. Тім уважно приглядався до назв вулиць, але вулиці Шопена не запримітив. Він вийшов до моря з того боку, де над хвилями нависла довга набережна на палях. Такої набережної не побачиш ніде більше, крім Світлогорська. Кинувши у воду тріску з набережної, Тім хотів рушити далі, коли оддалік, біля такого ж розгойданого дерев’яного причалу, помітив моторний човен. Звідти йому махали і кликали підійти. Тім неохоче повернув до човна. Високий хлопець у старенькій вицвілш майці копирсався біля мотора. Він підвів голову, коли Тім підійшов, і сказав:
— Слухай, збігай-но до сторожки, принеси звідти каністру з бензином. Я не хочу часу гаяти, треба тут дещо в моторі на місце поставити. Тім здивовано звів брови:
— Більше ти нічого не хочеш? Може, тобі ще живої води принести?
— Ну чого ти,—миролюбно відповів хлопець,— я ж думав — у дружбу! Нехай, я тоді сам.
Він вискочив на берег, перевірив, чи добре тримається прив’язаний до кілка човен, і швидко пішов до похиленої хижки, що притулилась одним боком до довгого дерев’яного паркану.
“Тут усе дерев’яне”, — вирішив Тім. Не чекаючи, поки повернеться господар моторки, він пішов своєю дорогою, до Чистої затоки, або, як назвав її каштан Абракадабра, — квадрата 13.
…Пісок не зберігає слідів. Вітер розпорошує їх, хвилі припливу змивають. Навіть якщо в квадраті 13 і побував сьогодні хтось, Тім не міг би цього помітити. Він сів на піску і вирішив дочекатись автора записки.
Дарма. Сонце, як циркуль, описало коло по небу і зависло над морем. Тім зголоднів і знудьгувався від чекання. Але ніхто не з’являвся.
Іноді Тімові здавалося, що за ним стежать, він прислухався до шепоту сосен, до шелесту листя. Та нікого не помітив за цілий день, ніхто не збирався провадити в квадраті 13 якісь підводні роботи. Тімові дуже не хотілось припускати, що з ним просто пожартували.
“Все, — сказав сам собі Тім, — викупаюся ще раз і піду”.
Маска щільно прилягала до обличчя, добре приладнана трубка давала змогу вільно дихати під водою. Тім пірнув і легко, майже без найменшого зусилля ворушачи ногами, поплив. Видно було піщане дно, крихітні рибки кидалися врозтіч, таємничо похитувались водорості.
І раптом Тім зачепився за щось ногою. Ні, не зачепився: хтось ухопив Тімову ногу; він смикався, намагаючись вислизнути, але марно: рука міцно, мов обценьками, тримала ногу. Силует несподіваного напасника розпливався під водою, був невиразний. Тім помітив лігше, що на напасникові був справжній акваланг.
Тім, врешті, вирвавсь і кинувся на незнайомця. Але той, мов велика риба, змахнув ластами на ногах і підплив убік. Тімові не вдалось наздогнати його: незнайомець в акваланзі плавав набагато краще. Тімові навіть здалося, що той засміявся глузливо і образливо.
Вода почала просочуватись під маску, довелось відмовитися від переслідування. Тім, втомившись і наковтавшись води, вийшов на берег. Хлопець сподівався, що зараз і той, другий, з’явиться на поверхні — не міг же він довіку сидіти під водою. Але Тім так і не зміг відплатити за зневагу — аквалангіст не виходив із води.
Тепер це вже було рівняння з двома невідомими: хто ж все-таки кинув записку? Що під водою він зустрівся не з дівчиськом, у цьому Тім не сумнівався. І однак…
Одягнувшись,. Тім ще раз оглянув берег і море. Було тихо і зовсім безлюдно. Тільки далеко в морі, як і звичайно, чорними цяточками мріли човни.
“НІСЕНІТНИЦЯ”
Більшу частину свого життя світлогорські хлопчаки проводять на морі. Майже всі їхні розмови обертаються навколо моря. Вони просмолюють човни, ловлять рибу, чекають повернення батьків з дальнього рейсу і з гордістю натягають кашкети з “крабами”.
Влітку їх взагалі неможливо примусити сидіти вдома. Зрештою, вони й самі напевно не знають, де їх справжній дім — будинки поміж стовбурами сосен чи море.
Отож юні світлогорці, підставивши сонцю голі обсмалені і обвітрені плечі, грали на піску в шахи. Власне, грали двоє, решта — з азартом спостерігали.
— Ходи слоном, Галко, не сумнівайся, ходи! —шепотів на вухо дівчинці в зеленому купальнику товстенький хлопчина з білими, майже непомітними віями.
— Не треба мені твоїх підказок, Поплавок! — одмах-нулась від нього дівчинка. — Я й сама знаю, як ходити.— І вона переставила іншу фігуру.
— Тепер він забере у тебе пішака! — злякалась дівчинка, що сиділа поруч з Галею. Вона також уболівала за подружку.
Галин суперник, високий хлопчик у вицвілій майці, уважно і довго обдумував кожен хід, зосереджено прикушуючи нижню губу.
— Мат, — сказав він врешті, змішуючи фігури.
Голос його звучав трохи винувато, ніби хлопець картав себе за виграш.
— Казав я тобі, Галко, ходи слоном! — співчутливо мовив товстунець.
— Слоном, слоном! — роздратовано передражнила Галя. — Мені б це все одно не допомогло!
— Гляньте — катер! — гукнув хтось із хлопців.
— Водолази тренуються, — пояснив високий.
— Цікаво, яка там глибина?
— Можна зміряти, правда, Алик?
— Спробуй! — відповів високий і запропонував: — Попливемо? Пече щось здорово!
Він підвівся, глянув, не мружачи вузьких темних очей, на морські блискотливі хвилі і сказав:
— Шторм буде, напевно.
— Хтозна, — засумнівався Поплавок, натягаючи на ноги великі ласти, — вітру ж нема.
— Побачимо, — відповів Алик і звернувся до дівчинки в зеленому купальнику: — Ти йдеш купатись?
— Ні, — відповіла Галя.
Хлопчаки з галасом кинулись у воду. їх на мить заслонили густі бризки, а потім загойдались на хвилях круглими кулями стрижені хлоп’ячі голови.
— Ти образилася за мат? — запитав Алик. Він все ще стояв на березі.
— Ну що ти,— усміхнулася Галя.— Просто мені раптом набридло це купання й загорання. Скоріш би вже в школу…
— Ага, — кивнув головою Алик, — я розумію… Коли мені набридає загорати, я сідаю на моторку, вибираю десь на горизонті точку і пливу туди… Що ж, сиди. Я все-таки піду скупаюсь.
І тоді до Галки наблизився Тім. Тімова тінь впала на Галчині плечі, і вона підвела голову:
— Привіт. Загораєш?
— А що тут іще можна робити? — скривився Тім. Обоє помовчали трохи, Галя пересипала пісок з долоні на долоню, а Тім підкидав угору камінці.
— Слухай,— раптом запитав хлопчик,— це ти називаєшся капітаном Абракадаброю? Знай, мені набридли твої штучки і ці записки на кожному кроці!
— Почекай, почекай! — зупинила його Галя. — Чого ти так кричиш? Ніякого Абракадабри я не знаю! — і вона чомусь засміялась.
Тіма обурив сміх, він недовірливо запитав:
— Слово честі, це не ти?
— Ну, навіть так, слово честі.
— Ти правду кажеш?
Тим часом світлогорські хлопчаки. стріпуючії солоні бризки, простували до них. Тім зважився задерикувато гукнеш:
— Слухайте, хто з вас капітан Абракадабра?
— Абракадабра? Може, це ти, Поплавок?
— Ти сам!
— Може, це Вітя Ремезов із Зеленого?
— Немає в нас такого!
— Не сумнівайся, браток, справді нема, — поплескав Тіма по плечу Поплавок:
— Чув уже, — сказав Тім, відхиляючись.
— Абракадабра, — повторив уголос Алик. — Ну й слово! Не вимовиш навіть, без звички язик заплутається!
— Знаєте, що воно означає? Нісенітниця! Всього лиш нісенітниця! — і Галя знову почала сміятись, упавши на пісок.
У СТОРОЖЦІ
Алик не помилився — шторм справді почався.
— Треба човен перетягти до сторожки, — заклопотано згадав Алик, дивлячись на хвилі, що заливали пляж.— Ще в море знесе.
— Алик, можна, й ми з тобою? — запитала Галя. — В сторожку?
— Усі?— здивувався Алик, спинивши погляд на Тімові.
— А що, стороннім вхід заборонено? — криво всміхнувся Тілі.
— Та… ні, просто я так запитав,— зніяковів Алик.— Ходімо! Звичайно, ходім! * н-.
У сторожці було затишно і тепло. Тільки вітер здавався ще гучнішим, а хвилі ще вищими, коли Тім поглядав на море крізь вузьке віконечко.
Алик витяг з-під лави невеличку скриньку.
— Хурми хочете? Нам учора прислали.
Всі заходилися гризти сушену хурму. Тім запитав:
— Тут хтось живе?
— Ага! — відповіла Галя.
— Хто?
— Нефертіті!
— Ну, знаєш, це вже занадто!
— Правда, так називається моторка.
— Ти звідки приїхав? — поцікавився Поплавок, звертаючись до Тіма.
— Зі Львова.
— Хороше місто?
— Ну, та… Непогане… Архітектура в нас, автобусний завод — бачили, ходять тут автобуси з літерою “Л”? Так це наші.
— А я думала — ленінградські, — несміливо втрутилась Іра.
— Ні, наші.
— А що у Львові ще є? — не вгавав Поплавок.
— Ще університет, театр оперний… Ну, ще гареві гонки.
— Що, що? — ие зрозумів Алик.
— Гонки на гаревій доріжці, — відчувши перевагу над Аликом, поблажливо пояснив Тім.
— Розкажи! — у Галки заблищали очі. — Я такого ніколи не бачила.
Тім, сповнившись самоповаги, почав розповідати все, що знав про гонки. Він називав прізвища чемпіонів, пригадував рекордний час заїздів, марки мотоциклів,
Алик сидів трохи осторонь, удавав, що розплутує волосінь на вудці.
Врешті Галка сказала:
— Що ж. У вас — гонки, а в нас зате — море. І янтар.. Хочете, я розповім цікаву історію? Про янтар.
— Про янтар? — перехопив Галчин погляд Алик.
— Можна, Алик?
— Чого ж, розповідай! — після короткого роздуму відповів хлопчик. — Мій дід говорить, що мудру казку не гріх і двічі повторити.
Хлопці жували хурму, а Галя розповідала казку про янтар. Можна було подумати, що вона вивчила її напам’ять. Тім дивувався, що вона з такою легкістю вимовляє слова, яких ніхто не вживає в буденній розмові, і звучать вони зовсім простим
КАЗКА ПРО ЯНТАР
Сутінки насувались на море, а за морем, на обрії, розпливалась велика хмара. Берегом ішов хлопець. Він поспішав додому.
Раптом почувся стогін, і хлопець звернув на голос, хоч і поспішав. На камені сиділа дівчина. Вона спробувала підвестись йому назустріч. Він запитав:
— Що з тобою?
— Я не можу йти. Поранила ноги. Я хочу, щоб ти відвів мене додому.
Одяг її був зовсім мокрий, босі ноги закривавлені. Він подумав, що їй холодно. Дівчина тихо засміялась:
— Ні, не холодно!
Він здивувався, як вона відгадала його думки.
— Де твій дім? — спитав хлопець.
Вона показала рукою: йди вперед.
— Ось тут, — врешті сказала дівчина, і він помітив хатину. Відшукав вхід, зігнувшись, увійшов усередину.
— Поклади мене. Візьми свічку на підвіконні.
Вона дістала сухої трави, розтерла в порошок, приклала до ран на ногах.
— Зла хвиля кидала мене на гострі камені, і я покалічила ноги. Хвиля хотіла відібрати свій камінь, але я не віддала.
— Який камінь?
— Янтар, — вона простягла до світла камінець завбільшки з голубине яйце. Камінь був світло-жовтий, сонячний, хлопець не міг одвести від нього погляду.
Вона сказала:
— Інколи сонячний промінь, пробиваючись у глиб холодного моря, стає теплим янтарним каменем, і хвиля виносить його на берег. Тільки це буває дуже рідко… Слухай, візьми камінь собі. На згадку.
Хлопець розглядав камінь, і його огорнуло тепло, ніби в сонячний день.
— Тепер ти зможеш довідатись, хто тобі справжній друг. Дай людині янтар, і якщо вона здригнеться і скаже, що холодно, не вір такій людині. А коли зрадіє і стане їй тепло — значить, хороша людина… А тепер іди.
З сонячним каменем іти було легко…
Одного разу він розповів про свій скарб дівчині, яку довго вважав за свого друга. Він прийшов з нею на берег моря і розповів про янтар, а вона почала сміятись, і хлопця вразив цей сміх. Але він все одно простяг їй янтар. Він не хотів випробовувати силу її дружби, він навіть не думав про це. Дівчина тримала камінь мить у руці і раптом зіщулилась, пересмикнула плечима: холодно!
Сонце світило, і не було вітру, а їй стало холодно, і вона розмахнулась і кинула камінь далеко в море. Тоді хлопець згадав, що від цього каменя не всім буває тепло, він побачив злу хвилю і кинувся в море, щоб відібрати теплий камінь.
А дівчина довго блукала берегом, аж червона хмара на обрії загусла і почорніла, і темно стало над морем…
— Він потонув? — злякано запитав Поплавок. — І камінь так і залишився в морі?
— Може… — тихо відповіла Галя.
І тут Тім, який терпіти не міг усякі такі сентиментальні вигадки, раптом розсердився:
— Вуха розвісили. Слухаєте! Подумаєш, яка історія для дівчат! Не було такого!
Тім ідорікав хлопцям, а злий був на себе за те, що так уважно і довго слухав дівчачі вигадки.
— Ех, ти! — підійшов до нього Алик. — Коли б я сам тебе сібди не запросив, я б тебе миттю виставив!
Тім відсторонив Алика плечем і мовчки вийшов. Ніхто яё підвівся, хоч вітер щосили шарпав незамкнені двері.
