ТІМ ХОЧЕ ДОДОМУ
Повернувся Фелікс, але щодня кудись ходив, уже не запрошуючи з собою брата. Тім ні про що не розпитував. Шторм не вщухав, і тільки це заважало Тімові купатись у володіннях капітана Абракадабри.
Капітан більше не присилав записок, і Тім майже не згадував про нього.
Хлопчик знову почав жалкувати, що не. поїхав до діда на Кам’янку, і розмірковував, чи не попросити брата купити квиток до Львова.
— Ти не знаєш, де вулиця Шопена? — запитав якось Фелікс, перервавши невеселі Тімові роздуми.
— Ні.
— Ти навіть не цікавишся, навіщо мені потрібна ця вулиця?
— Захочеш — сам скажеш, — мовив Тім, умощуючись із книжкою на скрипучому ліжку.
Фелікс вирушив сам на пошуки вулиці Шопена, і капітан Абракадабра того вечора після довгої перерви знову нагадав про себе.
Тім зрадів записці: хоч якась розвага!
Він не поспішав брати до рук стрілу. Крадькома підійшов до вікна, виглянув, намагаючись зрозуміти, звідки послали стрілу.
Тім уважно вдивлявсь у темряву, але нічого не помітив. Абракадабра умів маскуватись.
Відійшовши од вікна, Тім прочитав записку:
“Підводні роботи припинено. Є набагато важливіша і невідкладніша справа. Але купатись у квадраті 13 все одно не раджу: після шторму зміниться дно, тепер уже насправді можуть бути неприємності”.
Тім задумався. Капітан цього разу поводив себе як друг, але коли він думає, що Тім боягуз, то він глибоко помиляється. Тім перевернув папірець. На звороті було написано:
“Я думав, ти все-таки знайдеш мене. Але ти лінивий, як лемур, ти поводишся так, ніби живеш на світі вдруге, і тебе ніщо не цікавить. Не купайся в квадраті 13”.
— Послухайте, — голосно, хоч його ніхто не міг почути, сказав хлопчик,— дайте мені спокій!
— Лемур — це хто? — запитав Тім у Фелікса пізно ввечері.
— Тваринка з величезними переляканими очима. Здається, з мавпячого роду. Цілими днями й ночами висить, почепившись хвостом на гілці… А втім, може, я помиляюсь. Подивишся вдома в “Дитячій енциклопедії”.
— Я хочу додому, Феліксе!
— Ха, Тім чогось захотів! НИ, поки я не знатиму щось про Олену Ковальчук, ми звідси не поїдемо, — відповів Фелікс, вивчаючи свій блокнот.
— Послухай, — вигукнув Тімг осяяний, новим здогадом, — чи не ти пишеш мені ці дурні записки? Ти — капітан Абракадабра?
— Ха-ха-ха! Невже насправді хтось може так називатись? — розвеселився Фелікс.
— Ану покажи, покажи записку!
— Нічого тут смішного нема! І показувати не буду! — обурився молодший брат. — От візьму і поїду додому сам, тоді знатимеш!
Але Тімова погроза не вплинула на Фелікса: він, як і раніш, займався своїми записами.
Тім остаточно зненавидів ці товсті блокноти у синіх палітурках.
СТОРІНКА ІЗ ЩОДЕННИКА
Відкидаючи з чола пасма волосся, дівчинка із звичайним іменем Галинка писала в зошиті нерозбірливо і широко:
“Зранку дуже штормило. І все-таки Алик узяв моторку і подався до Комсомольського.
Відколи Фелікс розповів нам про Оленку Ковальчук, Алик ладен, здається, море вичерпати, щоб знайти якийсь її слід.
Поплавок — той завжди розчулюється, не дивно, що він одразу захопивсь і кинувся розпитувати кожного стрічного, чи не знає хто Олени Ковальчук. ”
Скоро перша. Алик вийшов у море о восьмій. В штиль до Комсомольського не більше як годину добиратись. Можна було поїхати автобусом, але ж Алька не визнає сухопутного транспорту.
Ну от, я почала записувати все, що лізе в голову. Хіба ж так пишуть розумні люди? Правда, Алик каже, що я навіть зовсім розумна. Хоч би він уже повернувся.
І все-таки ніяка я не розумна. Я збиралась |Шісати про. Олену Ковальчук, а записую всякі дурниці.
Поки що матеріалів у нас зовсім мало. Є виписка з газети “Боевая слава” за 1945 рік. її знайшов Фелікс, і з неї все почалося. Там говориться про гранітний обеліск у Калінінграді, це пам’ятник на честь героїв штурму Кенігсберга (так звався до війни Калінінград). Я переписала дослівно:
“Він височіє над містом, як живий спогад про мужність і героїзм, як символ воїнської доблесті загиблих героїв… Під цими плитами похована найхоробріша з хоробрих, відважна санітарка, що не звзала страху в бою, кавалер п’яти орденів Олена Ковальчук…”
Відомо також, що до війни вона працювала перукаркою в Києві. Дивно: така звичайна професія — і раптом людина стає героєм.
І ще у Калінінграді є вулиця імені Олени Ковальчук, а в Комсомольському колгосп назвали її іменем. Ось Алик туди й поїхав.Шін упертий — страх! Як заманеться йому щось зробитц, то ні на що не зважає — і зробить. Не міг почекати, поки шторм вщухне. Добре, що хоч Фелікс не знає про його ідею.
Піду до причалу. Може, Алька повернувся? Час би вже…”
ЧОВЕН У МОРІ
Спускаючи моторку на воду, Алик запевнив, що на ній можна переплисти океан. Галя не повірила. Вона стояла на березі, маленька, промерзла від пронизливого ранкового вітру, і не змахувала волосся з-над очей.
— Ти як рибачка, — усміхнувся Алик.
— Я зовсім сухопутна. Якщо по правді — я боюсь моря.
— Неправда, — переконано заперечив Алик. — Не бійся й тепер — у відкритому морі майже не гойдає. Якби не шторм, я взяв би тебе з собою.
— Взяв би… Чи я б ще захотіла?
— Не можна сваритись, коли моряк іде у штормове море!
— Алик, їдь автобусом!
— Не розповідай нікому, що я в Комсомольському, добре?
…Шторм, на щастя, почав ущухати. І тепер, повертаючись у тиху годину додому, хлопець знемагав від нетерпіння розповісти про свою подорож друзям. Він уже не пам’ятав, як моторку шпурляло, заливало водою сердите море, він радів, що його здогадка була правильна. Якщо колгосп називають чиїмсь іменем — це неспроста. Або ж там хтось знає про людину, або ж взагалі Олена Ковальчук воювала під селищем.
Алик справді знайшов у колгоспі однополчанина Олени Ковальчук, і тепер у них — майже вся історія подвигів відважної Оленки…
Хлопець уявляв обличчя Фелікса, Поплавка і Галі, коли він їм усе розповість і покаже листа Валіганова, Оленчиного однополчанина.
Олена Ковальчук загинула 1944 року…
“Мене тоді ще й на світі не було, — подумав раптом хлопчик. — Ні Галки, ні Поплавка, ні цього дивака Тіма. Добре, що Фелікс не схожий на свого молодшого брата. Тоді б ми нічого не знали про Олену Ковальчук. Ми б тоді взагалі нічого не знали, якби всі люди були, як Тім. Ми б ще досі в печерах жили…”
Алик поглянув на сонце, намагаючись визначити годину. Тільки Галка знала, що Алик у морі, напевно, вона вже чекала на його повернення.
Про Галю Аликові було радісно згадувати. Уявляючи її тоненькі долоні, Вузьке лице з янтарними очима, хлопчик відчував себе мужнім і дужим.
Коли це було? Років п’ять-шість тому? Галка з’явилась у їхньому дворі, побачила Алика і сказала:
— А ми тепер тут поблизу житимемо. Я і мама. Тато — в морі.
І одразу, без усякого зв’язку з попереднім поцікавилась:
— Ти злий чи добрий?
Алик ніколи не задумувався про таке, він почервонів:
— Звідки я знаю?
— Я знаю: до-обрий! Ходімо, покажеш мені своє море.
Набагато пізніше у них з’явилась таємниця: казка про янтар. Казка про теплий сонячний камінь. Алик був певен, що дівчинка сама вигадала її, але яке це мало значення? Він шукав камінь уперто, ніби від цього залежало щось у його хлоп’ячому житті. Він вірив, що знайде янтар не на березі, поміж водоростями, — це було б надто легко і просто, — а саме на глибині, на дні моря.
Нікому в світі, навіть Галі, не зважився б він розповісти про пошуки янтарю — це справді було трохи смішно, що він так захопився вигадкою. І все-таки добре було б знайти теплий камінь. Хоча б на злість цьому. Тімові.
Тім одразу не сподобався Алику, він признався в цьому Галі, але вона чомусь захищала Тіма: адже він Фе-ліксів брат. Ну то й що?! Тьху! Алик бачити не міг пісну Тімову фізіономію.
З Тімом він не вийшов би в море. Хоч він і не боягуз, цей Тім, що правда, те правда, але від людини з такою фізіономією всього можна сподіватись. Ні, Алик не вийшов би з Тімом у море.
ЩЕ ОДНА ЗУСТРІЧ ПІД ВОДОЮ
Човен, постукуючи мотором, ішов до світлогорського причалу. Берег погойдувався — вгору, вниз. До землі було вже недалеко. Алик розрізняв навіть колір грибків на пляжі. Ось там рівна лінія пляжу круто вигинається, утворюючи своєрідну тиху затоку. Та тихо там лиш на поверхні, дно ненадійне — круговерть на глибині. Зрештою, там мало хто й купається. Курортники не дуже люблять надто безлюдні місця, а свої, світлогорські, знають, де не варто жартувати з хвилями.
Раптом Алик запримітив на березі людину. Крихітна постать виразно виднілась на тлі жовтої дюни. Алик зрозумів, що людина на березі має намір скупатися. Він не дуже хотів завертати до затоки — не терпілося зустрітись із друзями. І все ж треба було якось попередити того нерозсудливого на березі.
І моторка змінила курс.
Людина на’ березі уже увійшла в воду. Постояла якусь мить, мабуть, звикаючи до прохолоди, і пірнула. Алик почав хвилюватись: цього ще бракувало! Ну чого лізти під воду? Холодно ж. Зсудомить ногу — і вже не виберешся з-під хвиль.
От навіжений! Як часто через таких ось доводиться міняти обраний курс! Час би вже й виринути. Чого він там сидить? Минуло лише кілька секунд, але Аликові вони здавались довгими, як шкільний урок. Нерви його не витримали: хлопець стрибнув у воду і поплив, хоч відразу ж пошкодував — на човні добрався б швидше.
Тім — а це був він — захлинався гірко-солоною водою, щосили намагаючись виринути на поверхню. І дивно — при всьому цьому він чітко бачив дно, міг розглянути кожну піщинку і немовби не відчував страху: просто він не усвідомлював, що тоне.
Алик витяг його. Спльовуючи, крикнув:
— Працюй руками, чуєш, ти?!
Але Тім нічого не чув і не міг навіть поворухнутись. Алик вирішив — треба плисти до берега, туди ближче. А за човном доведеться повернутись. Хвиля відносила човен все далі в море, але Алик уже не думав про це.
Штучне дихання допомогло.
— Підеш додому сам, по суходолу, чи пригнати сюди човен? — запитав Алик.
— Сам, — похмуро відповів Тім і спробував підвестися. Під ногами у нього, немов живі, ворухнулися водорості.
— Ти, Тимко, що — заплутався, мабуть, у цій петрушці? — поцікавився Алик, прямуючи вже до води.
— Стій! — раптом закричав Тім. — Поглянь — це що таке?
Алик озирнувся. Тім тримав у руці ясно-жовтий камінь завбільшки з голубине яйце. Алик, зачарований, дивився на камінь. Все-таки хвилі самі віддали свій скарб. Жаль. Алик вірив, що знайде його на морському дні. Він стояв і дивився, не наважуючись попросити в Тіма янтар, а Тім недбало підкинув янтар на долоні.
— Ти думаєш, це той?
— Може… Дивно, що якраз ти його знайшов. По ідеї, знайти мала б Галка…
— Або ж ти, так? Признайся, так ти хотів сказати? По-твоєму, я не маю права тримати його в руках? Ти так думаєш, говори!
— Так думаю! А що? Це не для тебе камінь. По-моєму, ти з тих, хто викидає в воду сонячні камені…
Найпершим Тімовим бажанням було справді жбурнути камінь у море. Однак він цього не зробив. Він презирливо, як тільки міг, усміхнувся:
— Візьми його собі в такому разі! Я тобі дарую, чуєш? Можеш навіть сказати своїй Нефертіті, що ти знайшов його сам. Не бійся, я не продам!
— Слухай, — сказав Алик, — не пробуй більше тонути. Вдруге я не поліз би рятувати такого типа!
