ОЛЕНА КОВАЛЬЧУК
— Ти знаєш, Тім пропав, — схвильовано сказала Галя, як тільки Алик прив’язав човна до великого дерев’яного нілка на березі.
Алик подумав, що заради такого повідомлення не варто було очікувати людину біля причалу, однак уголос вимовив:
— Не бійся, знайдеться. Не пропаде.
— Ти звідки знаєш?
— Знаю — і все. Ти краще скажи: Фенікс удома?
— Так, так, і він. нічого не знає, я не казала, а ти щось привіз?
— Привіз, — втомлено зітхнув Алик. Він зовсім інакше уявляв собі повернення.
Лист Валіганова, зім’ятий і мокрий, з фіолетовими плямами замість літер, Алик поклав на стіл перед Феліксом.
Поплавок захоплено дивився на друга:
— Капітане, ти не побоявся шторму? От здорово!
— Помовч, Поплавок! — відмахнувся Алик.
— Ні, ти що, за борт упав? — не вгавав Поплавок. — Ти ж повертався у штиль!
— Ну впав. За борт, з ким не трапляється,—знехотя пояснив Алик — Та ви будете слухати, чи як?
Іван Миколайович Валіганов знав Олену Ковальчук з 1942 року. Він був комсоргом у батальйоні, в якому вона служила. До речі, вона не санітарка, а санінструктор і старшина…
У кімнату тихо увійшов Тім, спинився біля порога і так і стояв, спершись об двері. Алик зиркнув на Тіма.
…— Вона ненавиділа боягузів і… і всяких інших… негідників. Вона знаєте яка була смілива! Одного разу Олена повзе по полю з пораненим бійцем. А фашисти стріляють і стріляють, і повзти знаєте як важко! Раптом дивиться — санітар, дядечко такий здоровенний, прилип до землі, причаївся в канаві.
Вона тоді поклала пораненого в безпечному місці і як накинеться на боягуза, як почне лупцювати його! А кулі тільки свищуть.
— Ну, а далі? — несподівано пролунав голос Тіма.
— Далі? Розумієте, Ковальчук, виявляється, не дійшла до Кенігсберга…
— Як же? Адже вона тут похована! — підвелась Галя.
— Ні, — відповів Алик,— Її могила в Литві, під селищем Алітус.
Вона загинула ще до штурму Кенігсберга… Але вона хотіла дійти з бійцями до цього міста, вона мріяла побачити над ним червоний прапор… Ех,— сказав Алик, — у листі знаєте як усе було наиийано! Я так не можу розповісти, — і він з жалем подивився.. на мокрий шмат паперу.
— Ти розказуй далі! — нетерпляче попросив Фелікс.
— Так от, вона хотіла брати штурмом Кенігсберг, і всі її дуже любили, і склали про неї пісню, і з цією піснею ішли на штурм, а потім гвардійці сказали: вЬна йшла з нами, вона прикривала нас від куль, і тому ім’я її слід назвати серед імен героїв штурму. Ну, так і вийшло, що тепер калініиградці вважають, неначе вона похована на їх землі… А насправді могила Олени в Литві.
— І в двох містах люди приносять квіти до її пам’ятника, — ледь чутно промовила Галя, а потім додала: — Жаль, що все вже закінчилось… Шукали, знайшли, а тепер — все…
— Чому все? — обурився, аж підскочив Поплавок. — Чому ж усе, коли тільки початок? По-перше, ми не знайшли її довоєнних фотографій, та й з війни одна, музейна. Значить, треба шукати в Києві, розвідати про все, що було до війни. Знаєте, давайте напишемо в газету: і як усе почалось, і як шукали… Може, статтю почитають люди, які знали Олену. Який же кінець? Чому кінець?
— Молодець, Поплавок!
— Це ти добре придумав!
Поплавок, уперше в житті виголосивши таку довгу промову, дивився на друзів блискучими очима:
— Давайте зразу ж і напишемо! — приспішував він. Найдовше мучились над початком. Фелікс креслив, писав і знову креслив, врешті, після довгих суперечок і пропозицій, після детального обговорення, охайно вивів на папері:
“На Прибалтійській землі, на березі янтарного моря, стоїть велике суворе місто Калінінград. А в цьому місті вулиця, названа іменем Олени Ковальчук…”
Поки вони писали і сперечалися з приводе кожної коми, Тім стояв під дверима, ніби його й не було. А потім, коли всі дати і всі факти були враховані і стояли на своїх місцях, коли під статтею з’явились прізвища авторів, Галя раптом поглянула на Тіма і запропонувала:
— Тім, іди підпишись і ти!
Алик, немов рятуючи листа, прикрив його обома долонями і гаряче запротестував:
— При чому тут Тім! Він не має права! Він же нічого не хотів робити.
— Я й справді тут ні при чому! — намагався говорити зневажливо Тім.
— Ні при чому, — повторив Фелікс. — Ніхто не має права привласнювати собі чужу працю.
ОСТАННЯ ЗАПИСКА КАПІТАНА АБРАКАДАБРИ
Листа вкинули у поштову скриньку. Адрес для відповіді було дві — Альчина і Феліксова, львівська.
Тепер залишалось чекати на відповідь або ще краще — статті в газеті.
Котрогось дня Фелікс і Алик вирушили знову в Комсомольське. Фелікс повернувся дуже радий: він дістав у Валіганова кілька воєнних фотографій і привіз цілий блокнот із записами про штурм Кенігсберга.
Фелікс почав розповідати про це Тімові, але раптом похопився:
— Я забув. Вибач. Це ж тобі не цікаво,— і почав готувати вечерю.
Він, як і належить людині, що втомилась за день, але вдоволена своєю роботою, з апетитом засів до столу. Тім запевнив, що їсти не хоче.
Стріла з запискою встромила носа в масло. Від цього вона здалась Тімові особливо недоречною і смішною. Абракадабра не зважав на те, що записка може потрапити до рук Феліксові.
— Це мені,— сказав Тім, коли старший брат витягнув стрілу з масла.
— Все той же капітан? — поцікавився Фелікс. Тім кивнув, розгортаючи папір.
“Прийди о восьмій у квадрат 13. Треба поговорити”. “Треба — то нехай сам приходить”,— вирішив Тім, але не переставав думати про капітанову пропозицію.
“Цікаво,— розмірковував він,— про що він збирається зі мною розмовляти?”
“Ні, однаково не піду. Набридли мені ці дитячі витівки. Немає чим займатись, чи що?”
Та займатись Тімові справді не було чим. Залишилось кілька днів до від’їзду додому, Фелікс розкладав і сортував свої папери. Тімові хотілось запитати, яка все-таки тема братової дипломної, або ж запропонувати свою допомогу. Все ж це краще, ніж просто чекати дати, зазначеної на залізничному квитку.
Але Тім нічого “такого не зробив. Хтозна, як би сприйняв його слова Фелікс, ще подумає, ніби на Тіма вплинули докори і повчанні
Тім вийшов у садок, простягнувся на колючій траві, црислухався, як гучномовець повідомив, що вже двадцять годин і п’ятдесят сім хвилин, і з злою радістю уявив, як капітан Абракадабра чекає в квадраті 13.
— Егей, Тіме! — почув він раптом чийсь надто знайомий голос. Під яблунею, недбало тримаючи в руці кашкета з “крабом”, стояв Алик.
— Фелікс там, у кімнаті,— сказав Тім.
— А я до тебе,— відповів Алик.— Як це? Не йде гора до аллаха…
— До Магомета,— ліниво поправив Тім.
— Нехай собі До Магомете Річ не в тому. Річ у тому, що ти не прийшов, тому я прийшов…
— Куди це я не прийшов?
— У квадрат 13, не розумієш хіба?
Здивування Тімове було таке велике, що спершу він не міг вимовити жодного слова. Щяе, намагаючись не виявити своїх почуттів, глузливо запитав нарешті:
— То чого ж тобі треба, відважний капітане? Судно сіло на мілину? Чи затупилися стріли?
— Облиш ти свої дурні жарти!
— Дурнішого жарту, ніж твої записки, не було від сотворіння світу.
— Ет,— махнув рукою Алик,— така розмова мені не потрібна. Ти — мені жало, я — тобі…
— А якої ж тобі розмови забаглось? Удаєш із себе лицаря без закиду і страху, називаєш себе капітаном, а сам…
— Ну, що сам? Що я такого зробив?
— Ти що, не розумієш? — ухилився від прямої відповіді Тім.
Річ у тому, що тепер, коли капітан Абракадабра стояв перед ним власною персоною, Тім і сам перестав чітко розуміти, чому таку злість викликали у нього капітанові цидулки.
— Ні, ти все ж поясни! — вимагав Алик.— Одна… людина сказала, що це було підло, от я й прийшов, щоб ти сам пояснив, чи справді підло…
— І правильно сказала тобі людина! — ухопився за слово Тім. — Ну, хіба ж не підло тиранити когось такими записками, кидати їх нишком, а потім удавати приятеля, ще й намагатись користуватись моїми послугами!
— Це ти про каністру з бензином? Знаєш, якби ти тоді її приніс, все було б інакше… Я тобі хотів признатись. Я спершу думав, що ти боягуз. Я бачив, як ти кота дресируєш… По-моєму, смілива людина не буде займатись такими дурницями. Я хотів тебе трохи налякати. І тому ім’я таке вигадав, і в акваланзі під воду поліз. Я з човна тоді стрибав. Ти не злякався. Ти не боягуз, але ти… ти душевний ледар!
— Що? — підвівся Тім.— Тобі мало того, що ти наговорив мені там, у квадраті 13? Квадрат! Підводні роботи! Тьху!
Тім сплюнув.
— Я там… ех, ну, можеш тепер знати, тепер це не має значення. Я там шукав той камінь… для однієї людини… От і писав — підводні роботи. Я ж на глибині шукав, а не на березі, під ногами. А потім Фелікс розповів про Олену Ковальчук, і я зрозумів, що казка про камінь, може, не зовсім і казка… І шукати теплий камінь — це не значить просто знайти янтар… Та що. пояснювати! Тобі янтар під ноги потрапив, тобі до нього байдуже і до всього взагалі байдуже… Лемур ти душевний, ясно?
— Ось тобі, ось маєш! —кинувся на Алика з кулаками Тім. — Це тобі і за Абракадабру, і за лемура…
Несподіваний напад ошелешив Алика, але вже скоро перевага була на його боці.
Тім лежав на землі, зверху сидів Алик, він уже замахнувся для удару, але раптом зрозумів, що йому зовсім не хочеться битись.
— Вставай! — сказав він, підводячись і простягаючи Тімові руку.
— Забирайся звідси,— не повертаючи голови, процідив Тім.— Знову граєш роль лицаря.
Лежачи на землі, Тім наливався гіркою образою. “Тепер Абракадабра буде вихвалятися, що спершу витяг мене з води, а потім поклав на обидві лопатки. Чортів Абракадабра!”
Але Тім помилявся.
Вигадка з записками і вся історія з Абракадаброю здавалась Алику тільки веселим жартом,він розповів про це Галці. Галка не сміялась, вона обурилась і сказала, що Алик вчинив нечесно. Але пояснитиучому так і не зуміла.
— Не можна так, треба якось інакше,— тільки й повторювала вона.
І Алик після довгих вагань вирішив піти до Тгма і вияснити все.
Тепер витираючи кров з розбитої губи і обмацуючи гулі на лобі, він думав: “З таким виясниш! Чудна Галка”.
Ну, а про бійку і про врятування Тіма — про це Алик і не збирався говорити — не в його звичаях було вихвалятись?
Та мовчав Алька і про інше — про янтар, знайдений на березі моря. Язик у нього не повертався, ну просто не повертався та годі — сказати, що янтар знайшов не він, Алька, а Тім. Бо Алик, був таки не лицарем без закиду, а звичайнісіньким хлопчаком.
ТІМ СПЕРЕЧАЄТЬСЯ З ТІМОМ
— Феліксе!
— Так?
— Ти на злість мені шукав разом з ними медсестру?
— Дурниця, Тіме! Просто, я хотів встигнути хоч щось зробити до від’їзду. І потім — я дуже люблю, коли мені люди допомагають, до того ж з радістю. І з користю для себе.
— Ти говориш, як наш класний керівник.
— Що ж,— усміхнувся Фелікс,— це моя майбутня робота — педагог і вихователь.
Феліксе!
— Що?
— Признайся, ти вирішив мене перевиховати? Як у фільмі, зробити з мене позитивного героя?
— Тіме, а ти, здається, зовсім дорослий. Не знаю, може, й так. А що, мені не пощастило нічого зробити у цьому напрямі?
— Ти чув анекдот, як одна жінка радилася з лікарем, коли починати виховання дитини? “Скільки років малому?” — запитав лікар. “Дев’ять місяців!” — “Ви запізнилися рівно на дев’ять місяців!” — сказав лікар… Це про тебе анекдот, Феліксе. Ти запізнився на тринадцять років…
— З “бородою” анекдот. Хоча… Тіме, я знаю, ти зараз сперечаєшся сам із собою, і я хотів би тобі допомогти…
— Ти мені цілий місяць допомагав! — скипів Тім.— Залишав мене з рудим котом і врешті сказав, що я хочу привласнити чужу працю!
— Поговоримо потім, коли ти охолонеш, добре, Тіме?
— Ага, здаєшся, здаєшся! — зловтішно засміявся Тім, хоч сміятися йому зовсім не хотілось.
Фелікс не відповів, і Тімові тільки це й залишалось: сперечатись із самим собою.
Чого їм усім треба від нього? Людина хотіла провести канікули так, як хотіла, і все. А їй підсовують усякі архівні документи, записки з безглуздим підписом, казки про якийсь камінь, котрого ніколи не було. А людина не хотіла цього, просто не хотіла, і тепер її ж обвинувачують у хтозна-яких гріхах.
— А в чому тебе звинувачують? — запитав у Тіма Тім.— У байдужості, в нетовариськості і в бажанні підмазатись до чужого успіху.
Ну, нехай вони не так різко говорили, але, здається, саме так і думали! А що, коли вони мають рацію? Коли все ітак — хіба що крім останнього?
Однак Тім не хотів обвинувачувати Тіма. Анітрохи! Він з грюкотом відсунув стільця і встав з наміром зміряти кроками кімнату. Приготувався: насупив брови, засунув у кишеню руки… і торкнувся пальцями гладенької, відшліфованої поверхні янтарю. Ще цей камінь! Тільки його й бракувало! І треба було, щоб Тім побачив тоді янтар біля моря. Хай би собі лежав, заплутавшись у водоростях. Заодно й Альці було б веселіше — міг би й досі за ним нишпорити…
Камінь став теплим. Ясно, що це його, Тімова, рука нагріла янтар, але хлопцеві раптом здалося, що тепло йде від каменя і розходиться по всьому тілу, неначе Тім, вийшовши з води, підставив руки сонцю.
— От іще! — пробурмотів Тім.— Тепер я починаю, здається, вірити в дівчачі вигадки… Треба віддати їй цю іграшку.
І вирішивши так, Тім полегшено зітхнув. Ніби його настрій залежав від того, де лежав янтар…
“Галка! — після короткого роздуму написав Тім на клаптику паперу.— Це просто смола, яка загусла, коли по землі ходили, може, динозаври”.
Тім раптом згадав, що динозавром називав його Фе-лікс, закреслив і написав: “пітекантропи”.
“Це смола і більше нічого, всього лише смола. Вона мені не потрібна. Якщо хочеш знати,— нікчемна твоя казка, хіба людей випробовують таким безглуздим способом? І знаєш, імені від янтарю не холодно, хоч, по-вашому, мало б так бути. Бо це смола, звичайнісінька смола, а не чарівний камінь, ясно тобі, Нефертіті?”
Вдосвіта, намагаючись не розбудити брата, Тім пішов шукати вулицю Шопена, третій будинок. Він знайшов і побачив вікна, заслонені легенькими фіранками. Між вікнами синіла поштова скринька.
Було тихо, як буває лише на світанку. Чувся тільки шерхіт глиці, що падала на вузеньку доріжку. Доріжка, встелена голочками, була-слизька, як ковзанка.
Тім постояв, подивився на поштову скриньку, на завіски, що злегка коливалися на вітрі,— і пішов геть, розгрібаючи ногами ялинові голочки. Він прийшов до моря, зняв папірець з янтарю, потримав камінь якусь мить і знову заховав у кишеню.
З паперу зробив кораблик і пустив на воду. Кораблик погойдався на хвилях, розмок і затонув.
АВТОБУС СВІТЛОГОРСЬК — КАЛІНІНГРАД
Фелікс і Тім стояли на автобусній зупинці. В кишені у Фелікса були квитки до Львова, з пересадкою у Вільнюсі. В чемодані лежали папки з матеріалами для дипломної роботи. Тім не мав багажу.
Тім дивився на сосни, на зелений кіоск, де продавали зелений сир, мило і пиво, на пісок під ногами і намагався вловити хоч якусь радість від того, що врешті повертається додому, де не буде вже ні капітана Абракадабри, ні Галчиних казок, ні нудного по-осінньому дощу посеред літа. І що вже нічого не треба буде шукати.
Але радості не було.
…Фелікс читав газету, спершись оіб стовбур дерева, і з-над газети поглядав на брата. А Тім крадькома зиркав на піщану доріжку, що вела до селища. Як усі доріжки в Світлогорську, вона теж була всипана глицею.
Врешті вони з’явились. Алик, Галя і Поплавок. Прийшли майже в ту мить, коли на зупинці під соснами гойднувся великий автобус із срібною літерою “Л”.
—Ну от,—сказав Фелікс,—а ми думали, що ви вже не прийдете.
— Я з цього приводу нічого не думав,— серйозно заперечив Тім. Він вивчав тепер театральні афіші.
— Це все Поплавок, — пояснила Галя. — Придумував, що б вам таке незвичайне на згадку подарувати.
— А що, придумав! — сказав гордо Поплавок, якого насправді звали Олегом. І він витягнув із кишені невеличкий якір і яхту, майстерно вирізьблені з дерева, і подав Феліксу.
— Він сам зробив. Він взагалі у нас король,— сказав Алик.
— Феліксе,— нерішуче запитала Галя,— як ти думаєш, надрукують у газеті?
— Не сумнівайся,— замість Фелікса запевнив Поплавок.
Шофер з автобуса з’їв бутерброд, запив його газованою водою.
— Ну що, ж, ходімо? Ходімо, Тіме!
— Зараз, я зараз, почекай! — розгублено озирнувся Тім.— Галко, тебе можна на хвилинку, Галь?
Вони відійшли, і Тім незграбно, похапцем уклав Галі в долоню невеличкий пакунок.
— Це, по ідеї, твоє. Тільки ти не дивись, поки ми звідси не поїдемо… Я це знайшов, коли Алька мене з води витяг…
— Що ти сказав? З якої води?!
— Він не розповідав? Ні, ти правду кажеш, він не говорив тобі про це? Галь?
— Тіме! — покликав голосно Фелікс.— Автобус рушає!
— От і все…— сказав Тім і кинувся до машини.
Галя махала їм услід рукою з затисненим у ній пакуночком, а коли автобус зник за поворотом, обережно розгорнула м’який газетний аркуш.
Прозоро-жовтий, з брунатними жилками янтар справді скидався на згусток сонячних променів. Всередині його, розпростерши тоненьки крильця, немов спинившись на мить у леті, лежала крихітна комашка. Вона завмерла ось так у смоляному згустку тисячі літ тому, щоб зараз зустріти сонце у і теплій Галчиній долоні.
