Жив-був на світі бідний сирота Няня-Хубун. Ані батька, ані матері, ані навіть родичів у нього не було. Змалечку випасав Няня-Хубун вівці у багатія й ніколи не знав відпочинку.
Господар частенько казав йому:
– Гляди, oоб усі мої вівці були цілі! Загубиш хоч одну – лихо тобі буде!
У погожу годину вівці паслися спокійно, а в негоду тікали хтозна-куди. І доводилося бігати скрізь, шукати їх з вечора До ранку.
Якось задощило. Отара знов кинулася врозтіч, і пропало двадцять овець.
Почав Няня-Хубун їх шукати. І три, й чотири дні, не спавши, не ївши, бігав, шукав тих овець. І день і ніч плакав, думав: «Що ж воно тепер буде?.. Як же я до хазяїна прийду?..»
Аж гульк – на світанні йде йому назустріч якийсь дідусь.
– Чого плачеш? – питає.
– Я змалечку живу в багатого хазяїна, – одказує Няня-Хубун.– Уже двадцять років випасаю його отару… Та оце вперше загубив два десятки овець і ніяк їх знайти не можу. Чотири дні не їм, не сплю – усе бігаю та шукаю.
А дідусь каже:
– Не журися! Свої вівці знайдеш он у тій стороні. А щоб вони в тебе ніколи не розбігалися, скажу тобі чарівне слово.
Ледве побіжать вівці, ти їм скажи лишень: «Няня!» – вони так до землі й прилипнуть. А як схочеш, щоб одлипли, гукни: «Собр-собр!» – вони знов бігатимуть, ходитимуть, траву скубтимуть.
Сказав і пішов своєю дорогою.
Побіг Няня-Хубун, куди йому сказано, й знайшов свою згубу – всі двадцять овець до однієї.
Цілісінький день вівці паслися тихо-мирно й нікуди не тікали. Та наступного дня знов почали розбігатися.
Тоді пастух сказав, як навчив його дідусь:
– Няня!
– І враз усі вівці, як одна, поприлипали до землі. Лежать і не ворухнуться.
Побачив це Няня-Хубун, зрадів і ліг відпочити. Поки він спав, вівці лежали на землі. А як виспався, гукнув: «Собр-собр» і Всі вівці одразу попідводилися й заходилися пастись. Надвечір Няня-Хубун пригнав отару додому.
Ніколи він не чув од своїх хазяїв доброго слова, не почув і зараз. Вийшли хазяї, глянули на овець і ну, як завжди, лаяти Няня-Хубуна:
– Поганий пастух, нікуди не годящий! Погано напасаєш наші вівці!
Нічого не зважився відповісти Няня-Хубун. Пішов на своє місце, а сам думає: «Ну ж, чекайте! Не вік мені терпіти! Провчу колись і я вас!»
Якось господиня захворіла.
Привезли до неї лікаря. Лікар лікує, а Няня-Хубун глянув і тихцем мовив:
– Няня!
Лікар саме біля столу стояв, так і прилип до нього. Забігали хазяї, заметушилися, не знають, що робити. Гукають наймитові:
– Біжи поклич шамана [знахар, ворожбит].
Шаман прийшов, чаклувати почав. А пастух знову:
– Няня!
Шаман так і прилип до стіни…
– Що робити? Що робити? – репетує господар.– Як лиху зарадити?! Треба ламу [монах] покликати!
Побіг наймит кликати ламу. А пастух нищечком:
– Няня!
І лама прилип.
– Поможіть мені! Поможіть мерщій! – благає.
І лікар репетує, допомоги просить, і лама й собі благає Покликали ворожку. Приїхала ворожка, почала ворожити А пастух знову:
– Няня!
І ворожка до столу прилипла. Усі кричать, галасують – і ні туди ні сюди. А Няня-Хубун сидить посміхається.
Довго вони так шарпалися. Цілий тиждень, цілий місяць відліпитися не могли. Запросив господар нарешті людей, щоб відірвати їх.
Люди прийшли, стали тягти. Тягли, тягли, нічого вдіяти не могли. Хто торкнеться – сам прилипає. Аж сто чоловік прилипло одне до одного.
Тоді гукнули найбільшу ворожку.
Вона питає:
– Навіщо кличете мене?
Їй розповіли. Ворожка їхати не схотіла, сказала тільки:
– Хлопця-пастуха прохати треба! Схоче він – усіх повідпускає. Не схоче – так і залишаться назавжди.
Тоді і шаман, і лама, і ворожка, і хазяїн, і хазяйка, і всі люди стали Няня-Хубуна благати:
– Відпусти нас! Що хочеш бери, тільки відпусти!
Хазяїн репетує:
– Половину свого багатства тобі віддам!
І Няня-Хубун проказав:
– Собр-собр!
Усі выдразу повідлипали й кинулися врозтіч. А Няня-Хубун пішов від лихого хазяїна геть. Юрту поставив, свою власну отару випасає.
А нойони [радники], шамани, лами та багатії стали його боятися.
– Нам його не подужати! – кажуть.
