Прибігла червона лисиця з зелених горбів до чорного лісу. Вона в лісі собі нори ще не вирила, а про новину лісову вже знала: ведмідь постарів.
І заголосила лисиця на весь ліс:
– Ой-ой-ой, горе-біда! Наш старійшина, бурий ведмідь, умирає. Його золотава шуба вилиняла, гострі зуби притупилися, у лапах колишньої сили нема. Мерщій, мерщій зберімося, поміркуємо: хто в нашім лісі найрозумніший, найвродливіший, кого возвеличемо в піснях, кого на місце ведмедя посадимо.
Де дев’ять рік з’єдналися, біля підніжжя дев’яти гір, над стрімким ручаєм пухнастий кедр стоїть. Під цим кедром зібралися звірі. Одне перед одним шубами хизуються, розумом, силою та вродою вихваляються.
Старий ведмідь теж сюди причалапав:
– Чого галасуєте? Про що сперечаєтесь?
Принишкли звірі, а лисиця гострий писок підняла й заверещала:
– Ах, шановний ведмедю, не старіючи, при доброму здоров’ї сто літ живіть! Ми тут сперечаємось-сваримось, а згоди без вас дійти не можемо: хто най достойніший, найвродливіший серед усіх?
– Кожен гарний по-своєму,– пробурчав старий.
– Ах, наймудріший, всі ми хочемо почути ваше слово. На кого вкажете, того вшануємо, на почесне місце посадимо.
А сама свій червоний хвіст розпушила, золоту шерсть язиком чепурить, білі груди погладжує.
І раптом звірі побачили: мчить удалині марал – ногами вершин гір торкає, рогами по дну неба слід лишає.
Лисиця ще рота не встигла затулити, а марал уже тут. Не спітніла від прудкого бігу його гладенька шерсть, не ходили ходором боки, не закипала в його тугих жилах тепла кров. Серце спокійно, рівно б’ється, тихо сяють великі очі. Рожевим язиком коричневу шубу чеше, зуби біліють, сміються.
Неквапом підвівся старий ведмідь, лапу до марала простяг:
– Ось хто найгарніший!
Від заздрощів лисиця за хвіст себе вкусила й заверещала:
– Чи добре вам ведеться, благородний марале? Видно, заслабли ваші стрункі ноги! Нікчемні білки випередили вас, клишонога росомаха давно вже тут, навіть неквапливий борсук і той устиг сюди раніш од вас прийти.
Підняв марал свою гіллясторогу голову, здійнялись його волохаті груди, і задзвенів голос, ніби очеретяна сопілка:
– Шановна лисице! Білки на цьому кедрі живуть, росомаха на сусідньому дереві спала, в борсука нора тут, під цим горбом. А я дев’ять долин поминув, дев’ять рік переплив, через дев’ять гір перестрибнув…
Опустив голову марал – вуха в нього ніби пелюстки квітів.
Роги оксамитові прозорі, ніби майським медом налиті.
– Про що ти, лисице, дбаєш? – розсердився ведмідь. – Чи не сама старійшиною надумала стати?
Відштовхнув він лисицю, глянув на марала й мовив:
– Прошу вас, благородний марале, займіть почесне місце.
А лисиця вже знову дзявкає:
– О-ха ха! Бурого марала на старійшину обрати хочуть, величальну йому співати збираються. Ха-ха-ха! Зараз то він гарний, а подивитеся на нього взимку – голова безрога, шия тонка, шерсть звисає шматтям, сам од вітру хитається.
Маралові слів забракло. Звірі теж мовчать. Навіть ведмідь не згадав, що у марала щовесни відростає по новій гілці і з року в рік роги стають розлогіші, а марал що старіший, то вродливіший. Від прикрої образи упали з очей марала пекучі сльози, пропекли вони щоки до кісток.
Подивись, і зараз тьмяніють у нього під очима глибокі виїмки. Але очі від цього ще красивіші стали, і красі марала не лише звірі, а й люди славу співають.
