Із чудових тропічних морів виникає мультиплікаційна карта і показує нам їх путь через Атлантику, повз Бразілію, вздовж Патагонії — ось вони де: в Південному Полярному морі.
Вже величезні кити начебто в їх честь пускають в повітря фонтани води.
Льодовий острів, ніби величезний, нікому не потрібний палац, пливе їм назустріч. На острові галасливі пінгвіни дивляться на них з подивом.
Звідси й починається картина їх життя, яка так здивувала світ сто тридцять п’ять років тому.
Погода погана — холодно, сніг з дощем. Важкий зиб.
Гойдаючись на салінгу, Прокіп Касаткін бачить, як на палубі збираються матроси й офіцери. Ось з каюти виходить Беллінсгаузен. За кілька місяців плавання вперше звертається до екіпажу:
— Офіцери і матроси “Востока”! Закінчились мореходні карти світу. Сфери Європи й Америки залишились далеко позаду. Ще кілька днів — і ми вторгнемось в область, не відому нікому досі. Керуватися в дальшому вояжі буду лише інструкцією, даною мені государем, вашим героїзмом і героїзмом “Мирного”.
Беллінсгаузен робить маленьку паузу, начебто не домовляючи фрази.
Матроси розуміють без слів: яка буде воля до праці й перемоги, така й перемога.
— В цій сумній країні нас чекають великі труднощі. Людському серцю властиво начебто охолоджуватись тут. Людина стає тут похмурою, суворою, байдужою і через це слабшає. Тому закликаю вас бути веселими, бадьорими, щоб обличчя і душі сяяли. Ось героїчне завдання для всіх! Є якісь запитання?
Коли справа торкалася будь-яких питань, всі матроси, звичайно, зразу ж поверталися в бік Юхима Гладкого, старого моряка, що вже ходив навколо світу на “Рюрике”. Гладкий вважався в екіпажі першим любителем і знавцем різних питань.
Незважаючи на довгі роки служби, у нього залишилась стара селянська манера розмовляти з начальством.
Запитання в нього були дуже довгі, несподівані, і це всіх веселило.
— Я так розумію, вашскобродь, що коли бог створював землю, нечистий, очевидно, теж не дрімав.— Гладкий любив підходити до всякого питання здалека.— Якщо ви зволите помітити, вашскобродь, всяка коштовна речовина, вроді золота, дорогоцінного каменя й іншого, знаходиться обов’язково десь у нього на куличках в самому незручному місці.— Гладкий помічає, що офіцери починають посміхатись. Отже, можна мову вести далі.— Ну, хай уже й так, тут вже нічого не зробиш: треба сяяти обличчям. Але хіба мислима справа, вашскобродь, така пропорція холодної води на півдні? І який може бути інтерес науці саме тут, про нас я вже не кажу. Ми своє діло розуміємо: до геройства, можливо, і не дійде, але роботи буде багато. Інакше в цих широтах, я бачу, можна дуже весело, раз-два — і закінчити вояж во чреві кита, як пророк Іона. Он, фонтани пускає!
— Кити по правому борту! — чути з салінга голос Касаткіна.
На “Мирном”, що йде в кільватері, матроси оточили молодого свого командира.
— Що кличе нас назустріч трудам і незгодам? Багатство? Захоплення земель? Ні! — Голос Лазарева дзвінкий і чистий, як чисті його думки й мета.— Яку користь одержимо ми, добровольці, від трудів своїх? Нетлінна слава вітчизни, слава російської науки — ось наша користь! Ідемо, щоб знали нас народи світу. Щоб десь в далекому майбутньому, коли вже і кістки наші потліють, сказали нащадки: був у нас прапрадід, герой труда і науки, матрос Паліцин!
— Покорно благодарю, ваше високоблагородіє! — відповідає матрос Паліцин.
— Був мореплавець першої статті матрос Аверкієв!
— Рад старатись, вашскобродіє!
— Був у нас героїчний весь екіпаж “Мирного”!
— Ура-а-а! — відповідають матроси.
— Наказую: дивитись на “Восток” день і ніч! Не давати йому зникнути з наших очей. Нерівність у швидкості кораблів подолати вмінням навігації. Вмінням і щедрим трудом, який нерозривно з ним зв’язаний. Пам’ятайте: буде “Восток” попереду — житиме “Мирный”. Відстанемо, загубимо “Восток” в океані — все загубимо!
— Починається! — кричить з салінга лейтенант Обернібісов, відриваючись від підзорної труби. Він чомусь веселий і щасливий.
Три дні й три ночі в океані лютує шторм. Через кожні півгодини гримлять гарматні залпи на “Востоке”, спалахують фальшфейєри. Не відповідає “Мирный”. Нічого не чути на “Востоке”. На четвертий ранок хвилі починають кидатися на “Мирный”, мов зграя скажених тигрів і левів. Всупереч усім правилам морської служби, штурман Ільїн сам ніс вахту біля штурвала.
— Вас не змінили?.. Гей! Миколо Аристарховичу! Ви чуєте мене?!
Лазарев із зусиллям наближається до штурмана, марно намагаючись перекричати бурю.
— Ви чуєте мене?!
— Ні!— Штурман Микола Ільїн хитає головою, кидаючи у бік Лазарева запалений, широко розкритий і наче відсутній погляд. Поруч з ним, міцно тримаючи рукоятки великого штурвала, майже по коліна у вируючій воді, стоять рульові Шолохов і Коренев.
— Я хочу, щоб ви простояли ще вахту,— гукає Лазарев.— Ви вже ходили навколо світу! Ви чуєте мене?! Якщо ваше місце заступить черговий офіцер, може трапитись нещастя! Неприємність може трапитись!!! Ви можете витримати?!!
“Треба витримати, треба витримати, витримати, витримати!.. Звичайно, можемо піти на дно, будь він розперетрижди проклятий, цей океан, і день, і час, коли понесла мене сюди нечиста сила”. Жагучі прокляття блискають в очах штурмана, але він уже не повертається до командира. Він не може одірвати очей від грізного валу, що підняв утлий корабель на киплячий гребінь. Корабель поринає стрімголов у прірву, зариваючись бугшпритом в холодну воду.
— Ви можете витримати?! — ще голосніше гукає Лазарев.
— Я витримаю хоч до самого Південного в три чорти полюса… якщо ніхто не буде зі мною тут розмовляти! — зривається з вуст штурмана ледве чутний крик.
Розуміючи, як важко штурманові, Лазарев повертається, щоб піти геть. Велетенський вихор холодної води з шумом і гуркотом проноситься через палубу над його головою і, здається, наче змиває його з корабля.
Штурман Ільїн залишається біля штурвала. Від довгої напруги урагану, що тримав свідомість майже всіх моряків на грані катастрофи, що насувалась, він поступово заглиблюється у вимушене духовне оціпеніння ослаблої людини, якій не судилося побачити завтрашній день.
Ураган подолав його безстрашне серце і вже породжує в ньому непоборну тягу до спокою, його свідомість, здається йому, начебто хоче повстати проти деспотизму урагану, але взагалі це вже крайня втома і більше нічого. Глибоко проникла вона в серце штурмана і вже починає перетворювати його свідомість у спогади, які не мають нічого спільного з Південним Льодовитим океаном.
Легким напливом переноситься штурман Ільїн з корабля далеко-далеко на рідну свою тиху Оку. Ось він стоїть, обледенілий, за штурвалом серед рідних полів, лугів і ніжних березових гаїв… Ні, ні, не за штурвалом… Ще один наплив, та швидше! Ось він іде, дивіться. “Ось я йду по квітучих луках — сіроокий російський хлопчик Коля Ільїн. Захоплений красою трав, квітів і неба, я майже не торкаюсь босими ногами рідної моєї лагідної землі,— так мені легко. Ось мій дід-рибалка. Ось моя матінка-красуня і сестри, що жнуть серпами хліб. А он жінки з граблями рядами, і Жучка завзята, і незабутні пісні далекої батьківщини моєї. І все це я чую, і бачу я, як люблять мене, маленького, всі навколо. Але ось наступає темно-сиза хмара і швидко застилає небо.
Гримить великий грім, і всі кидаються до мене прощатись: “Прощай, прощай!” А я… Здається, кричать мені всі: “Прощай, прощай!” Я нічого не чую, жодного людського голосу. Я стою другу вахту серед хаосу океанських хвиль, по яких проносяться велетенські айсберги, готові щохвилини знищити корабель і всіх товаришів моїх, без яких я жити не можу…”
Дощ, сніг і мільярди бризок! Вітер лютує на неосяжних просторах Антарктики. Гігантські вали піднімають “Мирный”, як шкаралупу, на свої клекочучі гребені, жбурляють у прірву, на правий, на лівий борт, перекидають носом униз, і тоді “Мирный” пірнає в океан, тільки щогли тріпочуть над виром. Все рипить, обливається з усіх боків потоками піни.
В мокрому трюмі конопатять, відливають воду. Але води все більше й більше. Матросам здається, що вони викачали вже з “Мирного” ціле море, але немає кінця й краю воді.
По палубі, тримаючись за штурмові леєри, проповзає Потап Сорокін.
Вітер зірвав з Сорокіна шапку. Шматок криги, проносячись разом з бризками через палубу, розкраяв йому майже увесь лоб і щоку. Але він не помічає цього. Холодні хвилі так вимили і просолили його рани за чотири доби, що вони не кровоточать і, широко розкриті, зяють на мокрому обличчі Сорокіна, надаючи йому дуже драматичного виразу. Те, чого так боявся Сорокін весь час і про що йому було соромно запитати, те страшне й непоправне, при одній думці про яке в нього часом ворушилося волосся, нарешті прийшло: виплескує! Ще в Кронштадті, коли лейтенант Обернібісов пояснював інструкцію, показуючи на глобусі майбутній рейс “Востока” і “Мирного”, Сорокіну здалося, що, коли вони опиняться “внизу” глобуса, їх усіх неодмінно кудись виплесне вниз разом з кораблем і океаном. Змучений страхом, він довго не розумів, чому “низ” продовжує бути все ще зверху, а “верх” знизу. Часом йому здавалось, що, можливо, як-небудь обійдеться, тільки ні, не обійшлось. Загинуло життя.
Біля помп напружено працюють. Матроси і теслярі Паліцин, Єгоров, Мамлієв та інші викачують з трюму воду, стоячи в ній по пояс. На них немає й сухого рубця. Вони стомилися вкрай, але очі їх палають рішучістю і волею до життя. Вони викачують воду. Вони викачують воду. Викачують. Викачують; Благородна воля їх перемогла втому. Вони звільнилися від її гнітючої, розслаблюючої влади. Вони викачають який завгодно трюм, безодню, увесь океан.
Боротьба за життя товаришів по кораблю надає їх обличчям виразу глибоколюдяного і піднесеного. Працюючи внизу, вони повні свідомості творимого подвигу, і це надає ритму їх злагоджених рухів неповторної краси.
Але ось відчиняються двері і на хвилі — Сорокін.
— Братці! — кричить страждалець, нагинаючись, щоб його почули. Але ніхто не почув цього слова, його помітили лише по розкритих очах і по широкій безкровній рані на чолі. Зрозуміли: з ним щось недобре.
— Кінець нам усім! Виливаємось! — Голос у Сорокіна жалюгідний, високий, ледве чутний.
— Не чую!
— Виплескує!.. З глобуса!..
— Іди ти під три чорти, каркаєш!
— Нещастя надходить! Братці!
— Ну що ти за людина, їй-богу! Все нещастя чекаєш! Що в тебе за життя, на чорта ти родився?! Чого просився на корабель?!
— Весь час нещастя чекає, гад!.. Гей, взяли!
— Не жду. Саме прийшло!
— Де ти його бачиш?
— А ось! — Сорокін показує в бік океану, що став дибки від неймовірного крену.
— Яке нещастя?! — Голос Паліцина повен презирства.— Це шторм. Бушує тут від створення світу, не зважаючи на твою персону,— плаває вона тут чи ні!
— Працювати треба! — кричить Єгоров.
Всі ненавидять Сорокіна, бо небезпека, відчуття якої вони затамували з таким трудом, раптом збільшилась до останнього градуса. Зірвавшись з величезного гребеня, “Мирный” летить майже стрімголов у нову прірву. Все, що може зірватися з місця в трюмах, в каютах,— починає рухатись.
Речі зриваються з своїх місць і несуться в протилежні боки, туди й назад. В кают-компанії зриваються з підлоги два масивних крісла і збиваються одно з другим посередині. Крен палуби такий великий, що, стрибаючи вже в повітрі, вони збивають столик і самі з тріском падають на диван. Вбігають матроси Гусаров і Петунін, щоб розібрати цю купу уламків, але в ту ж мить ця купа разом з людьми стрімко несеться назад. Вперед!.. Назад! Праворуч! Ліворуч! Вниз! Плигають чарки, тарілки, пляшки в буфеті. В кают-компанії й на батарейній палубі вода біжить струмками і ледве встигає збігати в трюм.
До вечора ураган досягає такого градуса, що вже нема можливості почути, чи це вітер гуде в океані, чи грім.
До штурвала підходить лейтенант Обернібісов. Він приводить штурманського помічника Лаврентія Чупранова на зміну штурманові Миколі Ільїну.
— Починається! — весело кричить він майже в самісіньке вухо штурманові.
— Так?! — Штурман не знає, що починається. Він майже в нестямі.
— Починається саме головне,— гукає Обернібісов,— так звані ревучі сорокові градуси!
— Як?
— Шторм починається! Ревучі сорокові! Самі диявольські у всьому світі градуси!.. Прийшли змінити тебе. Спасибі! Добре постояв! “Удалы-ых молодцов сорок два-а-а!..”
— Що-о?!
— Спасибі, кажу! Старший лейтенант сказав: передай Ільїну спасибі. Зрозумів?
— Так!
— По палубі обережно!.. “Сорок два-а-а-а-а сиди-и-и-ит!”
Хвиля закриває Обернібісова й Ільїна. Піна й бризки.
“Восток” іде з не меншими труднощами. Ніч наступає, ураганна темна ніч. Беллінсгаузен наказує стріляти цілим бортом через кожні півгодини. І через кожні півгодини лунає команда, грім двадцяти гармат, вогонь фальшфейєрів. Немає відповіді з “Мирного”? Чи не загинув “Мирный”? Немає відповіді.
— На салінгах! Слу-уха-ай!
— Зірве нам “Мирный” увесь вояж, Фадею Фадейовичу,— помічник Белллінсгаузена капітан-лейтенант Завадовський ледве стримується.
— Не зірве…
— Буде мороки…
— Так. Будемо морочитись, але наказ є наказ: іти разом,— Беллінсгаузен суворо дивиться на Завадовсько-го. йому здається, що Завадовський ревнує його до Лазарева. Сорокадвохлітній помічник капітана Завадовський — учасник боїв в Середземному й Егейському морях під прапором адмірала Ушакова, а двадцятип’ятилітній командир корабля Лазарев всього-навсього лише в чині лейтенанта: очевидно, Завадовському образливо…
В приймальному покої лікаря Галкіна кипить робота. Ушиби, вивихи, крововиливи, кашель. В покої повно “плаваючих, недугуючих, страждущих”.
— От розігралося!
— Так. Велика погода. Котра година?
— Чи не однаково… А-ай!!
— Кажуть, свині загинули від ударів!
— Га? На “Мирном”?
— На нашому “Востоке”! Всіх свиней забило до смерті!
— Дуже просто. — Матрос Юхим Гладкий показує лікареві Галкіну велику сизу пляму на щелепі. Він знемагає від болю, його душить кашель, і, замість слів, з його вуст вириваються ледве виразні шиплячі, застуджені звуки.
— Хіба може хто-небудь на світі, крім людини, знести таке паскудство! І на чорта лисого відкривати цю… як її… куди ми їдемо? Ну, кому потрібна, скажіть, ця скажена природа і така пропорція води?
— Нікому, крім оцих пінгвінів.
— Ага! Птах — не птах, звір — не звір, опудало якесь. І ти подумай, людини не боїться, мерзота… А-ай! Тягни вже!
— Спокійніше, спокійніше… Р-раз!
— Ай!!! Та хоч не смійтеся! — сердиться Гладкий.— Може, “Мирный” гине в цей час, а вам сміх. Бачив я шторми в Індійському і Тихому, але такого не бачив.
— Єсть “Мирный”! — кричить з салінга Прокіп Касаткін.
— Га?
— “Мирный” три румби праворуч,— радісно кричить Касаткін, побачивши знову “Мирного”, вірніше, його щогли, що блимають десь праворуч попереду.
— “Мирный”! Три румби праворуч! — сповіщає Завадовський капітанові Беллінсгаузену.
— Ось бачите! Виходить, він нас навіть обігнав! — Беллінсгаузен щасливий.
— Молодець, Касаткін!
— Радий а-ра-ра… ра…
— Сяєш, Касаткін?
— Ся… я… я…
Океан кипить. Шум хвиль зливається з лютим виттям вітру. “Мирный” рипить усіма своїми зв’язками, і наче стогне, і здригається, і, стрімко хитаючись, пірнає бугшпритом у воду, і знову струшується, винирнувши з води, наче гігантський птах. Обернібісов і Чупранов стоять біля штурвалів.
— Не давай спантеличити себе. Веди судно назустріч! Зрозумів?.. “Пригорю-у-у-нился я, призаду-умался!”
Дивна людина цей Обернібісов. Він співає і радіє в найжахливіших умовах.
— Назустріч, завжди назустріч бурі! І тільки так! Зрозумів?
— Так точно, вашбродь!
— Єдина путь серед бур — назустріч! Це свято повинен пам’ятати мореплавець. І особливо мореплавець, що йде… “в Волгу ма-а-а-туш-ку-у-у”!
— Не чую!
— Мореплавець, який іде на пошуки нового світу!.. Зрозумів?
— Так!
— На пошуки нових невідомих земель… повинен знати — назустріч!
— Єсть назустріч, ва-ва…— Голос Чупранова зникає десь в безодні.
Серед шуму і реву хвиль чується новий пронизливий звук. Спочатку чути ніби жалібну пісню, а за жалібною піснею десь вдалині наростає, і шириться, і розтинає душу стогін, чується дзвін і брязкіт литавр і гуркіт сотень барабанів, а над усім оцим хаосом звуків одна фатально агресивна нота і щось схоже на кроки маршируючого війська.
Лейтенант Обернібісов біля штурвала поруч з Чупрановим. Він тріумфує. Ураган, що приводить у лють море, топить судна, викидає на берег, ламає дерева, стіни і навіть птиць заносить бозна-куди, викликає у цієї людини лише одне: почуття, схоже на захоплення. Він веде бій. Він дивиться на люті хвилі, як головнокомандуючий дивиться в розпалі бою на свої кращі полки, що йдуть на штурм грізної фортеці. Залиті вогнем противника, змітаються, падають в прах цілі полки й дивізії. Але не встигає противник святкувати перемогу, бо вже нбві полки, ще могутніші й монолітніші, пориваються на штурм, на штурм!
Вода в трюмі реве при кожному пірнанні судна, а дрова, ліс, ящики і діжки, підстрибуючи, носяться з кінця в кінець, як лавина.
Хтось голосно стогне.
Хтось проклинає день і час…
Хтось повзе, притискуючись до палуби і тримаючись за штормовий канат.
Тримаючись за поручні однією рукою, Обернібісов гукає вгору, показуючи другою рукою, що треба робити матросові на реї.
Все, що тільки є здорового в екіпажі, працює не покладаючи рук: рубає, струже, в’яже, змотує, відкачує воду.
Матроси радіють роботі, вони працюють з особливим упевненим завзяттям. Потай кожен з них не раз подумав, що в останню хвилину може вибігти на палубу.
В цьому є заспокоєння. Є, очевидно, щось непоборне в думці про те, що доведеться потонути в закритому приміщенні.
Удари хвиль проносяться з кінця в кінець, підкидаючи все трепетне тіло “Мирного”.
— Жахлива хвиля!
— Що?
— Жахлива хвиля!
“Мирный” перехиляється так, що матрос уже не стоїть на ногах, він лягає на палубу і тримається руками й ногами за поручні.
— Га?
— Ти що? Оглух?!
— Не чую!
— Що робити?
— Астроном каже, треба думати про вічність!!!
— Подай сокиру! Тягни помпу!.. Сокиру подай! Та-а-ак! Давай! Мені треба відкачати воду! Води тут сила!
— Астроном сказав…
— На те він і астроном! А ми філософи на малі діла. Сокиру подай, кажуть тобі!.. Ей!
— Ей-й-й!.. Взяли!
— Увага! Крига-а!.. Вправо на борт!—лунає команда Обернібісова.
Лазарєв стоїть на містку, міцно тримаючись однією рукою за поручні. В другій — у нього рупор. Зовні спокійний, він ясно розуміє небезпеку хвилини, але…
— Спокійної
Раптом наче електричний струм пронизує Лазарева. Перед його очима виникає друга, на цей раз катастрофічна небезпека.
— Фок розірвало!
Розірвало парус на фок-щоглі. “Мирный” починає занурюватись бугшпритом у воду. Хвилі заливають корабель перед самою крижиною. Від шуму хвиль і лопотіння вітрил ніхто не чує, про що кричить у рупор Лазарєв. Теслярі Петров і Федоров кидаються до фок-щогли, готові рубати її сокирами.
— Крига! Крига! — кричать на салінгу й на баці.
Здається, сама загибель вже дивиться, наближаючись на цю жменьку моряків з віючих холодів високих крижаних палаців, з цих неприступних блакитно-білих гір, що плавають серед неосяжних хвиль.
