Матроси знімають кашкети, хрестяться і шепочуть молитви побілілими від страху губами.
Інші стоять, дивлячись на грізні крижини з виразом суворої серйозності.
Матрос Сорокін плаче.
Лікар Галкін дивиться на крижину і на океан з напруженою увагою. Невимовно скорботний вираз на його розумному і доброму обличчі. Про що він думає? Про дружину, про матір? Які думки проносяться в його голові? Чи, може, пізнє каяття, що пішов від них у цю невідому далечінь, віддавшись владі великого? І, сам того не помічаючи, дивлячись на велетенську крижану скелю, що наближається, він повторює вголос дорогі їх імена.
Але ось наступила передкатастрофічна тиша, і в ній лунає сильний, різкий голос Лазарева:
— Забрати марселі і поставити-зарифлені триселі, штормову бізань і фор-стеньги-стаксель!
— Єсть! — весело, як на навчанні, приймає команду Обернібісов і, блиснувши білосніжними зубами, кричить у рупор:—Марселі кріпити! Марсові до вахт!.. “Вы сни-ми-и-ите с меня-а-а…”
Матроси кидаються до вахт.
— По ма-ар-сах!.. “Буйну го-о-о-лову. Буйну го-о-о-лову”!..
Тримаючись за ванти, матроси стрімко піднімаються вгору по канатних сходах і, досягнувши марсів, розповзаються по реях робити свою важку, вже забуту всіма моряками світу, небезпечну справу: брати рифи у марселів. Дух забиває, коли дивишся на ці людські постаті, що розгойдуються разом з реями на пекельному вітрі, який щомиті загрожує зірвати їх у вир.
Тримаючись однією рукою за рею і притиснувшись до неї всім тілом, матрос уп’явся зубами у вкритий кригою парус і рве його майже до крові в роті.
Амплітуда коливання майже 180°. Несеться небо, сніг летить, спадають стрімголов у розвержену водяну безодню щогли з вітрилами і, не досягши на одну мить безодні, з катастрофічним шумом, рипом і лопотінням мокрих обледенілих парусів, злітають вгору, щоб знову перекинутись у вируючу пучину.
Пальці рук і ніг, зуби — все в крайньому напруженні! Краще не дивитись, щоб не бачити цих моторошних гойдалок, щоб, не дай боже, не занудило. Тоді прощай корабель і все на світі.
А на “Востоке”, коли ураган досяг свого апогею і стало вже нікому не зрозумілим, чи воно день, чи ніч панує серед мороку холодних пустель,— на “Востоке” біля помп, де безупинно й безуспішно викачують воду, починає здаватись матросам, що вони вже тонуть.
— Господи, помилуй нас, грішних,— голосно зітхає старий матрос першої статті Федір Паліцин.
— Недаром сказано: хто на морі не бував…
— Даниловичу, що ж це? Кінець приходить? — Матрос Павло Мохов повернувся до Паліцина. На ньому вже нема лиця, так виснажила його безупинна боротьба.
— Давай, давай…
— Постій, Даниловичу, невже кінець прийшов?
— А ти відкачуй, не думай, — говорить Габідула Мамлієв.
— Я жити хочу, Даниловичу!..
— А хто не хоче. Виходить, не призначено нам більше.— Паліцин помічає, що води в трюмі стає все більше й більше.
Конопатник Андрій Єрмолаєв намагається забити розщілини, через які струмує в трюм вода. Але розщілини робляться ширші й ширші, йому здається, що корабель розходиться вже всіма своїми зв’язками.
— Господи, спаси, спаси нас, грішних! — хреститься конопатник Андрій Єрмолаєв, стоячи по пояс у Хвилях. А хвилі вже роблять у трюмі внутрішній шторм: плавають балки, шматки дерева, стикаються як попало, готові щохвилини вбити Єрмолаєва.
Федір Паліцин робить біля помп свою маленьку справу — відкачує з трюму воду з таким виглядом, наче він виконує святу свою місію, своє велике покликання в житті. В передсмертну хвилину щось подібне до високої радості сяє на його лиці, йому хочеться заспокоїти свого товариша в останню хвилину, але він розуміє, що для заспокоєння вже залишилось одне лише добре слово примирення.
— Де умирає хлібороб? У полі. Воїн — в бою. А мореплавець де, як не в морі? Немає краще смерті, як там, куди ти покликаний.
— Та я не проти моря. Я тільки… Гей! Взяли!
— Боже, спаси нас, господи…
“Мирний” переживає важкі часи. Напружуючись з усіх сил на палубах, його вахтові матроси знаходять забуття в праці. Незайнята частина моряків у кубриках почала впадати в тугу. Утома, тривале почуття небезпеки, рип корабельних зв’язок, хаотичне зміщення речей, безупинне виття й гарчання океанського звіринця, що оточив корабель, засмутили не одне матроське серце.
“Мабуть, не вирватись уже “Мирному” з цих хвиль, ні…”
— Михайле Петровичу, матроси почали молитися,— в тривозі сповіщає Лазарєва мічман Новосільський.— Зараз я помітив, в палубі одягають чисті сорочки.
Лазарєв розумів, що втрачається у моряків віра в корабель, що виснажлива втома і страх уже заполонили їх душі пасивним стремлінням до неба. Треба рятувати екіпаж.
— Ти що це, Чирков? Що з тобою?
Матрос Демид Чирков, що одяг білу чисту сорочку, повертається до командира, серйозний, весь заглиблений у себе. Говорить сумно, повільно, з якимсь урочистим примиренням:
— Нічого, вашскобродь, хочу за християнським звичаєм.
— Е-е!.. Дозвольте! Що це? Топитись задумали? Лазарєв виявив усю свою мужність, щоб вкласти
в інтонацію спокій і оптимізм. Він бачить, що не один Чирков готується на той світ.
— Тут нема вже чого думати, вашскобродь! Вже коли прийшов час!..
— Парусник Потап Сорокін, напівроздягнений, з чистою сорочкою в руці, хотів було…
— Сорокін? Ось він де! — скипів раптом Лазарєв, побачивши Потапа Сорокіна.
— Я шукаю, де парусник Сорокін?! А він паруси на той світ приготував! (До мічмана Новосільського, грізно). На десять діб під арешт!!!
— Єсть на десять діб під арешт, вашскобродь! — Потап Сорокін раптом пожвавішав: — Готовий хоч на півроку, послав би господь відсидіти.
Від цієї фрази, сказаної Потапом Сорокіним з повною готовністю до дальшого подолання життєвих труднощів, всі присутні повинні були б засміятись, та сміху не вийшло, так глибоко засумували люди.
Але рятувальний круг кинуто. Коли вже Сорокіну треба сидіти десять діб під арештом, тоді судно начебто й не гине. Вже малесенький, ледве помітний промінь надії запалюється в матроських серцях… Лазарєв це помічає, йому хочеться відвернути свідомість матросів від безодні. Він згадав… Так! Чудова думка! Він згадав Кронштадт і старого майстра кораблів Степана Колодкіна. “Побудовано непотопаючий корабель… Коли урагани вдарять за дванадцять балів, згадаєте мене”.
— Вашскобродь!.. Невже…— Матрос-канонір Якуб Белевич, що стоїть в білій сорочці поруч з Чирковим, хоче спитати: “Невже на цьому судні можна сидіти під арештом живим ще цілих десять діб?”
Лазарєв (зрозумівши і навмисно перебиваючи Белевича, в бік Сорокіна). Я про тебе ще в Кронштадті рапорт напишу. Ти в мене ще там рік відсидиш!..
Чирков. Ви гадаєте, є надія?
Лазарєв. Яка?
Чирков. Витримає “Мирний”?
Сорокін. Невже є надія відбути кару?
Лазарєв. Так.
Чирков. Гадаете, витримає?
Лазарев. Я не гадаю, я знаю.
Белевич. Отже, вважаєте, можна сподіватись?
Лазарев. Завжди.
Белевич. Вашскобродь!..
Лазарев. Абсолютно. Адже корабель цей будували знаєш які люди? Справжні російські хороші люди…
Голос Лазарева м’якшає й одночасно міцніє, наче раптово натрапив на єдину річ, здатну не піддатися силі стихії. В палубу заходять штурманський помічник Яків Харлав і каноніри Барабанов і Гусаров.
Насилу вибравшись з напівзатопленого трюму, підходить конопатник Родіон Аверкієв з великим синяком на розсіченому обличчі. Ледве зупинившись біля палуби, Аверкієв чує командира:
— Цей корабель не може потонути. Він так і сказав на прощання: “Тут немає нічого, що могло б потонути, поки корабель існує, як я його зробив”.
— Берегти корабель треба,— зітхає Белевич.
— “…Велика справа — мистецтво корабля!” Істинна правда.
— Хто це сказав?
— Майстер Колодкін. Помились він хоч трохи, недоглянь, піди він на компроміс з совістю, не бачити б нікому з нас ні матері, ні батька, ні батьківщини.
— Ви гадаєте, витримає “Мирный”? — звертається до Лазарева конопатник Аверкієв, втискуючись у тісну палубу.
— Так,— кидає нарочито недбало Лазарев і, щоб надати відповіді більшої впевненості, навіть не глянув на нього. Він весь у спогадах про хороше:
— А пам’ятаєте, які в нього руки й яка посмішка, коли він брав сокиру?
— Золоті руки!
— Великої душі людина!
— Коли він приступав з синами до роботи — не раз я помічав — пам’ятаєте? — він увесь якось світився зсередини, наче не тесляр він, а скульптор-художник. (До мічмана). Він так і говорив: “Мистецтво корабля”.
— Ми всі підемо до нього. Спасибі, скажемо, за корабель, Колодкін, за талант і за совість! — вирішують Белевич і Чирков.
І ось поступово в очах екіпажу міняється Південний
Льодовитий океан. Зникає гнітюче почуття катастрофи. Залишається краса бурхливих просторів, велична далечінь, в яку прямує їх корабель.
Моряки знову відчули готовність до подвигу.
Один лише Потап Сорокін, забувши, що він під арештом, намагається виявити свій скептицизм:
— Ну, добре, корабель такий, як ви сказали, вашскобродь. А якщо…
— Що “якщо”? — в голосі Лазарева загроза.
— А якщо наскочить на крижину і перестане бути таким?
— На крижину не наскакувати! По місцях! (До мічмана Новосільського). Сорокіну набавити ще десять діб!
Матроси кидаються з кубрика на палубу, яка тут же летить разом з ними в піняву прірву.
Чутки прийшли в Петербург про загибель відважних мореплавців.
Чи то моряки англійських торгових суден завезли їх у Петербурзький порт, чи співробітники якогось посольства висловили співчуття матері лейтенанта Торсона і Лазарева. Стверджували також, що сумні вісті прибули з дипломатичною поштою з самого Лондона. “Ніхто не врятувався. Одні пішли на дно разом з кораблями, інші загинули серед криги від голоду десь біля Сандвічевої Землі чи острова Святого Георгія”. Назва острова чомусь надавала сумним звісткам особливу достовірність.
Засмучені матері, дружини і сестри приходять в Адміралтейство.
— Немає ніяких звісток?
— Немає звісток. Немає.
— О господи…
— Але, кажуть, є вже подробиці?
— Скажіть, є подробиці?
— Немає подробиць.
— Отже… правда? Кажуть, ніхто не врятувався?
— Це правда, що ніхто не врятувався? Скажіть…
— Чому ви мовчите? Чому не знаєте? Чому чужі люди знають, а ви не знаєте? Жалю у вас немає…
— Острів Святого Георгія — де це?
Сумні вісті про загибель “Востока” і “Мирного” дійшли до Академії наук. Крузенштерн, Саричев, Ратманов — всі були безмежно схвильовані. Один лише Головній, якого викликали з цього приводу до Академії, спокійно палив свою люльку в темному кріслі біля глобуса.
— На жаль, панове, це майже офіціально,— сказав Крузенштерн.— Посол Лівен сповістив з Лондона.
Запала довга тиша.
— Не вірю! — Саричев зупинився перед Крузенштерном і, нагнувши голову, подивився на нього поверх окулярів. Усе в ньому протестувало проти цих майже офіціальних відомостей.— Чому я повинен в це вірити? Які в Лівена могли бути дані?
— Очевидно, були,— спробував заперечити Ратманов.— Могла статись катастрофа.
— Могла статись. Тільки в Беллінсгаузена і Лазарева вона могла й не статись. Та ще в обох разом. Це кращі офіцери флоту. Я не знаю кращих офіцерів, окрім Головніна!
— Так. Я згоден. Але…
— Облиште. Завжди у вас які-небудь “але”.— Саричев швидко підійшов до карти: — Давайте краще розберемо всі “за” і “проти”. Останнього листа Беллінсгаузена Академія одержала з Ріо-де-Жанейро — два з половиною… три місяці тому! Отже, в даний час,— дивіться сюди, ось! — дослідивши Землю Сандвіча і пройшовши вздовж смуги льодів, вони йдуть або пішли на зимівлю в Нову Голландію. Питання — як діогли прибути в Англію за цей час які-небудь судна з цих широт? Ніяк!
— Та й суден там немає взагалі,— спокійно сказав Головній.
— Ви думаєте? Дай боже,— зітхнув Ратманов.— Все це дуже сумно.
Крузенштерн. Ще б пак. Поки вони прийдуть, припустімо, в Порт-Джаксон, поки прибудуть звідти листи в Європу, пройде ще добрих півроку.
Ратманов. Півроку турбот і сумнівів.
Саричев (відповідаючи на свої складні сумніви). Нізащо не повірю. І не сумніваюсь! (До Головніна). Василю Михайловичу, скільки разів ви загибали в англійських газетах?
Головній. Три рази.
Саричев. От… Ах, панове! Адже завжди пристрасно бажане й ждане здається ніби здійсненим. Росія йде
підвести підсумок усім відкриттям, зробленим за сто років. Російські океанографи дерзнули провірити “непогрішимі істини”. Як же не побажати їм загибелі! Почекайте, незабаром ще почуєте “подробиці катастрофи”…
Головній (саркастично). Певен. “Кораблі потонули. Беллінсгаузена, Лазарева і всіх матросів з’їли дикуни”. Адже Кука з’їли.
Саричев. От! (До Крузенштерна і Ратманова). А коли на Гаваях у бухті “Злочину”, де острів’яни з’їли цього великого мореплавця, висадився капітан Головній без зброї і жив серед них два тижні,— які чутки ходили в Лондоні?! Ні, ні, панове. Цей Лівен так розбирається в політиці, як міністр де Траверсе в морському флоті. Був флот при Ушакові і Сенявіні!
Приходять до Степана Колодкіна, корабельного майстра й “тесляра”, матроські дружини і матері в жалобі.
— Горе, Степане Даниловичу…— говорить молода дружина Касаткіна.
— Не може бути! Хто вам сказав? — хвилюється майстер.
— В закордонних газетах… Кажуть їхні моряки в порту. Потонули кораблики… Обидва! Розбились в крижаному океані.
— В якому? Та хто їх міг там бачити? Нікого там нема!
— Ніхто не бачив нещасних. Тільки з “Мирного” бізань-щоглу наче, пишуть, викинуло…
— Куди? Яку бізань? Ту, що я ставив? Брешуть вони всі! — Степан Данилович прикро вражений.
— Ох, бідні мученики!..
— Ніякі не мученики. Герої!.. Жалобу вдягла! Зніми негайно ж! Гріх, матінко, ховати живих! Не міг мій корабель потонути! Не віриш, іди молебень служи. О здравії!
В петербурзькій церкві. Моляться. Свічки. Протодияконський бас гримить: “О плавающих, путешествующих, недугующих, страждущих, в море сущих и о спасении их…”
На “Мирном” в бурхливому океані співають матроси: (
Удалых молодцов сорок два сидит! Сорок два сидит!
У петербурзькій церкві гримить протодияконський бас: “Благословенное и мирное бытие. Здравие же и спасение, во всем благое преуспешение”.
В океані “Мирный” підноситься на гребінь величезної хвилі. Гримить пісня матросів:
Уж вы, братцы мои, вы, товарищи, Сослужите мне службу верную… Службу верную… Вы снимите с меня буйну голову, Уж вы бросьте ее в Волгу-матушку, В Волгу-матушку-у-у!..
— Земля! Земля! — кричать на бом-салінгу.
— Крижаний острів і дим! Бачу дим!
— Острів горить! — кричать з марсів.
— Ур-ра-а! — радіє могутня людська сила. Шторм, вода, вогонь і сніг!
Вивержується вулкан на острові, і буря розносить його чорний дим над океаном.
Офіцери дивляться в підзорні-труби.
— Виверження вулкана! — Симонов хвилюється.— Дивіться!
— Красота!.. Ну, добралися… Оце пейзаж!.. Хвилиночку! — Художник Михайлов біжить в каюту за альбомом, потрапляючи тут же під рясний душ.
В каюті — Беллінсгаузен. Схилившись над новою своєю творимою океанською картою, записує в корабельний журнал: “Ці, знайдені мною три острови назвав я островами маркіза Траверсе, морського міністра. Вулканічний острів називаю в честь капітана-лейтенанта: острів Завадовського…”
Острів Завадовського!
Капітан-лейтенант Завадовський, мічман Купріянов, Новосільський, Симонов і художник Михайлов виходять з шлюпки на берег. Вони в царстві птахів.
— Як дивно, панове: берег, на який не ступала нога людиниі
— Так! Якийсь новий чудовий світ! Наче билину про себе творимо. Дивіться!
— Дивіться!
Здивованих мореплавців оточує зовсім невідоме життя. Велика рівнина і прибережні виступи скель всі покриті мільйонами пінгвінів. Звівши голови, з подивом дивляться пінгвіни на небачених пришельців, вчиняючи нестерпний хриплий галас. Від цього галасу, шуму прибою крутиться голова. Вкриті густим, грубим пухом, наче шерстю, птахи стоять перед людьми суцільною масою, тримаючись прямо, наче люди, і захищають своїх самиць, б’ючи офіцерів ластами і злісно галасуючи, коли ті намагаються забрати їх яйця. А над головами носяться хмарами пінбади, егмонтські кури, альбатроси, торкаючи крилами пришельців.
— Льодовикова епоха!
— Навіть ще давніша. Наче заглибились ми в минулий світ на мільйони років.
Вражені, стоять дослідники перед мешканцями льодовикової епохи, не маючи можливості буквально ступити й кроку.
