Ще п’ятий день дощу і снігу в океані, і перед кораблями відкриваються вершини групи островів, помилково названі капітаном Куком “Землею Сандвіча”.
Лейтенант Торсон дивиться на термометр, який тільки-но в особливому циліндрі вийняли з морської глибини.
— Один градус нижче нуля!
— Глибина?
— Двісті сажнів,— сповіщає матрос Кисельов.
— Так. Тягнули?..
— Чотири хвилини.
— Так.
Беллінсгаузен, Купріянов, Завадовський, Симонов працюють в кают-компанії над складанням нової карти островів.
— Я розумію, що при всіх умовах тут Кук не міг досягти далі шістдесяти градусів широти,— Купріянов запитливо дивиться на Беллінсгаузена.
— Так, звідси й вигадка про Землю Сандвіча,— Беллінсгаузен наносить на карту групу нововідкритих островів з позначенням навіть крижаних полів.— Взагалі Кук бачив “Землю Сандвіча” начебто в сутінках, на ходу. Звичайно, тут йому не важко було й заблудитись,— стільки бурунів і льоду. “Земля, земля”, а виходить не земля, а група островів.
Вахтовий ставить на стіл склянку з гарячим грогом.
— Готово! — Симонов подає Беллінсгаузену таблицю.
Входить Торсон:
— Фадею Фадейовичу, питома вага води на глибині двохсот сажнів виявилася 1,100,9, а на поверхні, на точці замерзання, 1,009,7…
— Хвилиночку! Запишемо назву,— Беллінсгаузен звертається до Купріянова: — “Південні Сандвічеві острови”. А цей назвемо “Островом Кука”. В пам’ять трудів відважного мореплавця,— Беллінсгаузен зупиняє кінчик олівця на одному з островів і замислюється. Потім звертається до Торсона: — Про що говорить різниця в питомій вазі води? В нижніх шарах океану більше солі. Теж запишемо.
Записує і матрос Кисельов у свій щоденник, чи, як він його назвав, пам’ятник:
“Прийшли до Сандвічевської Землі, і тут ми описували її три тижні, і справді вона виявилась островами. Біля цих островів пребагато льоду. Крижані гори сажнів по тридцять поверх води, і престрашні бувають шторми.
Наловили на острові птахів пендвінів сімдесят штук. Вживали в страву пани і служителі. Можна їсти”.
І ось кінчаються далекі кордони Атлантики.
На зміну важким штормам приходять хуртовини, тумани, дощі з снігом і безмежні крижані поля. А над полями підносяться плавучі велетенські айсберги.
Напливами змінюються суворі простори Південного Льодовитого океану. Кораблі входять в Антарктиду.
Вже в сніжний саван сповиті “Восток” і “Мирный”. Вкрилися кригою ванти, паруси. Увесь рангоут в крижаному стеклярусі.
Кораблі зблизились, ідуть вздовж кромки льоду.
Вахтові на салінгах, на баці, біля бортів, очі всіх спрямовані на південь.
Безперервна робота біля помп. Незручно, холодно, вогко.
В кают-компанії “Востока” матрос витирає мокру стелю.
Біля карти зібралися офіцери.
Червоною рискою позначена складна путь кораблів від Ріо-де-Жанейро, повз острови Георгія, Завадовського, Лескова, Траверсе і Південні Сандвічеві.
За Південним полярним колом на широкій “білій плямі” з Південним полюсом у центрі Беллінсгаузен фіксує положення кораблів.
Симонов. Шістдесят дев’ять градусів двадцять одна мінута двадцять вісім секунд південної широти. Довгота два градуси сорок шість мінут!
Торсон. Ох і далеко ж ми! Ви тільки погляньте!
Лазарєв (входить). Півградуса — і ми на материку!
Завадовський. Ви впевнені? Лазарєв. Більш того. Я стверджую, що ми вже досягли Антарктиди.
Завадовський. Фантазія!
Лазарєв. Фантазія?!! Ви подивіться. (Обводить олівцем навколо полюса). До полюса рукою подати. Земля Антарктида…
Завадовський. Якщо вона існує.
Лазарєв. Існує! Невже можна сумніватися в тому, до чого прагнеш!
Торсон. Вона існує!
Завадовський. Припустімо.
Лазарєв. Іване Івановичу, вона не може бути далеко. Де бути їй, коли вона тут?! Дивіться: ось мис Горн, Добра Надія, ось Тасманія…
Завадовський. А посередині ми. З водою в прогнилому трюмі замість дров. А на борту зима.
Вбігає вахтовий:
— Дозвольте, вашскобродь! Земля!!!
Всі кидаються на бак. Погода похмура — туман і дрібний сніг. На південному сході і на південному заході губляться у млі крижані поля.
На салінгу. Бачу бурну птицю!
На баці. Он-он! Димчастий альбатрос!
Завадовський. Хто доповідав,— земля? На салінгах?!
На бом-салінгу. Альбатрос і бурні птиці! Три! Чотири!
Лазарев. На салінгах! Хто кричав — земля? На салінгу. Привидилось! Двічі! Бачу бурні птиці!
Лазарев. Бурні птиці! Чуєте? Ось вони! Бурні птиці, яких ніколи не буває в океані!
Торсон (в туманну імлу). Щезни, тумане! (До Лазарева). У мене таке почуття: щезне вмить туман — і перед нами земля!
Лазарев. Хто кричав?! На салінгах! Хто доповідав — земля?!
Завадовський. Аби та якби. На салінгах!!! Вперед дивитись!!!
На салінгах. Знову птиця!.. Зникає!.. Зникла!
А перед ними справді була земля. За крижаним бар’єром, всього лише за двадцять миль, окутана туманом, простяглася таємнича Антарктида.
Кораблі рухаються вздовж її крижаного бар’єра. На палубах, уп’явшись очима в туман, застигла в крайньому напруженні вся команда.
Лазарев. Це прибережна крига! Крижаний берег материка! Дивіться: він підвищується до півдня!.. Краї обламані… Панове! Дивіться, як обламані краї!
Торсон. Прямовисно!
Беллінсгаузен. Прямовисно. Так і запишемо в корабельному журналі.
На бом-салінгу. Бурна птиця! Друга!
Лазарев. Це берег!.. Невже ви не бачите?!
Беллінсгаузен. Я бачу кригу, схожу на берег.
Торсон (до Симонова, тихо). Двоє дивляться вниз. Один бачить воду, другий зорі.
Завадовський. На марсах, салінгах! Дивитись вперед!..
Чути. Єсть дивитись вперед!
На фор-салінгу, дуже високо, обнявши обмерзлу стеньгу однією рукою і увесь подавшись вперед, вдивляється в туман Федот Разгуляєв.
В океані гуляють родини китів. Над китами кружляють птахи.
— На салінгах! Примовкли! — кричить вахтовий лейтенант Торсон.
— Праворуч по борту! Три! Чотири… Багато китів!..— відповідає з салінга матрос Яциновський.
— Відставити! Все китів лічиш! Дивитись вперед!
— Єсть дивитись вперед!
На баці “Восток” шкіперський помічник Федір Васильєв і група матросів показують Беллінсгаузену забитих птахів. Падає сніг з вітрил.
— Ось знову ластівки, вашскобродь, дивіться. Ось дзюбочка, перепоночки. Помітили? Берегова це пташка. Не морська!
— Так! Запишемо в корабельний журнал. Чудесна пташинка.
Васильєв переглядається з матросами. Беллінсгаузен помічає, що в останні дні матроси й офіцери всі схвильовані. Він і сам схвильований. Ознаки близькості невідомої землі не дають йому спати вже майже три ночі. Але чому, крім хвилювання, всі начебто ще невдоволені чимсь, пригнічені? І навіть не чимось, а саме ним, командиром “Востока”?
Група матросів підштовхує вперед корабельного кока Адама Тауса.
Беллінсгаузен. Ну, що там? Знову птиця?
Таус. Сарізаль оцей альбатроз. Прошу, путь ласка… Мох в шлунку… Васкорот.
Торсон. Свіжий мох скалистих берегів!
Беллінсгаузен. Запишемо: мох. Справді, мох свіжий. Молодець, Адам!
Таус. Рад старат, васкорот!
Швидко зійшовши по трапу, підходить Лазарєв з великим птахом у руці. Падає сніг з вітрил. Увага!
В трюмі “Востока” по пояс води. Шумить, переливається, плеще. Є навіть свої хвилі в трюмі. На хвилях носяться уламки дерева, діжки, ящики. Опущені в трюм гармати стирчать мокрими жерлами, створюючи картину катастрофи. І хоч працюючі в трюмі матроси вже звикли до цієї картини більш ніж за сто днів, у конопатника Андрія Єрмолаєва опускаються руки. При найменшому повороті судна теча збільшується. Чути, як у темних кутках б’ють вже цілі струмки. І цей нестерпний, невпинний рип переборок!
— Все прогнило к лихій матері!
Андрій Єрмолаєв, тихий архангельський хлопець, в знесиллі махає рукою. Темінь навколо, шум, рип, прогниле дерево. Безодня внизу і навколо, і від усього цього вони відділені мізерною, гнилою дерев’яною стінкою. А роботи день і ніч, день і ніч. В бурю гірше, ніж на палубі: своя вода буквально вбиває.
— Тьфу! І це називається південь! Лід у серпні — це як розуміти?! 1
— Каторга, а не південь! — чується з темного кутка застуджений голос коваля Петра Курлигіна.— Тягни, не бачиш!.. О, будь ти прокляте! В Південний полюс… Анта… Антаніду!.. Біс її вимовить!
— Хе-хе! Думав, тут тобі Гонолулу,— насміхається завжди безжурний Юхим Гладкий.— Сонце смалить, жінки голі, король чорний, райські пташки на деревах… Качай! Хитається!..
— Ну, ти, хохол! Все тобі смішки,— Андрій Єрмолаєв явно заздрить благодушності Гладкого.
— Знову ж, пунш дають: по склянці! При такому холоді. Хіба це діло?! — хрипить Курлигін.— Ну скажи мені, чи діло це? Дві склянки на добу. Ти дай мені раз у три дні, але щоб я почув…
— Еге! — згоджується Гладкий, качаючи помпу.— А вивихи як вправляють! Заходжу до лікаря Галкіна. Балкою мені вивихнуло щелепи. Вся морда пішла отак. Болить, ну, спасу нема. Так що ви думаєте? Кулаком мене в вухо — хрясь!
— Галкін?
— Еге.
— І виправив?
— Мабуть, так, бо я зразу якось почав говорити. Вашскобродь, кажу, сорому у вас нема! Отак неблагородно щелепи виправляти! Що я вам — француз? Сміється — хи-хи-хи… Хірургія.
— Прокляте, каторжне місце! — зітхає Курлигін.— Одні пінгвіни!..
Відчиняються двері. На хвилі, в бризках — канонір Гаврило Чигасов:
— Братці! Лейтенант Лазарєв з “Мирного” птицю привіз. Як тутешня кряква або курка! Вся палуба гуде! Сьогодні, кажуть, ми втретє підійшли до землі.
— Невже земля? Братці! Чуєш, Гладкий?!
— А-а!.. Курочка не птиця, Антаніда не земля. Берег чи вода — тепер одна ціна. Давай одкачувати, бо всі затонемо до ночі.
В цю мить з брам-реї шлюпа “Мирный” марсові Єрмолаєв і Блоков раптом побачили землю. Вона виникла перед їх очима в туманному просвіті в кількох милях зовсім ясно, з високою сніжною вершиною і рядом менших гір, що відходили праворуч.
— Земля!—одночасно вигукують марсові, глянувши один на одного і нагнувшись вниз до палуби, голосно: — Земля! Бачимо землю! Земля!
— Де земля? — гукнув, вийшовши з каюти, мічман Новосільський.
— Ось! Ось вона! Дивіться!
На палубу швидко виходить лейтенант Обернібісов.
— На салінгах! Хто доповідав — земля?!
Падає сніг з вітрил на “Востоке”. Падає стеклярус із снастей. Все обледеніло. Згрібають сніг за борт. Рубають, розбивають крижану броню на снастях. Холодно й вогко.
Офіцери на баці продовжують сперечатись. Всі напружені до краю, кожен по-своєму.
Лазарев. Фадею Фадейовичу, земля тут, чуєте? Земля перед вами!
Беллінсгаузен. Де саме?
Лазарев. Перед кораблем.
Беллінсгаузен. Перед нами я не бачу землі. Я бачу лід, туман, нутрощі птахів і ні одного, на жаль, каменя.
Лазарев. А чому повинні ми вірити каменям, а не птахам?
Беллінсгаузен. Я вірю в каміння і вірю в птахів. Але я емпірик. Я повинен бачити факти.
— Дозвольте доповісти, пане капітан другого рангу! — чується голос прибулого з “Мирного” мічмана Новосільського.
Швидким кроком підходить мічман в супроводі трьох матросів з екіпажу “Мирного”.
Блоков. Матрос першої статті шлюпа “Мирный” Пилип Блоков! Бачив землю Антарктиду!
Беллінсгаузен. Землю!.. Він тверезий?
Блоков. При повному розумі й здорових почуттях, вашскобродь!
Лазарев. Розповідай скоріше! Ой, та Блоков!
Блоков. Коли, тримаючись за рею, я рвав зубами мерзлий парус і проклинав, що гріха таїти, увесь світ, раптом на лівому борту передо мною розірвало туман — і я дивлюсь…
Лазарев. Земля?!
Блоков. Земля! Так точно, вашскобродь! Ось Єрмолаєв підтверджує. З бом-брам-рея.
Єрмолаєв. Матрос першої статті Єрмолаєв! Бачив землю Антарктиду, вашскобродь. Ось як перед божим престолом клянусь. Кричу на палубу — земля, земля!
Блоков. І я кричав.
Єрмолаєв. Потім дивлюсь, а її вже нема. Земля та зачарована: в туман обернулась. Беллінсгаузен. Як — в туман? Єрмолаєв. Так точно!
Беллінсгаузен (до Лазарева). Ну от. (До Новосільського). Хто чув крик — земля? Новосільський. Я! Матрос. Я!
На салінгах і бом-брам-реях розгойдуються “служителі” “Востока”. Гукають один одному:
— На “Мирному” землю бачили!
— Зникла, кажуть! Не видно!
— Дивитись вперед! — долітає знизу команда Торсона.
Завадовський. Не розумію, нащо весь оцей плебісцит.
Беллінсгаузен. Так. Начебто недостатній сам факт: ми тут, на кораблях Росії, що звільнила Європу від тиранії Бонапарта. Запишемо так, як бачимо. (Диктує астрономові Симонову, помічаючи на всіх обличчях світле почуття великої історичної хвилини). “6 лютого 1820 року…”
Симонов. Шістдесят дев’ять градусів сім мінут вісімдесят секунд південної широти. Східна довгота — шістнадцять градусів п’ятнадцять мінут.
Беллінсгаузен (диктує Симонову, дивлячись в темну далечінь). “Перед нами материк льоду з безмежними льодовими краями, обламаними перпендикулярно, що підносяться до півдня подібно до берега”.
Офіцери переглядаються з тугою і прихованим протестом. Лазарєв, шануючи Беллінсгаузена, як старшого брата, дивиться на нього, як на лютого ворога. Здається навіть трохи дивним, як цей моряк, добре витриманий і спокійний в найгрізніших небезпеках, бореться, щоб стримати свій гнів.
— Не подібно до берега, а точно: берег!
Беллінсгаузен переводить зволожені очі на Лазарева. Здається, він був відсутній і тільки зараз повертається на борт корабля. Повільно підходить до Лазарева.
— Михаиле Петровичу, дорогий мій друже… Нащадки розберуться… Коли пристрасно бажане й ждане здається трьом матросам ніби здійсненим,— це одне, особливо на такому філософському фоні: адже ми майже на Південному полюсі.
Словом, я всіх вас розумію. Але будемо точні. Не будем забувати, що ми виправляємо деякі помилки командора Кука.
— Фадею Фадейовичу! — Лазарєв тамує свій гнів величезним зусиллям волі. Після маленької паузи продовжує тихо і стримано — на лезі ножа: — Ви заперечуєте власне найвеличезніше відкриття.
— Для себе — ні. Але…— Трохи зніяковів Беллінсгаузен.
— Ми тут не належимо собі. Ми належимо Росії і світу,— Лазарєв намагається ці слова сказати зовсім спокійно.
— Світ сам розсудить, де ми і хто ми,— говорить Беллінсгаузен тихо.— До того ж, запис наш у корабельному журналі для світу тільки починається.
— Сто десять днів з дня виходу з Ріо-де-Жанейро! — заперечує Лазарєв, помітивши на собі погляд Завадовського.
— Ніщо в порівнянні з вічністю.
Лазарєв. В такому випадку прошу вас записати до корабельного журналу: лейтенант Лазарєв просить висадити його на берег.
Беллінсгаузен. Куди?
