Штурман Ільїн дивиться на напнуті вітрила, чує шум і рипіння снастей.
— Можна збавити паруси до норми?!
— Я-а-ак???!!!
— До норми!!! (Жест у бік парусів).
— Не можна! На нормі у нас всі шанси на загибель!.. Будемо йти на форсованих! Зрозумів?!
— Так!
— Так буває в житті! Тут треба думати про майбутнє!
Лазарєв дивиться вперед і трохи вгору на свої вітрила. Що принесе йому майбутнє?
Небезпечний був вихід з південних широт. Особливо важким виявився він для “Востока”. Довго будуть згадувати мореплавці незабутню ніч на 9 березня, розповідаючи внукам і правнукам своїм, що творилось тоді в океані. З великими труднощами, розгойдуючись на реях, беруть рифи у марселів. Всі снасті вкриті кригою. Вітер досяг дивовижної сили. Хвилі підіймаються так високо, що вода й повітря вже створюють єдиний хаос. У трюмі деревом оглушило Петра Курлигіна, і він без пам’яті падає в бурхливе “внутрішнє море”.
Гладкий підхоплює друга і ставить біля помп Коренева, Дубровського і конопатника Аверкієва, а сам піднімається по трапу, несучи Курлигіна до лікаря.
Піднявшись однією лише головою над палубою, Гладкий застигає.
— Що робиться!
Перед ним вітер збиває грот-стаксель-фал. Парус
змієм зривається вгору, зникаючи в темряві. Команда
кидається піднімати новий стаксель. Але порив бурі і
сильний крен судна змітає з палуби команду, як комах.
Крики матросів, офіцерів, особливо Завадовського на
баці, що кричить у рупор, дзвінки — все тоне в ревінні бурі.
А далі відбувається те, від чого холонуть серця в най-мужніших людей: один за одним рвуться грот-марса-шток, грот-стаксель і бізань-стаксель-шкоти.
Корабель залишається зовсім без парусів напризволяще стихії. Що робити штурману Якову Порядіну? З жахом дивиться Порядін на бак, на Завадовського. Які накази можуть врятувати корабель? Немає вже ніяких наказів. Не чути їх, і не видно сигналів. Але ось на бак виходить капітан Беллінсгаузен у парадному мундирі в зв’язку з святковим днем. Заклавши ліву руку за борт мундира і тримаючи рупор у правій, один він, здається, не підкорився океану. Але чого він чекає? І чому мовчить? Сто пар матроських очей спрямовані до нього на бак, як їм здається, в останній раз.
Все це бачить Гладкий, підвівши голову над люком, і вперше здригнулося серце Гладкого за всю незвичайну подорож. Він уперше втратив віру в любимого свого капітана, йому здалося, що Беллінсгаузен приготувався до гордої смерті моряка в океані. Хреститься Гладкий. В ослаблу свідомість раптом починають вриватися спогади раннього дитинства. Ну, значить, скінчено. Поклавши Курлигіна, нагинається в трюм:
— Гей, піднімайтесь на палубу, братці!
— йдемо, Гладкий! Спасибі, що не забув нас! — відповідають знизу. З чорного трюму, наче з могили, піднімаються Паліцин, Коренев, Юсупов і Дубровський.
— Не забув все-таки нас в останню хвилину, — говорить Паліиин, дивлячись угору на Гладкого.— Спасибі, товаришу!
— Геть фок-стаксель! — загримів раптом владний голос Беллінсгаузена.— Відпускайте фок-стаксель! Швидше, швидше, герої-молодці! Швидше!
Матроси люто кидаються відпускати фок-стаксель. Вони зрозуміли, що їх капітан знайшов шлях до врятування корабля. Скоріше б, скоріше!
Раптом лунає оглушливий тріск. Падає зламана рея і накриває люк і Гладкого мокрими обривками здутих тріпочучих парусів.
— Крига! Крига попереду!
— Крига! — гукає з салінга Прокіп Касаткін. Крижина попереду! “Сіє повідомлення вражає всіх
нас жахом, і я — капітан другого рангу Ф. Беллінсгаузен — бачу, що нас несе на одну з крижин. Миттю піднімаємо фок-стаксель. Але все сіє не чинить бажаної дії, і крижина вже близько, і ми тільки дивимось, як нас до неї наближає. На щастя, велика хвиля…”
— Кермо на вітер, на борт!!! На борт кермо! Штурман Порядін!!! — наказує капітан в найкритичнішу мить.
— Єсть на борт!!! — захрипіли Яків Порядін і два його помічники.
— Хвиле! Голубонько! Піднімай! Піднімай! Давай, давай, давай!.. Рятівниця наша, ще, ще, ще!..— кричить Касаткін з салінга, піднімаючи, як йому здається, на гребінь хвилі судно без керма все вище й вище… його м’язи і всі його нерви, вся пристрасть і воля до життя, все його життєдіяльне і радісне єство напружене також до меж урагану і навіть вище. І ось Касаткін бачить, що він підняв корабель, і океан — раз у житті! — підкорився йому, так, так! йому, Касаткіну!
— Вали-и!! — наказує він хвилі в захопленні, коли “Восток” на мить повиснув на її гребені. І, наче підкоряючись ритму гармонійної душі Касаткіна, хвиля кладе корабель на борт і ліворуч вниз — р-р-р-р!!! — однією лише кормою трохи торкнуло крижину. Щастя…
— Моя хвиля, вашскобродь! — гукає Касаткін, побачивши капітана на баці.
— Добра хвиля, Касаткін! — Беллінсгаузен дивиться на Касаткіна і на всіх матросів, на обличчях яких він бачить подяку і надію.
— Рад старатися, вашскобродь!
— Сяєш, Касаткін?
— Сяю!..
В приймальному покої повно. Синяки, вивихи, диявольський кашель.
Лікар Галкін приводить до пам’яті Курлигіна.
— Дякую, вашскобродь.— Курлигін дивиться на лікаря з теплою вдячністю.
— Дякуй Гладкому, що витяг тебе. Адже ти, брат, потонув.
Курлигін хоче подякувати Гладкому.
— Спасибі, Гладкий. Де ж це він?
— Я тут!
Гладкий майже невпізнанний, так розсадило йому вилицю. Крововилив і сиза пухлина зовсім закрили око. Але обличчя його від цього не втратило доброзичливості. А голос став навіть м’якшим:
— Не варто дякувати. (До лікаря, шукаючи в кишенях загублений мундштук). Щось, вашскобродь, обличчя стало в мене часто припухати. Чи не ревматизм часом? Чи це мені здається?
Чути голос: “Гладкого негайно до капітана”.
— Гладкий! До капітана! Швидко!
Замість відповіді: “Єсть до капітана”, Гладкий тихесенько скрикнув: “Ой!” — і зразу ж вийшов.
По дорозі йому сповіщають, що неприступний острів, який піднімається своєю білою вершиною серед айсбергів, тільки-но назвали його ім’ям.
“Не може бути,— думає Гладкий, оглядаючи свій одяг на ходу.— А втім, хто знає”.
— Ось він, дивись! Острів!
Справді, по правому борту вдалині видніється острів.
Гладкий швидко піднімається на шканці і прямує до капітана.
— А ось і сам Гладкий! — чути голос Беллінсгаузена.
— Ну, що, Гладкий? — посміхається до нього Завадовський.— Ось острів назвали твоїм ім’ям! За віддану працю.
— Острів Гладкого! На, подивись!—Астроном Симонов теж посміхається, простягаючи Юхимові Гладкому підзорну трубу в присутності капітана.
— Поздоровляємо, Гладкий! — почулися на вітрі го” лоси штурмана, помічника і двох марсових.
Гладкий не взяв труби. На нього наплинув раптом потік найскладніших почуттів, але він стримує їх на тактовному градусі. Не треба.
Дивлячись одним оком на улюбленого свого капітана, він вирішує, як і завжди, не проминути можливості і тут, на капітанському містку, поговорити про життя з розумними серйозними людьми.
— Осмілюсь доповісти, вашскобродь: на острів цей давати своє ім’я — Гладкий — ніяк я, пробачте, не згоден.
— Чому? — голосно спитали всі, посміхаючись.
— Це дивно!
— Моє ім’я, вашскобродь, для теплих, лагідних земель,— тепло й лагідно посміхається Гладкий.— Хіба можна сказати, що це острів Гладкий чи Гладкого? Ні, Я краще почекаю, і ви не спішіть. Відкриється острово-чок на екваторі або тропіку та щоб нижче — тоді, будь ласка. А на ці високі острови,— Гладкий журно махає рукою за борт,— є більш високі і поважніші імена: царів, князів чи королів. Будь ласка — Наполеон, султан турецький…
— Ви чуєте? Гладкий образився!
— Звичайно.— Гладкий вирішує до кінця захищати своє ім’я.— Наполеону й то дали “Святу Єлену”. Всьому світу відомо. Мене ж, вашскобродь, світ нехай знає з іншого боку… Острів Гладкого!..— В голосі матроса чути нотки образи і навіть докору.— Острів Гладкого, вашскобродь, повинен радувати око людське родючістю, кольором… Е-е… яй-яй!..— Забувши, як це не раз бувало з ним, що він перед начальством, Гладкий похитав головою і обернувся в бік океану, аби ще раз поглянути: “Боже, і це мій острів!” Але острова вже не було… Нездійсненна мрія сховалась навіки від його очей за велетенським блискучим айсбергом, оточеним ревучими бурунами. Смуток сколихнув океанську душу Гладкого. Він замовк і замислився. Замовкли навколо і всі його улюблені командири. Дивлячись у туманну бурхливу далечінь, кожен заглибився в свої думи.
Темніє. Надходить ніч, повна тривоги, з звичною стріляниною, фальшфейерами і знов стріляниною і безнастанним вглядуванням у темряву. Але ось настає ранок, і кораблі йдуть поруч на дистанції трьох кабельтових. Беллінсгаузен і Лазарев сигналізують один одному. Команди на борту, на вантах.
На “Востоке” Беллінсгаузен дивиться в бік “Мирного”. Сигнальник-“телеграфіст” передає йому слова Лазарева:
“Поздоровляю “Восток” з хоробрим виходом з криги”.
Беллінсгаузен. Передай спасибі. Ми зробили, можливо, дещо сміливе, ви зробили неможливе. Екіпаж “Востока” салютує вам!
— Ура! — грянув екіпаж “Востока”.
— Барабанщик, дроб! — лунає команда. — Вогонь!
— Ура, ура, ура!..
На “Мирном”. Екіпаж на палубі і на вантах. Чути постріл з “Востока”, другий, третій. “Мирный” відповідає.
Лазарев (до Обернібісова). Відходимо нарізно. Сім пострілів.
Чути ще чотири постріли “Востока”.
(До моряків). Сигнал розставання. Відходимо нарізно! (В бік “Востока”). Прощай, “Восток”!
Моряки дивляться на “Восток”.
— Прощай, “Восток”, прощай, товаришу!..
На “Востоке” Беллінсгаузен і Торсон. Матроси на вантах і салінгах махають: “Прощай, “Мирный”!”
З трюму виходять мореплавці “внутрішніх вод”. Гладкий розчулений:
— Півроку заважали один одному, а розлучатися жаль. Прощай, друзяко “Мирный”.
Розходяться і зникають кораблі в океані. З води напливом виникає морехідна карта з мультиплікаційним зображенням різних курсів “Востока” і “Мирного” до берегів Австралії (Нової Голландії). На карті по шляху “Мирного” ставиться хрест над трьома островами “Ройял компані Айлендс”. Немає ніяких островів!
Виникає “Восток” з наплаву під блакитним небом. Тепло. Блакитне море, небо і чарівні зелені береги Порт-Джаксонівської затоки — все залите сяйвом південного сонця.
“Після похмурої суворої країни,— де, здається, всі серця людські холонуть, і людина, зближаючись почуттям з оточуючим навколо, буває понурою, задумливою і суворою,— раптом тепло, і лагідна блакить, і ці зелені береги!
Всі насолоджуються прекрасною погодою, виносять з вологих приміщень вбрання, книги, карти. Симонов встановлює на палубі свої астрономічні прилади, його помічники витирають скельця в підзорних трубах, щоб ясніше бачити примітне на березі”.
З трюму, наче з пекла, посміхаючись і хмурячись від яскравого світла, пожовклі, сірі, побряклі піднімаються трудівники низу.
Матроси “Востока” на землі. Російські селяни, давно вже вдягнуті в строгу форму моряків, давно віддалені від рідних полів і лук,— зійшли на берег.
— Земля… ти, боже мій! Ой як гарно! Ой як хороше! Тепла…
— Землиця… Ліс!..— Паліцину раптом здалося, що ліс у нього поплив перед очима.— Ох, братці, мене щось хитає. Пливе, наче палуба перед очима… Дайте полежу трошки! (Лягає), Касаткін, адже це рай? Касаткін! Ра-ай…
Касаткіну не хочеться лягати. Здивований, як завжди, і радісний, він застиг у позі своєї звичної постійної готовності до дії і, не витримавши, кидається в танок.
Деякі матроси просто ходять по зеленій галявині парами, взявшись попід руки. На їх обличчях щастя і мир. Гладкий розтирає в шкарубкій долоні землю і нюхає.
— О! Оце я розумію, острів. А ось що люди світять грішним тілом,— це вже непорядок. (Помітив вдалині постать). Ей! Чорнява! Здрастуй! Соромиться, сховалася… Живуть погано… Ай-ай-ай…
Астроном Симонов і два підштурмани — Шеркунов і Крюков — становлять “інструмент для спостереження справжнього півдня, а вночі проходження через меридіан зірок південної півкулі”. Шеркунов, Крюков і унтер-офіцер артилерії Кисельов старанно допомагають молодому вченому. Це їх щастя, якого вони вже ніколи не забудуть.
Вчений наблизив їх до високого свого діла, і життя вже здається їм наповненим особливим, небуденним змістом. Він навіть називає їх панами:
— Астрономічне спостереження, панове, провадив у південній півкулі один лише Локаль на Мисі Доброї Надії… Потримайте, будь ласка… Приготуйтесь записувати…— Астроном Симонов точний, діловитий, не поспішає.— Швидше б добратися до південних сузір’їв. Ви розумієте, як це важливо для всіх астрономів світу?!
Біля шлюпки, на березі, лейтенант Торсон. До помічника:
— Постав озброєних вартових на випадок нападу.
— Диких?
— Всяких.
На борт “Востока” піднімається по трапу родина тубільців. Вони низько вклоняються і намагаються посміхатись, щоб виявити радість.
Старший з них одягнений в драні штани англійського матроса. На лобі пов’язка з шнурків, пофарбованих червоною глиною. Босий. Торс голий. На грудях на ланцюжку висить велика мідна бляха на зразок чвертки місяця з написом по-англійськи.
За старшим виступає родина: чорна дружина, ледве прикрита байковою ковдрою, з кучерявою шевелюрою, прикрашеною зубами кенгуру. Донька напівбіла, два сини, схожі на батька, і ще кілька майже зовсім голих австралійців.
— Ай ем кінг Бонгарі! — промовляє “кінг” поганою англійською мовою, показуючи свій паспорт на грудях.— Бонгарі!
Голос у Бонгарі хриплий, розбитий. Щось жалюгідне, потворно пародійне і разом з тим драматичне.
— Король Бонгарі! — голосно перекладає Торсон. Матроси вражені. До нестями хочеться сміятись.
А дівчина! Не дай боже! Але тихше, тихше — король!
— Иес! Кінг Бонгарі! Хіер із май вайф квін Мадора! — Бонгарі рекомендує свою вірну дружину.
— її величність королева Мадора!.. Тихо!.. Всі затамовують подих…
До Беллінсгаузена в кают-компанію входить матрос:
— Мічман Торсон просить доповісти: на борт прибув його величність тутешній король з королевою!
Беллінсгаузен поспішно виходить. Побачивши Беллінсгаузена, Бонгарі зразу догадується, що перед ним капітан корабля, і, низько вклонившись, підходить до нього.
— Ай ем кінг Бонгарі! Хіер із май пипл! Хіер із май ленд! (Жест у бік берега).
— Ось мій народ, ось моя країна! — перекладає Торсон.
Бонгарі вдоволений. Капітан промовив якісь хороші слова. На палубі знають усі тепер, хто такий Бонгарі, і всі від радощів сміються.
Торсон підходить близько до Бонгарі, щоб прочитати напис на блясі. Бонгарі став у горду позу.
— Бонгарі. Начальник в Брокен-Вайє 1815,— голосно читає Торсон.
— Ай ем кінг Бонгарі!..
— Так, так, кінг, бачу,— Беллінсгаузен дивиться на Бонгарі доброзичливо і вдумливо, наче лікар на хворого підлітка.
— Щось дуже сплохував, вашскобродь, король,— зауважує матрос Паліцин.— В одних штанцях, і он голову, дивіться…
— Так. Хто тобі пробив голову, Бонгарі? — питає Беллінсгаузен.
— Хіер із май пипл, хі воз дранк. (Мій народ, він був п’яний),— відповідає досить байдуже король австралійців, помітивши по жестах, що мова йде про його перев’язану рану.
— Вашскобродь, може, баришню одягти, королівну. Матросам дуже ніяково. Щоб не почав хтось бавитись.
— Всіх одягти. І нагодувати! — наказує Беллінсгаузен.— Вина давати небагато.
— Як це смішно, коли б не було так сумно. Король — парій! — говорить Торсон Завадовському і Михайлову, який, радіючи, почав вже малювати портрет Бонгарі.
— Так, так… Батечку, краса яка! — захоплюється Михайлов.— А ніс! Дивіться, ніс! Ох і краса ж, мати божа! Скільки живу, не бачив такого носа. Ось ми його зараз… А-ах!
— Ти що ж це, ваша величність, так запустив себе!— з докором, хоч і не без деякої поваги говорить немолодий вже матрос Барабанов, вдягаючи на Бонгарі червону гусарську куртку.— Раз ти король, треба форму зберігати. Є, ваша величність, примовка: який піп, такий і прихід. Королевичі теж голі, куди це годиться! Дівчина — стид і страм… Не крути головою, дай застебнути. Ех, неохайний!
Королева Мадора вже красується в новій ковдрі. Матроси підходять з розкритим простирадлом, щоб накрити дівчину. Раптом вся королівська сім’я насторожується. У королеви Мадори навіть бокал застигає в руці. З боку трапа чути неймовірно грубий вигук. На борт “Востока” піднімається капітан королівського порту Джон Пайпер.
В ті часи Австралія, або Нова Голландія, зовсім не була схожа на сучасний домініон Сполученого Королівства Великобританії. Австралійських’ аборигенів тільки-но починали витісняти в глиб материка англійські переселенці, серед яких було чимало висланців із англійських тюрем злочинців.
Все це, безперечно, надавало Новій Голландії тих часів своєрідного колориту.
— Де ця проклята чорна наволоч?! Третій раз сьогодні перебігають мені дорогу, мерзенні ідоли! Троглодити!..
Здоровий, з обличчям веселого ката або п’яного м’ясника, Пайпер шукає очима королівське подружжя.
— Де ці брудні чорти?!
