Королівського подружжя вже нема на борту. Все королівське сімейство із звичною легкістю плигнуло за борт і, як здавалося матросам, пішло на дно. Пайпер іде по палубі назустріч Беллінсгаузену, шукаючи когось пожовклими від люті очима, в тому стані веселого оп’яніння, з якого він уже не виходить добрих два десятки років.
— …цей проклятий диявол зі своїм виводком?!
— Ви кого маєте на увазі? — лейтенант Торсон перекладає на англійську мову питання Беллінсгаузена.
— Бонгарі! Короля! Я бачив біля трапа його брудний човен, який здуру подарував йому генерал-губернатор. Цей проклятий чорний кіт, де б я не зустрів його, завжди віщує невдачу! А! Сакраменто!
Ревучи і трясучи рудими кулаками, Пайпер підбігає до борту якраз в ту мить, коли король Бонгарі виринув біля свого човника. Почувши Пайпера, король миттю заглиблюється знову в воду, після чого королівський човен починає швидко відходити в море зовсім незрозумілим способом. Вдалині виринула королівська династія і, хапнувши повітря, знову зникає під водою. Але капітан Джон Пайпер уже забув про Бонгарі. Біля входу в бухту він помітив появу трьох кораблів. Взявши у помічника підзорну трубу і прийнявши картинну позу, Пайпер почав вдивлятися.
Капітан-лейтенант Завадовський теж подивився в трубу і впершому кораблі, що йшов трохи попереду, зразу ж пізнав “Мирного”.
— Панове, “Мирный”!
Радощам офіцерів і матросів “Востока” не було краю. Беллінсгаузен потис Завадовському руку. Пайпер продовжував дивитись на два інших кораблі.
— Святе причастя! — гукнув він раптом, багровіючи.— Знову Доуні і Кінг! (До Беллінсгаузена). З Лондона тюрми пливуть. І де вони там фабрикують стільки злодіїв і вбивць! Увесь материк перетворюється на каторгу! Не розумію, нащо вам, росіянам, плавати в цих широтах!.. Здрастуйте… Прокляті богом моря і такі ж землі. Людожери, п’яниці, злодії. Пекло! Так і запишіть собі у корабельний журнал: капітан Порт-Джаксона Джон Пайпер не розуміє, нащо вам тут плавати. Від цих чорних тварюк і каторжників, їй-богу, можна к чорту спитися!
— Дивно. А мені, уявіть, чорні здалися дорослими дітьми,— сказав Беллінсгаузен.— Вони навіть голі, як діти. Вони перебувають у дитячому віці!
— Хто! Бонгарі дитя? — Пайпер саркастично сміється.— Ця брудна тварюка Бонгарі—король — перший ледацюга!
— Можливо, сер. Але королі взагалі ледарі,— сказав по-англійськи Торсон, не перекладаючи цієї фрази Беллінсгаузену.
— Як? Як ви сказали? Е-е, капітан! Та ваші офіцери мають… гумор!.. Святе причастя. Через цього короля-диявола мало не забув сказати, чого я опинився на цьому борту: джентльмени, вас запрошує генерал-губернатор!
Генерал-губернатор Нової Голландії Макварі і його чарівна дружина приймають Беллінсгаузена і його офіцерів з виключною привітністю.— Сніданок відбувається в саду, біля будинку, серед квітів, з надзвичайним краєвидом на бухту і океан.
Губернатор. Джентльмени, який прекрасний день, чи не правда?
Беллінсгаузен. О, так!
Лазарєв. Так, сер.
Губернаторша. А який краєвид, дивіться! Божественні фарби! О, як повинно це радувати ваші очі після суворих крижаних пустель! Будь ласка.
Беллінсгаузен. Це дуже красиво, міледі.
Губернаторша. О-о! О-о!
Губернатор. Прошу вас.
Лазарєв. Дякую.
Беллінсгаузен. Спасибі.
Губернаторша. Півроку льодів, туманів і знову льодів і — жодного шматочка землі! О-о!
Пауза.
Губернатор. Ви там, звичайно, нічого не… всупереч твердженням геніального Кука, не е…
Лазарєв. Н-ні.
Губернатор. Ні — в розумінні так чи?..
Лазарєв. Чи?
Губернаторша. Ви так сказали “ні”, наче подумали — так.
Беллінсгаузен. Так, міледі. Містер Лазарєв саме так і подумав.
Губернатор. Ви що ж, просувалися далі Кука?
Лазарєв. Так, сер.
Губернатор. І… ви бачили?
Лазарєв. Так.
Губернатор. О! Ну, тоді… О-о!.. Звичайно… Кінець кінцем, і капітан Кук… Так! Всі ми люди. Це грандіозно! (Він зрозумів все і майже задихається від прихованого хвилювання). Ваш курс, отже, тепер Кронштадт?
Беллінсгаузен. Поки що ні, сер. У нас поважне до вас прохання — допомогти нам в ремонті. Маємо завдання Академії наук уточнити морехідні карти й обдивитись свої острови в Тихому океані. Після чого ми ще раз перевіримо…
Губернаторша (до Пайпера). У них є острови в Тихому океані?
Лазарєв. Так, міледі. Більше трьохсот островів.
Губернатор. Та-ак?.. І що ви потім гадаєте перевірити?
Лазарєв. Ще раз Південь. Біля полюса.
Губернатор. Блискуче!.. За успіх ваших дерзань! За мужність, яку я завжди поважав! (Чокаються). Хай у Європі ходять чутки про вашу загибель, а ви робіть своє діло.
Лазарєв. Так? Невже є такі чутки?
Губернатор. Уявіть, так. Одержав, е-е… від морського міністерства лорда Пальмерстона. Дуже вболіває.
Беллінсгаузен. Приємно зворушений. У нас, уявіть, екіпаж обох кораблів абсолютно здоровий, як одна людина!
Губернатор. Феноменально! Ну, на те ви росіяни… Сфінкси…
Беллінсгаузен. Сподіваюсь, ви не відмовите в люб’язності сповістити про наше повне благополуччя.
Губернатор. Вважатиму своїм обов’язком. Капітан Пайпер!
Пайпер. Так, сер.
Губернатор (до Лазарева). Ви, сподіваюсь, встигли вже здружитися з капітаном Пайпером?
Лазарєв. О, так, так!
Губернатор (до Пайпера). Відберіть особисто кращий корабельний ліс і кращих майстрів для капітального ремонту “Востока”… і…
— “Мирного”, сер.
— Так, сер.
— Я сподіваюсь, містер Пайпер, все буде зроблено так, що Британії не доведеться червоніти перед Росією.
— Будьте спокійні,— шанобливо відповів капітан Пайпер.— Британія ще ні перед ким не червоніла.
— Наш старий принцип,— з посмішкою відповідає губернатор, підводячись.
Після сніданку губернатор показав гостям своїх коней, мавп, чудові свої лісні угіддя на узбережжі і навіть здаля показав короля Бонгарі, який швидко зник у кущах, побачивши капітана Пайпера.
І ось змінюється картина, увесь її характер. Навіть головні її герої — “Восток” і “Мирний” — помітно змінили свій зовнішній вигляд. Добре відремонтовані й оснащені в гостинному Порт-Джаксоні, вільно і плавно рухаються вони серед південних морів, про які і по цей день ходять серед юнацтва найзахопливіші легенди.
Прекрасні схід і захід сонця, один від другого урочистіші. Величні ночі. Південні зорі в небі і в глибині безбережних тихих океанських вод. Із води напливом виникає морехідна карта з позначенням шляху кораблів у Великому .океані до островів Таїті, і знову тоне в глибині. А на зміну виникають один за одним невідомі коралові острови, і що не острів,— рай на землі.
Беллінсгаузен дивиться в підзорну трубу на один з нових островів.
Художник Михайлов пише пейзаж, захоплений, як завжди, від повноти душевних своїх сил, щасливий і вражений щедрістю природи. Свої захоплення він виявляє одними й тими ж нескладними словами, але щоразу в ці слова він вкладає нові інтонації, що свідчать про невичерпну любов його до світу. Так композитори творять свою безмежну, мов океан, музику всього-навсього лише з семи нот.
— Краса ж яка! Боже мій! Скільки краси гине дарма!.. А-а! От краса! Чудово!
— Ну, це я розумію, справді так,— зауважує Гладкий, приставлений в помічники до художника.— А ось коли ви кричали це слово в… Антраїді, я думав, вибачте, що ви трошки звихнулися.
— Там своя краса, Гладкий, тут своя краса. Невже, по-твоєму, айсберг некрасивий, особливо в шторм?
— Ні, вашскобродь. Такого я не помічав. А що справді було красиво — це коли Паліцин воду з трюму качав. Дуже художня робота!
Але художник не чує останніх слів Гладкого. На березі віддаленого острова він помічає метушливі фігурки людей. їх бачать в підзорну трубу Беллінсгаузен і Завадовський.
Дві шлюпки пливуть вздовж піщаної мілини, приблизно на віддалі польоту списа. Беллінсгаузен і Лазарєв стоять серед матросів на весь зріст, марно розмахуючи над головою пальмовими гілками миру.
На березі твориться щось невидане. Натовп голих острів’ян біжить біля самої води, вигукуючи і грізно потрясаючи своїми списами. Кожен з них намагається здаватися страшним, використовуючи для цього дикі стрибки, вигуки, образливі жести, люті гримаси, як допоміжну зброю. їх жах перед білими безмежний. Нелюдські вчинки білих рабовласників, їх могутність і жорстокість спричинялись до запустіння цілих океанських архіпелагів. Від однієї лише присутності білих кінчалось на райських островах життя. Жінки впадали в дивне оціпеніння і переставали народжувати дітей, наче для них прийшов кінець світу. Через тридцять років про це буде писати Дарвін.
Матроси дивляться на берег приголомшені. Здавалось, туга проникла в атмосферу, у воду.
— Ох, братці, щось недобре діється тут…
Жінки стогнуть в лісах, кидаються у лісові озера. Стривожені птахи. Звуки ридання і безнадійного смутку сповнюють острів.
— Що роблять, дивіться! Підпалюють ліс!
Справді, перед очима моряків починає горіти ліс, підпалений з різних кінців. Кружляють птахи над лісом. А вздовж берега, кидаючи списи, дротики й каміння, біжать острів’яни-воїни.
— Мороз проходить поза шкірою, наче мене прокляв хто,— говорить матрос Паліцин.— І страшно не за себе, вашскобродь. За них, за оцих голих, страшно. Такого мороку не бачив ще.
— Вашскобродь, дозвольте дробовичком пужнути! По м’яких місцях би разочок.
— Ні в якім разі!.. Що ви?
— Я дуже ніжно,— просить Касаткін.— Неможливо ж далі так плавати. Адже це вже п’ятнадцятий острів! Ми їх, звольте бачити, відкриваємо, трудимось, а вони казяться!
— Вони не казяться. Вони жахаються,— говорить Беллінсгаузен.— Повертайте до корабля. Коли люди нас не бажають, якщо не можна висадитися на берег без застосування зброї.— не треба висаджуватися.
Наступає вечір. Смеркає. Ніч.
Тихий океан переливається фосфоричним світлом, і здається, що корабель оточує не звичайна піна і бризки, а вогонь і золото, а струмок за кормою здається рікою в океані. А в безодньому небі серед величного ходу нових південних сузір’їв Чумацький Шлях сяє особливим невідомим людям з півночі світлом.
На темному небозводі проносяться яскраві метеори. І над усією цією красою в безмежному просторі світиться Південний Хрест. Невимовно прекрасна тропічна ніч Полінезії. Але чому ж у відчутті прекрасного радість і мир поступились місцем тривозі і якійсь недобрій таємниці?
Тихо б’ють склянки на кораблях.
— Коли розглянути все, що заподіяв для роду людського в Тихому океані цей прославлений Кук, можна жахнутися!
Завадовський і художник Михайлов стоять на шканцях “Востока” і замислено дивляться в бік берега. Перед ними в сутінках вогні пожеж, і здається, наче скорботні вигуки несуться до них з острова. На палубі Торсон продовжує розповідати матросам:
— Відкриваючи різні народи, нещадні мореплавці… Ой, скільки кольорових дітей постріляно, зґвалтовано, пограбовано. Скільки згубили наївних острів’ян, які за богів вважали ці зграї океанських піратів.
Торсон замовк. Офіцери й матроси стоять мовчки, затамувавши подих. Гнівний і скорботний стоїть серед них Торсон, втопивши свій погляд в бік островів. Цих вогнів і жалібних вигуків він не забуде вже ніколи, йому не раз згадаються казкові полінезійські ночі в холодному Сибіру, в далекому Селенгінську, де буде зносити він довге безрадісне життя каторжника-декабриста. Згадаються світлі дні молодості і далекі блакитні моря…
На салінгу до самого світанку тихо співає Касаткін, линучи мріями до своєї Надії. Розвиднілось.
На шканцях, під тентом за робочим столом, серед карт, таблиць, обчислень працюють Беллінсгаузен, Симонов і Купріянов.
На основі найточніших вимірів складається нова океанографічна карта Полінезії, точність якої згодом дивувала всіх мореплавців. Це — улюблене заняття Беллінсгаузена. Душно. Кітелі скинуті. Настрій відмінний.’
— Ось тобі і “небезпечне море”! Пам’ятаєте слова Гаврила Андрійовича: “Не ходи!”
— Так. Сімнадцять нових островів нікому досі не відомих.
— Картина!
— “Архіпелаг росіян” — яка краса! — Купріянов тільки що написав каліграфічним почерком ці слова на карті.— Острів Голеніщева-Кутузова, Єрмолова, Барклая де Толлі, Чичагова, Милорадовича, острів Раєвського! Імена!
— Божественно! Небагатьом випадає в житті щастя сказати — хай буде острів, і є острів, правда?!
— Два острови праворуч і ліворуч за шість-сім миль,— сповіщає, увійшовши, лейтенант Торсон.
— Ну от, ще два! Дев’ятнадцять. Назвемо один в честь корабля “Восток”,— говорить Беллінсгаузен,— другий в честь Михайла Петровича — острів Лазарєва. Звичайно, це все чудово. Адже що таке коралові острови і мілини? Хребти підводних гір. Дивіться. (Показує накреслену схему). Ось вони і піднялися з дна океану паралельно Кордільєрам,— Беллінсгаузен весь заглиблений в свої думки.— І кожен кораловий острів — це велична будова, створена черепношкірими. Коли вершина будови зводиться над поверхнею океану, морська трава, сміття, пташиний послід і мертві птахи, згниваючи, утворюють грунт. А насіння, що приносять хвилі й птахи, дає початок рослинності. Я так гадаю.
Коли ввійшов Лазарєв, всі підвелися. Підвівся і Беллінсгаузен назустріч радісному другові.
— Михайле Петровичу, дорогий, з добрим ранком!
— З добрим ранком. Вітаю з “Архіпелагом росіян”!
Далі картина набуває зовсім іншого характеру. Незрозуміла мова острів’ян “Архіпелагу росіян” і Таїті. Незрозумілі їх звичаї, наміри, вчинки. Але головне зрозуміле. Воно звучить для моряків в одному слові — “юрана”.
— Юрана, юрана! Привіт, привіт! — чують вони з уст красивих довірливих острів’ян. Тому, хоч полінезійці балакучі, будемо знімати картину, не чуючи слів. Хай для більшої правди слова замінить музика, пісні матросів і знову музика, і “юрана, юрана” (привіт, привіт) — перше слово, що запам’яталося.
Якщо перекласти на мову звичайних понять враження від мелодики їх слів, міміки, жестів, від їх дитячих безпосередніх виразів почуттів, поглядів, від веселості та легкості вдачі, то загальний їх зміст звучатиме приблизно так:
“Ми діти. Світ наш дуже малий. Ми не знаємо, звідки ви прийшли. Можливо, ви чужі боги. Ви могутні і незрозумілі, як незрозуміла більшість ваших вчинків і речей. Але більшість ваших предметів прекрасна, тому дайте їх нам. Дайте нам сережки, люстерка, намисто, гвіздки, магнітну смішну стрілку. І дайте нам п’янких напоїв, ми любимо веселість. Як жаль, що ніхто з вас не вміє добре плавати і що ви некрасиві. У вас немає кольору. Ваша шкіра біла, і це смішно і трохи навіть страшно й гидко. Шкіра людини мусить бути такого красивого кольору, як у нас. Але — юрана, юрана — ми бачимо у ваших очах доброзичливість і дружні наміри. Живіть з нами”.
Острів’яни виявляють морякам свою приязнь і гостинність, запрошують в свої оселі, частують кокосовими горіхами й апельсинами.
Молода прекрасна острів’янка, її звати Вайрау-Маті, частує Завадовського і художника Михайлова свіжою кокосовою водою. Вони дарують їй сережки. Вона посміхається і щось говорить, гармонійна у своїх рухах, природжена художниця.
Дівчата і молоді жінки фарбують тканини.
Інші виготовляють фарби з маленьких ягід.
Дехто розмальовує квітами тканини.
Михайлов пише портрет їх короля Омері, величного й простого, вдягненого в білий одяг. З якою дитячою цікавістю спостерігають острів’яни за його роботою, радіючи і по-дитячому захоплюючись кожною рисою схожості.
Симонов, Купріянов і Обернібісов підходять до маленької річки, що впадає в море. Дівчина, дуже схожа на Вайрау-Маті, підводить їм човна з того боку, бредучи вище колін у воді, і так перевозить їх на другий берег.
Матроси Кисельов і Гладкий розмовляють з чоловіками-острів’янами. Кисельов записує в книгу полінезійські слова.
Ось з піснею проходять матроси в супроводі веселої юрби.
Ось віддаляється острів Таїті. Люди на березі, у воді, на човнах. Музика острова. Юрана, юрана!..
Ідуть кораблі в океан. 21 серпня кидають якір біля острова Оно. До кораблів наближаються сотні острів’ян на полінезійських човнах. Прибуває і сам Фіо — король острова, п’ятдесятилітній, великого зросту, смуглявий атлет, перев’язаний вузеньким поясом, як і всі острів’яни південних морів. Коли король Фіо зійшов на корабель, Беллінсгаузен вийшов йому назустріч. В присутності офіцерів він обмінявся з королем на шканцях вітанням, урочисто торкаючись носами, після чого Фіо зразу сів на підлогу. Беллінсгаузен і Завадовський сідають так само. Двоє наближених короля теж сідають в коло. Король Фіо бере подану йому бездоганно гарним юнаком — сином — пальмову гілку і передає своєму головному наближеному. Взявши з рук короля гілку і високо піднявши її над головою, наближений почав пісню дружби.
Цю пісню підхопили острів’яни в човнах.
Оркестр заграв “Коль славен”. Беллінсгаузен начепив на груди короля срібну медаль. Потім зробив саме головне — наказав подарувати острів’янам, що хто міг.
Матроси “Востока” починають роздавати сокири, ножі, пилки, одяг, намисто, насіння, лопати, матерії — все, що залишилось у них для подарунків народам. Багато голих коричневих рук простягаються назустріч матроським рукам, і в міру того, як зростає вдячність і радість у серцях тих, що отримують, зростає і радість віддавання у тих, що дають. І здається, що в цій безкорисній справі найщасливішим у всій Полінезії був Проша Касаткін. Він увесь сяяв, віддаючи дарунки.
Беллінсгаузен замислено дивиться на приголомшеного короля Фіо, на гарних його людей, які ще не бачили заліза, і на своїх героїв.
Однак пора. В Південній півкулі почалась весна, шлях далекий, і Оно на їх шляху — останній острів в океані.
Ось і він зникає за небосхилом.
Юрана!..
“Пориви вітру жахливі. Хвилі підіймаються, як гори, і підвітряні їх боки круті через надзвичайну густоту води. Море вкрилося піною, повітря наповнилося водяними бризками, зірваними вітром з вершин валів, і бризки ці, мішаючись з падаючим снігом, утворили надзвичайний присмерк, і ми майже нічого не бачили попереду”.
Біля штурвала вдягнені по-зимовому штурман Ільїн і Обернібісов.
— Наступає ніч!
— Як?!
— Ніч наступає.
— Все одно… Несе вже нас навмання!
— На кригу!
— Все може бути!
— Вже десь плаває вона! Чую серцем…
— Що?!
— Крига спереду! Крига! — кричать з салінгів і з баку.
— Вона!..— штурман з ненавистю вдивляється в крижину. Штурвальні з люттю крутять колесо. Ні! Надто пізно! Не втекти вже “Востоку” від цього… Вона вже колишеться перед очима. Шість могутніх рук крутять штурвал. Скоріше, скоріше! Скоріше, скоріше!
— Хотів би я знати в останню хвилину, де ми? Де ми перебуваємо?
Солона вода наповнює йому вуха, ніздрі, рот, б’є в підборіддя. Відкривши очі, він відпльовується.
