Беллінсгаузен дивиться на воду, що трохи звільнилася від туманного покриву. Але раптове відчуття нового кольору води починає хвилювати його.
— Вода потемніла,— Беллінсгаузен повертається до Торсона.— Помічаєте?..
— Так, так… Зовсім інший колір!
Майже біля корабля з’являється якийсь чорний звір. Вітер начебто нашіптує всім: “Берег, берег!”
— Глибина?!
— Сто сорок п’ять саженів! Дна немає.
— Дна немає, але берег десь близько.— Творче прозріння, наче сонце, освітлює свідомість Беллінсгаузена і наповнює його серце радістю.
“Звичайно, це берег. Інакше бути не може. Це протилежний бік материка, до якого підходив він рівно рік тому”.
Радісний, зводить він голову і раптом бачить птахів.
— Дивіться: передвісники!
— Де?
— Ось! Ось вони!
Над “Востоком” пролітають сніжні бурні птиці, пістрянки, зграї егмонтських курей, морські ластівки — передвісники землі.
Увесь екіпаж корабля в радісному хвилюючому передчутті свого свята.
Всі очі спрямовані в далечінь — на палубах, на вантах, салінгах. Беллінсгаузен і Завадовський дивляться у підзорні труби.
— Широта шістдесят вісім градусів п’ятдесят сім мінут південної! — сповіщає Беллінсгаузену Симонов.— Довгота дев’яносто!
— Берег! Берег! Берег! Земля! — лунають вигуки з вантів і бомсалінгів.
“Неможливо вимовити словами радість, яка з’явилася на всіх обличчях. Захоплення це не дивне після довготривалого плавання у згубних небезпеках поміж льодами при хуртовинах, бурях і туманах”.
Земля відкрилася зору мореплавців майже несподівано. З-за хмар блиснуло сонце, і його проміння освітило чорні скелі високого, занесеного снігом острова.
— Острів! Скелі круті! Стримлять вгору, в туман!
— Он видно мис! Дивіться!
— “Мирный”! Бачу “Мирный”,— кричить з бомсалінга Касаткін.
— Ур-ра!!!
На “Мирном” теж бачать крилатих передвісників землі і теж всі жадібно дивляться вперед.
Телеграфіст передає Лазареву сповіщення з “Востока”.
— Бачимо берег острова!
— Ура!!! — кричать на “Мирном”.
Лазарев (телеграфісту). Передавай: “Поздоровляю “Восток” з відкриттям! Ура!”
На “Востоке” приймають телеграму.
Телеграфіст. Поздоровляю “Восток” з відкриттям. Ура!
Беллінсгаузен (схвильовано). Поздоровляю “Мирный” з відкриттям острова. Ура!
— Ура-а! — гримить “Восток”.
На “Мирном” приймають привіт: “Поздоровляємо “Мирный” з відкриттям. Ура!” — Ур-ра! — Прогриміло на “Мирном”.
На “Востоке”.
Беллінсгаузен. Називаю острів високим ім’ям фундатора російського флоту…
На “Мирном” приймають телеграму: “…іменем російського флоту — острів імператора Петра Першого!”
— Ур-ра! — салютує “Мирний”.
Зближаються кораблі.
В кают-компанії “Востока” біля морехідної карти, незважаючи на холод і вогкість, панує надзвичайне святкове пожвавлення. Беллінсгаузен і прибулий з “Мирного” Лазарев потискують один одному руки.
Беллінсгаузен. Ну, Михаиле Петровичу! Начебто наближаємось до кінця.
Купріянов. Слава богу!
Беллінсгаузен. Начебто все, Михаиле Петровичу?
Лазарєв. О ні! Беллінсгаузен. Як?
Лазарев. Фадею Фадейовичу, адже це тільки острів. Він не може бути один у цих широтах.
Беллінсгаузен. Звичайно, так, але…
Лазарев. Фадею Фадейовичу! Панове! Пробачте!
Беллінсгаузен. Ну й вогонь же у вас, а не характер!
Завадовський. Виходить, по-вашому, ми не біля мети.
Лазарев. Біля мети. Але острів Петра — не мета. Це форпост землі. Дивіться. (Показує на карті увесь шлях кораблів навколо відомої нам сьогодні Антарктиди). Ось точка берега, відкритого нами в січні минулого року. Ось друга. Ось третя.
Завадовський. Припустимо. Ну й що?
Лазарев. Прошу уваги… Острів Петра — ось! Ось ми. Ясно? Тут перед нами…
Завадовський. “Антаніда”, як говорить Гладкий.
Лазарев. Вона сама.
Завадовський (Беллінсгаузену). Блажен, хто вірує.
Беллінсгаузен. Іване Івановичу!
Торсон. Панове!
Лазарев. Так. Блажен, бо він обрящет землю… Я не розумію вашого скептицизму.
Беллінсгаузен. Панове!
Торсон. Знайшли час!
Завадовський. З такою ж підставою я можу заявити тут, на потопаючому кораблі, що не розумію вашого захоплення.
Лазарєв. Можу відповісти. Я захоплююсь тому, що обожнюю нашу мету.
Завадовський. А я, виходить…
Лазарєв. Ви їй просто служите.
Беллінсгаузен. Ви не можете так говорити, Михайле Петровичу! Капітан-лейтенант Завадовський, який бився під прапором адмірала Ушакова і Сенявіна…
Лазарєв. Самий доблесний моряк. Але це ще, пробачте, не все. (До Завадовського). Я не хочу думати, що далі підзорної труби світ для вас закритий.
Завадовський. Дякую дуже.
Лазарєв. Пізно!..
Завадовський. Тобто?
Лазарєв. …аргументувати тут що-небудь потопаючим кораблем. Цей корабель не потоне вже ніколи. (До Завадовського). Посміхніться, Іване Івановичу, ну, швидше! Дорогий мій, ми обійшли навколо материка! (Ще раз показує білу пляму в кільці рейсу). Вітаю вас!
Завадовський (з посмішкою). Михайле Петровичу, їй-богу, ми тонемо. Фадею Фадейовичу, ну, скажіть йому.
Лазарєв. Ах! Нічого не розуміє людина! Фадею Фадейовичу, вперед і тільки вперед!
— Так, так, так.— Беллінсгаузен-довго дивиться на пройдений шлях навколо Південного полюса. Заглиблений у високі свої думи, він відчув раптом під собою всю земну кулю, всі пройдені океани, моря, землі. Згадав Кронштадт, Петербург і маленький рідний свій острів Езель на Балтійському морі. Всі офіцери стоять мовчки. Вони зрозуміли суть паузи.
— Ну, що ми можемо сказати один одному, панове, в цей день… В цей великий день,— Беллінсгаузен повернувся до своїх сподвижників.— Має рацію Михайло Петрович Лазарєв. Віднині всі ми, що тут стоїмо, і ті, що на салінгах і в трюмах,— всі вже вільні від ярма труднощів, турбот, від страху і навіть смерті. Від усього абсолютно, крім священного обов’язку перед вітчизною… Вперед!
На палубах, салінгах і марсах матроси дивляться по боках і вгору, благословляючи птахів.
А в трюмі “Востока”, стиснувши міцно щелепи, в такому красномовному мовчанні, з яким не зрівнятися, можливо, навіть патетичній музиці, по коліна у воді, піднімаючись і опускаючись у злагодженому ритмі, працюють для нащадків Курлигін, Паліцин, Гладкий, Юсупов…
Велично пропливають в Південному океані пам’ятники-айсберги, створені мільйонами років холоду.
В Росії зима.
До корабельного майстра прийшла за втіхою молода дружина Касаткіна з дитиною на руках.
— Снився мені мій Проша…
— Касаткін? От бачиш. Потонув та потонув, дурниці які.— Степан Данилович розглядає нову модель корабля.
— …Наче зима холо-одна!..
— Люба моя! Це у нас зима. А там зараз літо: пташки співають і спека-а! Народи засмаглі, чо-орні, веселі народи.
— Ой батеньку, сімсот уже днів, сімсот ночей…
— Люба моя, що наші дні і ночі… Голубонько, світ великий… Ой, великий і прекрасний…
Носяться над океаном крилаті передвісники Антарктиди.
“Так ось вона! (Дикторський текст). Укрита бурями, кригою, в туманах і вічних снігах, Антарктида! Є така земля на планеті! Ось її берег. Ось її птахи. Ось невідомий мис тягнеться на північ. І висока гора, вища за інші гори, що йдуть вдалину за перешийком безмежним ланцюгом.
Всі моряки, як один чоловік, знімають шапки перед мрією-землею, до якої прагнули вони сімсот днів і ночей, натхнені обов’язком і жагою подвигу.
Знімають шапки. Виникає перед ними берег, суворий і величний, на який ніколи ще не ступала нога людини і не зупинявся жоден людський погляд. Антарктида…
Тричі закривалася вона від них туманом, снігами, тричі відступали перед нею і знову пробивалися, обійшли Південний полюс навколо і ось…”
Тиша. Не ворухнуться на салінгах, на вантах. Тільки птахи кружляють над щоглами з тривожними криками та водяні струмені дзюрчать, заповнюючи прогнилі трюми.
Два кораблі стоять, зупинились поруч біля самої кромки берегового льоду, біля бар’єра. Довгий і важкий шлях пройшли кораблі-брати. Прогнило дерево, вкрилися кригою снасті, ослабли зв’язки і кріплення. Але ніщо не зломило людей. Могутність духу перемогла стихію.
На палубі “Востока” у високому радісному хвилюванні піднімається Лазарєв.
— Є така земля на світі, Фадею Фадейовичу?! Завадовський, є земля! — гучним і сильним голосом, щоб чути було всім, вітає він Беллінсгаузена.
— Є Антарктида! Спасибі.
— Спасибі… (До матросів). Спасибі, братці!
Під гучне “ура” обнімаються командири кораблів.
— “17 січня 1821 року, 11-а година ранку, шістдесят вісім градусів двадцять дев’ять мінут південної широти, сімдесят п’ять градусів сорок мінут двадцять одна секунда західної довготи!” — урочисто читає астроном Симонов.
Гарматний залп розриває тишу. І знову стає тихо.
Не чути вибуху бурхливої радості, як це було при відкритті острова Петра Великого. Кожен з учасників легендарного походу російських аргонавтів заглибився в самоспоглядання. Відчувши найголовніше в своєму житті і немов оглядаючись на пройдений шлях, кожен замислився. Навіть у Проші Касаткіна на хвилину щезло сяйво з обличчя, а на здивовані, широко розкриті очі набігли горді сльози.
— Налийте всім склянки гарячого пуншу! — наказує Беллінсгаузен.
Коли пунш роздали всім, аж до тих, що працювали безперестану в трюмах біля пробоїн і щілин, Беллінсгаузен почав свою промову:
— Матроси й офіцери! Російські люди, безстрашні і щедрі на труд і подвиги!.. Перед нами знову Антарктида, відкрита нами для людства в ім’я істини. Новий материк! Ось його берег, віднині названий ім’ям государя, який послав нас,— берег Олександра І… (Тихо до Лазарева). Михаиле Петровичу, скажіть кілька слів.
Лазарев. Спасибі, мореплавці! Від імені батьківщини! Пам’ятники, створені багатьом великим людям, згладяться з обличчя землі всезнищуючим часом. Але берег в новій частині світу, відкритий нами для людства як пам’ятник ваших трудів, хай залишиться вічно нетлінним, як нетлінні в серцях грядущих поколінь народу нашого російського хай залишаться ваші імена. Хай перейдуть вони нащадкам і батьківщині нашій на славу в грядущі віки!..
Мореплавці дивляться з сльозами гордості й радості на своїх доблесних командирів, п’ють пунш і тихо вітають один одного.
Деякі, замислившись, оглядаються на північ, на далеку російську сторону, куди лежить їм путь.
А славні капітани дивляться на суворий берег Антарктиди і на її високу гірську вершину, що поступово заноситься снігом і туманом.
