Розділ тридцять сьомий, у якому агент Фікса нарешті проявляє професійні якості
Звістка про те, що Джебсон залишився інвалідом і вже ніколи не вийде на ринг, викликала в Британії бурю. Цирк “Бухенбах” негайно переїхав до Франції, доки не трапилося якогось нещастя. Іван Сила знову присягнувся, що більше не боротиметься на арені.
Після того злощасного поєдинку в Лондоні у нього був кепський настрій. Він шкодував боксера, кар’єра якого так несподівано обірвалася.
Іван замкнувся в собі і навіть зі своїми колегами став неговірким. Тільки мавпочка Беня була завжди поруч.
— Мсьє Сила? — почувся позаду Івана чоловічий голос.
Парубійко обернувся. Перед ним стояв елегантно вбраний панок у капелюсі.
— Ми ваші палкі прихильники і мали би за честь випити з вами келих гарного французького вина, — приязно усміхався незнайомець.
І хоча Іван не пив, але, щоби розвіяти тугу, вирішив прогулятися. Вони йшли мокрими вуличками Парижа.
— Уже недалеко. Ось сюди, — направляв панок у темний провулок.
Іван був заклопотаний своїми думами, коли з підворіття вискочили четверо чоловіків із залізяками в руках і почали його гамселити.
— За Джебсона! — кричали вони, завдаючи удар за ударом.
Іван перекинув одного з них через ворота, викрутив другому руку, але тут його сильно вдарили ззаду по голові. Кров залила йому очі, він упав на коліна, а далі повалився додолу.
Агент Фікса, який стежив за Іваном Силою уже кілька місяців і витратив на це половину свого статку, не вірив очам. Четверо невідомих били його кровного ворога. Як? Операцію проведено без нього? Хто посмів? А дзуськи вам!
Два почуття боролися в ньому: зловтіха й обов’язок. Врешті-решт переміг обов’язок: як-не-як, колись він був кращим агентом таємної поліції. Він сягнув рукою за револьвером, але його на місці не виявилося. “О діво Маріє! Де він?” — застогнав екс-агент, б’ючи себе по кишенях.
Тут Іван Сила впав, і нападники почали його добивати. Фікса безстрашно кинувся в бій.
— Стояти! Таємна поліція! — волав він несамовито. — Іменем Республіки, ви заарештовані.
Бандити зупинилися, не розуміючи незнайомої мови.
— Що робимо, Лисий? — гукнув один із них.
— Дай йому по черепі і змиваємося, — наказав той.
Відважний Фікса не встиг витягнути посвідчення агента 008, як отримав залізним прутом по голові, тихо зойкнув і простягся біля Івана Сили. Нападники тут же накивали п’ятами. На шум у провулку визирнули сусіди, які й викликали поліцію та швидку допомогу.
Розділ тридцять восьмий, у якому лікарська допомога буває неоднозначною
Мадам Бухенбах сиділа в кабінеті власника кращої паризької клініки.
— Мадам, — запевняв мсьє Фрасьє. — Ми робимо все, що нам під силу.
— Гроші мене не цікавлять, — втомлено мовила мадам. — Мене цікавить тільки здоров’я мого ведмедика.
— Ми знаємо історію цього богатиря, — мсьє Фрасьє струснув розкішною шевелюрою, що кучерями спадала йому на плечі. З невеличкою борідкою та вусиками, він радше скидався на мушкетера, ніж на медичне світило.
(Насправді це була перука. Так само клеєними були вуса і борідка. Мсьє Фрасьє міняв свій імідж залежно від настрою. Сьогодні він відтворював сімнадцяте століття).
Іванові Силі проломили голову, й операція була складна.
Хірурги навіть замінили перебиту кістку на металеву пластину.
Всі чекали, коли він прийде до тями і чи взагалі прийде.
— Чого бажаєте? — мсьє Фрасьє відкрив свій розкішний бар. Не встигла мадам вибрати напій, як до кабінету влетів захеканий черговий.
— Ожив! — ледве видавив він із себе. Всі кинулися до палати Івана Сили.
Парубійко лежав із перебинтованою головою і дивився у стелю.
— Мій коханий ведмедику! — мадам молитовно склала руки. — Ти впізнаєш мене?
— Так, пані Аделіє, — самими губами мовив Іван.
— Поворухніть рукою, — попросив мсьє Фрасьє.
Сила підняв руку.
— А тепер ногою, — продовжував головлікар.
Іван зігнув ногу в коліні.
— Мадам, я вас вітаю! — чарівно усміхнувся мсьє Фрасьє. — Схоже, ваш богатир оминув найсерйознішу небезпеку.
— А тепер шампанського, мій мушкетере, — знесилено мовила пані Бухнебах і взяла мсьє попід руку. Той задоволено пригладив клеєного вуса.
Іван Сила досить швидко одужував.
Газети тільки й писали про таємничий напад на найсильнішу людину Європи та її лікування.
Цирк “Бухенбах” оголосив канікули. Але ніхто з циркачів не роз’їхався, аби не залишити Івана на самоті.
Його палата перетворилася в міні-цирк. Мілка з Ренатою його доглядали, Голий розповідав анекдоти, Пандорський з Фандіго забезпечували охорону, мавпочка робила масаж і зачіску.
Мадам Бухенбах не вилізала з кабінету мсьє Фрасьє.
Вона проводила дипломатичні переговори. До речі, той перестав щодня змінювати імідж, залишаючись мушкетером сімнадцятого століття. Він твердив, що нарешті себе відшукав.
З Іванової палати постійно чувся галас і сміх, так що невдоволені сусіди вже робили адміністрації зауваження. Зрештою, циркачі почали давати для хворих виступи, і всі помирилися. Коли Мілка опинялася з Іваном на самоті, вона брала його за руку і віддано дивилася у вічі.
— Бідолашний! — казала вона.
— Мілко! — тільки й міг він промовити, тонучи в її великих синіх очах.
Між ними виникало щось більше, ніж дружба, і це вже помічали всі.
Одного разу Івана провідав навіть карлик Піня. Він простягнув хворому кіло вівсяного печива, насторожено зиркаючи на Пандорського. Той тільки задоволено підкручував вус.
Але найбільші метаморфози відбувалися поверхом нижче, де лежав агент Фікса. Коли він очуняв, то три дні тільки плакав і просив у всіх вибачення. Далі став писати листа світовій громадськості. Згодом написане спалив посеред палати, чим не на жарт налякав інших хворих. Тиждень після цього мовчав, не відповідаючи навіть на запитання лікарів.
А одного ранку встав, назвав себе проповідником Фікусом, закутався в простирадло, через вікно переліз на дерево, і тільки його й бачили…
Розділ тридцять дев’ятий, у якому Америка є Америкою
Хоч як пані Бухенбах не хотілося прощатися зі своїм мушкетером, але цирк мусив на себе заробляти. Випробовувати долю в Європі директриса більше не хотіла. Тож цирк “Бухенбах” подався за океан.
Америка вражала всім — ідеями, багатством, людьми. Все тут бігало, галасувало, змагалося.
Іван Сила тепер виступав у римському шоломі з пишним пір’ям, аби про всяк випадок убезпечити себе від випадкового удару в травмоване місце.
Його знали, впізнавали, зупиняли на вулицях, просили автограф.
Одного разу, коли Іван повертався додому, поруч загальмувало розкішне авто.
Звідти вийшов усміхнений смаглявий пан у смугастому костюмі та з вусиками-щіточкою.
— Ви — Джон Сила. Я не помиляюся? — мовив він, пересовуючи товсту сигару з одного кутка губів у другий.
Іван кивнув головою.
— Я — містер Піцікато. Держу парі, що ви не витримаєте мого авта. Називайте будь-яку суму, — сперся американець ногою на колесо.
— Як це не витримаю? — не зрозумів Сила.
— Я хочу переїхати вас машиною. Якщо виживете, отримаєте, скільки захочете, — він показав великі білі зуби.
Івана зачепила зарозумілість цього американського вискочки.
— П’ять тисяч, — мовив він і почав знімати піджак.
— О’кей, — Піцікато спритно скочив за кермо.
Авто загуркотіло і стала повільно наїжджати на Івана.
Тут звідкілясь взялися фотографи і затріскотіли своїми камерами.
Парубійко стиснувся у клубок м’язів, і переднім колесом авто переїхало йому через груди.
— Ех, маминих галушок би тепер! — зітхнув Іван.
Нарешті й заднє колесо переповзло через нього.
Сила встав і обтріпався від пилюки.
— Фантастика! — вигукував Піцікато, знімаючи шкіряні рукавички. Він потиснув Іванові руку і просто на капоті став виписувати чек. Усе це ретельно знімали фотографи. Вручаючи винагороду, він підняв палець догори: “Містер Піцікато — власник автомобільного заводу. Хай вам щастить, Джоне Сило!” Далі скочив в авто, у якому вже сиділи фотографи, і за ними тільки закурилося.
Наступного дня в газетах з’явилася реклама “найбезпечнішого автомобіля” зі світлинами, на яких машина переїжджає через Івана Силу.
— Ех, Америко! — зітхнув парубійко, розглядаючи часопис, який йому приніс Пандорський. — Гроші — понад усе.
Але тепер його циркова програма поповнилася ще одним “смертельним номером”.
Причому керувала автомобілем, набитим усіма циркачами, сама мадам Бухенбах. Від такого щастя вона мало не плакала. Адже пані Аделія нарешті теж виходила на публіку. І в неймовірних оваціях бачила більше заслугу власної вроди, ніж витривалості свого ведмедика.
Розділ сороковий, у якому карлик Піня мусить вибирати
Уже кілька місяців цирк долав цю велетенську країну, яка простяглася від одного океану до іншого. Маленькі містечка і гігантські мегаполіси однаково тепло приймали цирк “Бухенбах” та його коштовну перлину — найдужчу людину Старого і Нового світу.
Після втрати єдиного спільника карлик Піня впав у тугу.
Він постійно боявся, що Пандорський усе розповість мадам Бухенбах. Тоді його виженуть з цирку і він стане знову нікому не потрібен.
Він часто нишком плакав, а вечорами підходив до вагончика хлопців і через шибку дивився, що робить його мавпочка.
Одного разу під час виступу карлика, коли Беня знову почала його скубти і глядачі хапалися за черево, на арену вибігла маленька пані. Вона почала захищати Піню від мавпочки, але та тільки показувала язика і далі продовжувала дерти карлика за довгі пасма.
— Ах ти ж плотивне! — розсердилася пані і почала лупцювати Беню своєю сумочкою. Тепер від реготу заходилися сльозами не тільки глядачі, але й артисти.
Після виступу войовнича пані рішуче ступила за куліси.
— Де джентльмен, який постлаждав від цієї твалюки? — звернулася вона до Пандорського. Той загадково посміхнувся і показав на вагончик Піні.
Через п’ять хвилин карлик вийшов зі своєї домівки у супроводі категоричної пані. Вона сіла за кермо розкішного червоного авто з відкритим верхом, поруч себе безапеляційно всадовила очманілого Піню, завела двигун і рвонула з місця на очах спантеличеного цирку.
— Мене звати Клокі. Мені — тлидцять. І я хочу заміж, — вона не вимовляла літеру “р”. (Може, й деякі інші літери міс Кроні не вимовляла, але поки що ми цього не зауважили).
— Клокі, а куди ми їдемо? — насмілився запитати Піня, якому вітер розтріпав кучері.
— Я не Клокі! Я — Клокі! Лозумієш? — маленька міс надула губки. Карлик нічого не зрозумів, тому вирішив за краще мовчати.
Але Кроні не могла й хвилину сидіти без діла, тому швидко пересердилася.
— У вас таке галне ім’я — Піня, — посміхнулася вона щирою посмішкою. — Головне, що там не має літели “л”, — зареготала міс.
Авто котилося просторами прерій.
— Це — наша земля. Гално, плавда? — знову посміхнулася Кроні.
— Гално, — й собі не вимовив літеру “р” Піня.
— Ми їдемо на ланчо мого татуся, — діловито продовжувала міс. — Я хочу, щоби він тебе оцінив.
Карлик обсмикнув на собі доволі поношеного костюма.
— Не бійся. Ми багаті, — відреагувала на це Кроні. — У мене тлиста биків. Уявляєш?
Карлик спробував уявити таке стадо, але не зміг. І взагалі велика рогата худоба його не приваблювала. Йому подобалися маленькі тваринки. Як-от мавпочка Беня. Карлик важко зітхнув.
— Ти чого? — глянула на нього Кроні. — Чекай, — вона різко загальмувала, так що Піня ледве не вилетів через лобове скло. Далі схопила його двома руками і міцно поцілувала. У карлика аж перехопило подих. Адже він ще ніколи в житті не цілувався.
— Для пелшого лазу — нічого! — задоволено мовила Кроні і завела авто.
Татусь виявився засмаглим ковбоєм у фірмових джинсах, білому капелюсі та в чоботях зі шпорами.
“Як з реклами “Мальборо”, — подумав Піня.
— То ви — артист цирку? — запитав татусь Біллі, розливаючи віскі. — Дуже файно!
— А чому таке незвичне ім’я — Кроні? — поцікавився Піня.
— Кроні — це скорочено від “крокодил”. Це наш родинний символ, — напнув Біллі груди у картатій сорочці. Від почутого Піня мало не подавився біфштексом.
— Отже, молодий чоловіче, перейдемо до справи, — мовив власник ранчо після вечері, простягаючи сигари. — На жаль, так сталося, що наша єдина дитина народилася дуже маленькою, тому знайти їй чоловіка непросто. Ви Кроні сподобалися. Тепер слово за вами, — Біллі запалив сірника об каблук чобота.
“Ого, — здивувався Піня. — Йому б у цирку виступати”.
Біллі запитально мовчав.
Кроні почервоніла й опустила очі.
— Мені треба подумати, — знітився карлик.
— Даю вам місяць, — мовив ковбой, припідняв на прощання капелюха, круто розвернувся і попрямував до коня. — На жаль, ще маю об’їхати ранчо, — донісся крізь стук копит його голос.
Тої ночі Піня вдома не спав. І власне та ніч все вирішила.
