Розділ п’ятий, у якому Іван Сила зустрічає поважну персону
Іван ніс останній мішок із борошном, коли прямо перед ним вигулькнув Міха Голий.
Він був одягнений трохи краще, ніж попереднього разу (себто тільки трохи краще), і мав гарний настрій.
— Привіт кращим трудівникам вокзалу! — поплескав він по плечу Івана. — Як ся маєш? Не сильно завантажують?
— Хочеш спробувати? — засопів Іван. Подвійна норма за півдня трохи його втомила.
— Не ображайся, ведмедю. Ця я так, подружньому, — Міха став зосереджено розглядати дірку на своєму черевику, доки Іван ходив за розрахунком.
— Хух! — нарешті зітхнув щасливо верховинець, вмощуючись на травичці біля знайомого.
Він ліг горілиць, заклавши руки за голову, і спостерігав за небесними баранцями, які пливли і тут, так само, як удома.
— Ти шукав мене? — удавано байдуже запитав Голий, длубаючись сухою травинкою в зубах. — Я чув, ти розбагатів. Це правда?
— Від тебе нічого не приховаєш. Ти — гірше поліції, — засміявся Іван.
— Лайдаку, я — краще поліції, — ображено відрізав Голий.
— Гаразд, не бурчи. Краще подивись на це, — Сила простягнув йому вчорашню візитну картку.
— Доктор Брякус, — прочитав уголос Голий. (Як не дивно, читати він умів).
— Що за холера? Ти захворів? — скривився він. — Повір мені, що дохтори тільки видурюють гроші.
— Цей пан запросив мене сьогодні в гості, — не дослухав Іван.
Міха ще раз перечитав візитку, а потім рвучко схопився на ноги.
— Ну то пішли!
— Куди? — позіхнув Іван.
— У гості. Це недалеко, — почав поправляти на собі уявну краватку і такий же уявний капелюх Голий. — Тим паче, що я ще сьогодні не обідав.
— Стривай, мене ж одного кликали, — посміхнувся Іван.
— Ти ж розумієш, що я тебе не відпущу самого до дохтора… Е-е, як там його, — тепер Голий дивився в уявне дзеркало і поправляв зачіску. (Зачіска була така сама уявна, бо назвати так те, що було на голові у Міхи, означало б завдати смертельної образи найгіршому перукареві).
— Брякус.
— От-от, до якогось брякуса-дрякуса. І взагалі, не ламайся, бо я персона зайнята, — це означало, що Голий до відвідин його поважності д-ра Брякуса готовий.
Іван приречено зітхнув, солодко потягнувся і поплентався за вчорашнім злодієм, а нині вельми серйозною особою паном Мі— хою Голим.
Розділ шостий, у якому головний герой почуває себе незручно
Вони зупинилися перед зеленою хвірткою, за якою виднівся невеликий, але чепурний будинок. Поруч росла яблуня.
— Чекай! — зупинив Міха товариша, який вже намірився дзвонити. Він кішкою видерся на дерево й уважно розглядав подвір’я.
— Нічогенько! — прорік він. — Дуй! Я тут посиджу. Якщо щось, свисти.
З дерева донісся гучний хрускіт. (Невідомо, чи то Міха надкусив яблуко, чи яблуня — Міху).
Іванові нічого не залишалося, як задзвонити. Двері відчинив сам доктор.
— А-а, наш богатир, — задоволено посміхнувся він. — Таки прийшли. Вельми втішений, вельми втішений, — провів він гостя до оселі, потираючи руки.
Вони сіли у вітальні, обставленій зі смаком і любов’ю до старовини.
— “Війна війною, а обід обідом”, як казали наші войовничі предки. Спочатку пообідаємо, а вже потім — справи, — запросив він Івана до столу.
Бідолашний хлопець ніколи не мав справи зі стількома ножами, виделками, ложками, тому аж спітнів, повторюючи уважно за господарем його рухи.
Помітивши розгубленість Івана, доктор Брякус усміхнувся, акуратно витираючи білосніжною серветкою вуса і борідку: “Почувайте себе абсолютно вільно. їжте, як вам зручно”.
Та Іван був упертий від народження. А тому мучився, але їв, як і доктор. Брякусу це сподобалося.
Після обіду вони всілися у м’які шкіряні крісла, і господар запалив сигару.
— Отож, юначе, як давно ви займаєтеся спортом? — випустив він цівку диму.
Іван розгубився. Бо, крім роботи, чесно кажучи, більше нічого не знав.
Доктор Брякус розцінив цю паузу по-своєму.
— Річ у тому, що я тренував Велета і знаю його можливості. Це добрий боєць. Завалити його може тільки людина надзвичайних можливостей. Тому я вражений і щиро вас ґратулюю, — він театрально поплескав кінчиками пальців.
— А що ви лікуєте? — наважився і собі на запитання Іван.
Брякус здивувався.
— А-а! Ви маєте на увазі мій вчений ступінь. Доктор у даному разі означає, що… — він на хвильку запнувся.
— Означає, що… — продовжив Брякус. — Зрештою, яке це має значення? Молодий чоловіче, я — тренер, і хотів би попрацювати з вами, — перейшов він до діла. — Я розумію, в якій ви ситуації, а тому не ви мені платитимете, а я вам, — він знову випустив дим.
— Зрештою, як бачите, — показав Брякус на дорого обставлену кімнату, — гроші мене не вельми цікавлять. Я маю все. А от спорт — це моя, можна сказати, стихія. Я ним живу.
Іван не знав, що відповісти.
— Я відкриваю імена, і це дає мені задоволення, — Брякус підвівся. — А тепер ходімо до гімнастичної зали.
Іван роздивлявся хитромудрі тренажери, а доктор його зважував та робив основні обміри.
— Цікаво! Вельми цікаво, — гладив він борідку. — Ширина плечей майже 70 см. Отож, Іване, я чекаю вас завтра на перше тренування, — простягнув він на прощання дрібну, але тверду руку.
Розділ сьомий, у якому Іван Сила починає нове життя
— Нарешті! — важко зліз із дерева Голий. — У мене від чекання аж живіт розболівся.
Під яблунею лежала купа недогризків (усе-таки кусалося не дерево).
Історія про тренера насторожила Міху. Все виглядало дуже казково, а Голий мало вірив у казки. Хіба що у страшні. Слово “доброта” викликало у нього щирий регіт. Проте Іван Сила думав інакше. Та й, зрештою, що йому було втрачати?
Брякус влаштував його у пристойний гуртожиток, де мешкали студенти. Попри грошову винагороду, яку Сила отримував за тренування, він не полишав праці вантажника — за старою селянською звичкою, яка завжди тримає у скрині окраєць черствого хліба на чорний день. До обіду Іван займався вправами, потім обідав із тренером і рушав на вокзал.
Доктор Брякус намагався розвивати у хлопця не тільки м’язи. Тому багато з ним розмовляв, розповідав про міське життя, пробуджував цікавість до всього.
Тренування були щодня, крім вихідних.
У Брякуса займалися ще двоє хлопців. Але ніхто не демонстрував таких результатів, як верховинець.
Брякус наполегливо вчив його основам силової гімнастики та різних єдиноборств. Схоже, думки про Івана цілком оволоділи ним, і коли він ненароком довідався, що його учень після занять ходить розвантажувати вагони, то не на жарт розгнівався.
— Що ви собі дозволяєте! — кричав він.
— Я вкладаю у вас свої знання, час та гроші, а ви все це нищите за моєю спиною. Я забороняю вам працювати! Ваша праця — це спорт! Затямте собі! Ви повинні правильно розробляти м’язи, а не тягати бочки з оселедцями. Я піднімаю вам гонорар удвічі, і щоб ніяких вокзалів!
Іван уперше побачив наставника таким сердитим, тому не знав, що робити.
Голий товаришу щиро позаздрив: “Оце так щастить! Нічого не робити, а отримувати грошенята! А я йому часом не підійду?” Він став перед тріснутим дзеркалом у халабуді, в якій жив, і зігнув у ліктях худі руки, демонструючи радше не біцепси, а їхню відсутність.
— Ні, напевно, не підійду, — шморгнув він самокритично. — Ну і дідько з ним. Цей Брякус мені з самого початку не подобався.
Розділ восьмий, у якому з’являться таємна поліція
Капітан вийняв цигарку з портсигара, двічі легенько вдарив нею об стіл і глибокодумно закурив.
— Викличте до мене агента Фіксу, — м’яко промовив він секретарці. — І зробіть мені ще одну каву, любочко.
Агент Фікса належав до найкмітли— віших. Йому доручали, як правило, найскладніші завдання.
Це був опецькуватий чоловічок зі швидким поглядом і рухливими щурячими вусами.
Коли він щось роздивлявся, то здавалося, ніби принюхується.
— Викликали? — вкрадливо запитав він капітана Миколайчика.
— Підійдіть-но сюди, Фіксо, — капітан запросив агента до карти, біля якої стояв. — Ви знаєте, де це? — ткнув він пальцем у середину мапи.
— Так, пане капітане, це — центральний вокзал.
— Коли ви востаннє їздили залізницею? — Миколайчик про щось розмірковував.
— Учора, пане капітане. Якраз повертався з таємного відрядження, — хвацько відповів Фікса.
— Так-так, — не виринав зі своїх роздумів капітан. — Отож, із завтрашнього дня ви залишите всі дотеперішні справи і займетеся вокзалом. Я хочу знати про нього все. У нас є секретна інформація, що готується…
Він щось зашепотів на вухо агентові, у якого від почутого аж зблиснули скельця окулярів.
— Не може бути! — здивувався Фікса.
— Якби ж то! — зітхнув капітан і потягнувся до портсигара. — Ага, і розвідайте мені все про такого собі доктора Брякуса, — попросив він на прощання агента.
— Маю честь, — клацнув підборами Фікса і розчинився за дверима. (Суперагенти уміють і не таке).
— Любочко, — покликав капітан секретарку.
— Додайте на радіо гучність. Здається, це третій концерт для скрипки Антоніо Ві— вальді, — промовив меланхолійно він, закутуючись у хмару сигаретного диму.
