Розділ тринадцятий, у якому агент Фікса читає газету
Агент Фікса ледве розліпив око і подивився на білий світ. Білий світ виявився справді білим. Як не дивно, все довкола білосніжило, сніжило, ніжило. Фікса втомлено стулив повіки, але через хвильку вирячив очі й скочив на ліжку.
— Де я? — крикнув він, але від різкого руху в нього запаморочилося в голові і всередині щось боляче тенькнуло. — Ой! — застогнав Фікса й опустився на подушку.
— О, ви вже прокинулися? — поруч з агентом лежав дивний тип у смугастій піжамі із забинтованою головою, рукою і ногою. — Ви тут проспали два сніданки, три обіди і три вечері. То я їх теє… Знищив. Не пропадати ж добру.
— Заткнись, бовдуре! — гаркнув Фікса. Голова боліла, але треба було зосередитися на плані дій.
— Боже, так лютувати за якусь гречку чи вівсянку! Вам що — шкода? — смугасто— перебинтований тип явно занудьгував за співрозмовником. — Мене звати Адам Кльоцка, — простягнув він Фіксі здорову руку.
— Я випав з балкона, — повідомив він так, ніби це був який-небудь графський титул.
— Воно й помітно, — відрізав агент і повернувся спиною до любителя стрибків без парашута. Але раптом щось його перемкнуло, і він запитав: “А з якого поверху?”
В очах Адама Кльоцки заграв вогник.
— Хочете, я вам розкажу все детально?
Видно було, що у розповіданні цієї історії він уже став професіоналом.
— Розумієте, я маю честь бути учителем фізики шостого класу. Нещодавно я вирішив продемонструвати учням свій новий винахід під номером 137, який я умовно називаю “Апаратус літалус”…
— О діво Маріє! — завив Фікса. — Ну чому мені завжди щастить на ідіотів!
— Сам ідіот! — образився Кльоцка і закрився від цього хама з підбитим оком і щурячими вусами газетою. — До речі, проблеми з головою у вас, а не в мене, — долинуло звідти на прощання.
Фікса подумав про револьвер. Чи, може, так дати в диню цьому недобитому?
— Я маю на увазі струс мозку, — знову донеслося з-під газети.
“А-а, тепер все ясно”, — Фікса помацав свою бідолашну голівку. “Цікаво, — подумав він, — як цей “Апаратус літалус” умудряється однією рукою тримати газету та ще й гортати її?”
Ніби на замовлення, сусіда раптом схопив часопис зубами, а рукою перегорнув сторінку. “Ну й одоробло!” — подумки вліпив комплімент Фікса, як раптом його погляд приклеївся до газетного фото і вже не зрушував звідти.
“М-м-можна газ-з-зетку”, — попросив він благеньким голосочком. Кльоцка навіть випірнув з-під сторінки, здивований такою переміною. “Я ще сам не прочитав”, — хотів він промовити, як Фікса уже вирвав у нього газету і щось гарячково вичитував. Потім закинув голову догори і завив на всю горлянку. Далі хутко одягнувся і, не зачинивши двері палати, вибіг.
Ошелешений Адам Кльоцка мовчки за цим спостерігав, роблячи висновок, що струс мозку — хвороба не така вже й безпечна. Потім узяв газету і почав дочитувати статтю про чемпіонат Республіки з важкої атлетики.
“Боже! Яка дитина! — подумав він, розглядаючи фото нового чемпіона. — І вигадають же таке прізвище — Сила”. “Іван Сила”, — повторив він ще раз уголос.
Але, згадавши свого сусіда, вирішив обов’язково ввечері попросити лікаря перевірити його, винахідника Адама Кльоцку, котрий випав з балкона під час наукового експерименту, на наявність струсу мозку. “Четвертий поверх — це вам не фіглі”, — почав він гімнастику пальців незагіпсованої ноги.
Розділ чотирнадцятий, у якому з’являється історична табличка
На честь великої перемоги доктор Брякус дав Іванові Силі два вихідні.
Це було не стільки для учня, як для себе. Адже все так несподівано впало на голову! Треба було поміркувати, що робити далі.
Іван, котрий у селі звик до постійної роботи, найгірше переносив байдикування. Тепер же через історію з агентом таємної поліції вони з Міхою остерігалися з’являтися на людях.
Довелося сидіти вдома. А для верховинця нема гіршої каторги.
Та, промучившись одну добу, Іван вирішив, що вовка боятися — в ліс не ходити. “Будь що буде!” — наступного дня він натягнув глибше картуза на очі й подався на вокзал. У вантажників був якраз обід, коли з’явився Сила.
— Хлопці, наш чемпіон іде, — крикнув хтось.
— Качай Івана! — підхопило ще декілька.
І враз парубійко опинився у дужих руках, які почали його підкидати догори.
Виявляється, вчора хтось купив газету, і вся зміна зачитала її до дір.
— Молодчина!
— Так їм!
— Хай знають, що ми не ликом шиті!
— Завдав перцю буржуям!
Кожен хотів висловити Іванові підтримку. Якщо не словами, то хоча би по-дружньому плеснути по плечу.
Від несподіванки Іван розчулився. Від раптового спогаду про гори, батьків, Ма— руську і, звичайно, галушки, в його очах блиснули сльози.
— Хлопці, та він плаче! — помітив невеликий на зріст, але міцно збитий Арсен Погуляй.
— Оце так чемпіон! — посміхнувся у вуса геть сивий дядько Мотовило.
Вантажники розреготалися.
Пан Кривальський, який був заступником директора вокзалу і відповідав за порядок, спостерігав через вікно за незрозумілим збіговиськом біля багажного відділення.
“От лайдаки! Що вони там роблять?”
Цікавість, а радше неухильне прагнення залізної дисципліни перемогли, і він з рішучим виглядом наблизився до вантажників.
— Що за бунт? Чому не працюєте? — різко запитав він найстаршого.
— Та от, пане начальнику, святкуємо, — вклонився дядько Мотовило.
— А хіба сьогодні якесь свято? — твердим як струна голосом заперечив Криваль— ський, заклавши руки за спину.
— Так, нас навідав чемпіон Республіки, — поклав Арсен Погуляй руку на плече Іванові.
— Що ти верзеш? — не стримався Кри— вальський. — Менше треба пити! За роботу, лайдаки!
— А-а, пан Кривальский ще не знає! — Арсен простягнув заступникові директора заяложену газету.
Той швидко пробіг очима текст, потім зупинився, глипнув на фото, далі — на Івана і ще раз — на фото.
— О! Сам Іван Сила! — розплився він у посмішці. — Я маю честь вітати вас у нашій установі. Може, зайдете на кавусю?
— Дякую, — відказав Іван. — Маю роботу.
— Ви десь поблизу працюєте? — пана Кривальського було не впізнати. Тепер він був сама люб’язність.
— Я працюю у вас, — засміявся Іван.
— У мене? — остовпів Кривальський. — Себто як у нас?
— Я — вантажник, і коли ваша ласка, то я би взявся до роботи. Страшенно хочеться щось подвигати, — Іван розправив плечі і пішов до товаришів, які вже почали тягати пивні діжки.
Кривальський так і залишився стояти, час від часу глипаючи то на газету, то на власні черевики. Він поволі побрів до свого кабінету. Наступного дня в коридорі біля дверей заступника начальника з’явилася елегантна табличка: “Тут працював чемпіон Республіки Іван Сила — гордість нашої залізниці”.
Щоправда, “гордість залізниці” про пам’ятну дошку так і не довідався. Відпрацювавши свою зміну, Іван повів хлопців на пиво, щедро пригощаючи їх за наймиліше у своєму житті вшанування.
Розділ п’ятнадцятий, у якому агент Фікса викриває антиурядову змову
Фікса увірвався до кабінету капітана Миколайчики без попередження.
А оскільки пан капітан якраз підрівнював пилочкою нігті, то йому стало страшенно незручно.
— Агенте 008, що ви собі дозволяєте? — почервонів він.
— Пане капітане, справа надзвичайної ваги, — Фіксі знову запаморочилося в голові, і він схопився за стіл.
— Я бачу, з вами не все гаразд, — Мико— лайчик вказав рукою на стілець.
— Пане капітане, на вашого найкращого агента вчинено замах, — Фікса з полегшенням сів і обтер спітніле чоло хустинкою.
— У четвер, коли я вже все дослідив і збирався покидати зону спостереження, мене підло заманили в пастку і вчинили розправу.
Капітан із цікавістю почав слухати: аби обхитрувати Фіксу, треба бути вельми кмітливим.
— І скільки їх було? — запитав він, дістаючи з шафи розпочату коробку цукерок.
— Двоє. Але один із них… Один із них… — від хвилювання агентові аж сперло подих.
— Так хто був один із них? — капітан Миколайчик підсунув цукерки до Фікси. — Підсолодіться, голубчику!
Той кинув собі до рота відразу кілька трюфелів і почав шалено жувати.
— Один іж них — чемпіон Решпубліки ж бокшу, — прошамотів він набитим ротом. — Шебто жі штанги.
— Ви хочете сказати, що це той молодик, який переміг нашого Магдебуру? — пещена рука капітана теж потягнулася за цукеркою.
— Так, пане капітане, саме це я і хочу сказати, — обличчя агента розпливлося в посмішці.
— А що з вашими зубами? — раптом запитав Миколайчик.
— Не зрозумів, — стривожився Фікса.
— Гляньте, — Миколайчик подав йому маленьке люстерко, яке завжди носив у кишені.
— О, діво Маріє! — заволав на весь кабінет Фікса. У низці його рівних білих зубів тепер зяяли дві чорні дірки. — Він вибив мені два зуби! — заламував руки агент. — Як я тепер прийду до мами в гості? Вона мене приб’є!
Капітан Миколайчик дістав із шафи надпочату пляшку коньяку.
— Заспокойтеся, Фіксо, — почав наливати він у крихітні чарочки. — Ми представимо вас до урядової нагороди. Але спочатку розкажіть, що ви рознюхали.
— Отже, так, — агент 008 знову став втіленням професійності. — Доповідаю: на вокзалі діє злочинне угруповання, яке займається контрабандою в особливо великих розмірах. Крадуть цілими ешелонами. Ниточки, — тут Фікса підняв палець, — тягнуться аж догори.
— І дуже догори? — капітан Миколайчик показав очима на стелю.
— Дуже, — тихо видавив із себе Фікса.
Капітан Миколайчик розмірковував.
Якщо ниточки контрабанди ведуть так угору, то невідомо, куди вони заведуть.
А неприємностей не хотів ніхто, в тому числі й пан капітан, який вирізнявся вишуканістю і тактом. Може, зупинитися на нижчому рівні?
— А хто у банді оцей чемпіон? — задумано мовив він.
— Він очолює бойовиків, — з готовністю доповів Фікса.
— І багато у них бійців? — Миколайчик продовжував про щось розмірковувати.
— Багато, — Фікса нагнувся до капітана. — Ви просили довідатися про такого собі доктора Брякуса. Так-от, цей тип є їхнім шефом. Діють під прикриттям домашнього спортивного клубу. Вдома у Брякуса — штаб-квартира і навчальний центр штурмовиків. Не здивуюся, якщо там виявиться і склад зброї. Діяти треба негайно!
— Ну, це нам вирішувати, коли діяти, — з притиском зауважив Миколайчик. Була п’ятниця, а пан капітан вельми не любив розпочинати щось перед вихідними. Суботня гра у гольф — це святе.
— Почнемо операцію з понеділка, — прийняв він рішення, беручи чарку. — Обмежимося поки що бойовиками. За ваше здоров’я, голубчику!
Розділ шістнадцятий, у якому трапляються несподівані повороти
Доктор Брякус усе обдумав. Він вибудував стратегію на наиближчии рік.
Якщо все розвиватиметься правильно, його справи впевнено підуть угору. Після перемоги Івана Сили Брякусом стали цікавитися впливові організації. В уяві він уже бачив розкішний будинок у центрі столиці з написом “Спортивний клуб доктора Брякуса”. Ось тільки з Іваном треба домовитися, аби його не перехопили конкуренти.
Саме тому розмову зі своїм вихованцем він призначив на неділю. Аби бесіда проходила цілком невимушено, вирішив повезти його за місто — в який-небудь затишний ресторанчик.
Іван уперше їхав в автомобілі. Адже у горах головним транспортом служили коні. Брякус був веселий, сповнений енергії та оптимізму. Цікавився, як чемпіон провів вихідні. Чи вистачає йому грошей? (Тепер їх буде вдвічі більше). Чи вже знайшов друзів у столиці? Чи не має якихось проблем?
Хай не соромиться, говорить. Брякус усе зробить для свого улюбленця.
Після дощу дорога на сонці виблискувала і засліплювала очі Іванові.
Йому було приємно їхати з вітерцем по серпантину і слухати грандіозні плани Брякуса.
“Може, розповісти йому історію про агента поліції?” — думав Іван Сила, приглядаючись до наставника.
Той жваво жестикулював, повертав голову до нього, сміявся і навіть пропонував покерувати авто.
“Гаразд, розповім, коли приїдемо”, — вирішив Іван.
І в цей момент щось трапилося. Брякус дико зойкнув, почав несамовито крутити кермо, та авто не слухалося. На швидкості воно мчало просто на скелю.
Іван заплющив очі й не встиг проказати: “Боже, поможи!”, як сталося зіткнення. Останнє, що він пам’ятав, — це лобове скло, яке він розбиває головою.
