Розділ сімнадцятий, у якому додаються нові неприємності
Іван насилу розплющив очі. Над ним схилилася медсестра, яка поправляла йому марлеву пов’язку.
— Док-тор Бря-кус, — самими губами пролепетав Сила.
— Ви маєте на увазі того другого? — сумно перепитала сестричка. — На жаль… — вона заперечливо похитала головою.
Іван заплющив очі. Крізь повіки пробилася сльоза і потекла по щоці. Медсестра, зрозумівши ситуацію, залишила покаліченого на самоті.
Перед очима Івана поставали різні спогади, пов’язані з тренером. Ось він простягає візитку після вуличного бою з Велетом. Годує його першим обідом. П’є шампанське за рекорд. Обіймає, вітаючи з чемпіонством. І нарешті — та злощасна подорож за місто. Чому все так раптово обірвалося? Хіба це справедливо?
— До вас прийшли, — тихенько промовила сестричка і, вклонившись, вийшла. Іван важко повернув голову. Прямо на нього дивилися щурячі вуса, а білозуба усмішка зяяла двома чорними дірками.
— Ну що, доскакався, задрипаний чемпіоне? — Фікса випромінював просто гігантську радість. — Хотів розіграти нещасний випадок? Ха-ха! Від мене не втечеш, хаме!
Він прагнув одразу забрати Івана до в’язниці, але лікарі категорично запротестували. Вони запевнили, що в такому стані хворому доводиться думати про виживання, а не про втечу. Про всяк випадок двоє переодягнених поліцейських стали постійно чергувати в лікарні.
Іван Сила швидко оклигував. Рани виявилися не такими страшними, як здавалося після аварії. Та й молодий організм брав своє. Однак швидке одужання не вельми тішило парубійка. Адже у такому разі на нього чекав арешт.
Загибель Брякуса сильно вплинула на верховинця. Він до всього збайдужів, навіть втратив апетит. У такому пригніченому стані його й було допроваджено до в’язниці, за звинуваченням… у смерті свого наставника. Річ у тому, що нічого протизаконного обшук у помешканні тренера не виявив. Ба більше, всі сусіди, знайомі, спортивна федерація відгукувалися про Брякуса якнай— прихильніше. Навіть впливові люди згори (а ви знаєте, що це має у нас першочергове значення!) висміяли версію про гніздо бойовиків, очолюване їхнім знайомим тренером. У минулому, до речі, відомим спортсменом.
Але поліцейське управління так легко не здавалося і вирішило змінити обвинувачення. Вести цю скандальну справу було доручено старшому слідчому Бенцику.
Розділ вісімнадцятий, у якому з’являється щоденник доктора Брякуса
Старший слідчий Бенцик проводив допит. Він сидів за столиком у напівтемряві, направивши світло настільної лампи просто в обличчя Іванові. Це був його метод: створити максимальний дискомфорт обвинуваченому, аби той чимшвидше захотів говорити ПРАВДУ.
— То ви кажете, Сило, що жодних суперечок із загиблим доктором Брякусом не мали? — Бенцик крізь маленькі окуляри свердлив Івана такими ж маленькими очицями.
— Не мав, — глухо відповів той.
— Я би вас просив дивитися мені у вічі, коли відповідаєте, — пискляво крикнув Бенцик.
Далі встав і почав нервово ходити по камері.
— Тоді як ви поясните той факт, що експерти виявили навмисне пошкодження авто?! — Бенцик стояв над Іваном, а його голос лунав мало не як Божий глас. (Так думав старший слідчий). Насправді парубійко, сидячи, був якраз урівень з Бенциком, який стояв. Тому, коли хлопчина підняв голову, їхні носи мало не перечепилися.
Від несподіванки Бенцик відскочив.
— Це значить, — повільно мовив Іван, — що хтось хотів цієї аварії.
— От-от! — задоволено потер руки старший слідчий. — І кому, як не вам, вона була найвигідніша? Га, пане Сило?
Іван задумано почухав потилицю. В цього прокурора дивна логіка. Хіба не Брякус зробив його чемпіоном? Хіба не розповідав він дорогою про їхні грандіозні плани? Хіба не він збирався з понеділка подвоїти йому платню? Тепер же зі смертю наставника Іван опинився знову на вулиці.
— Вона була вигідна конкурентам Брякуса, — спокійно відповів Іван. — І взагалі, який дурень влаштовує аварію, якщо сидить поруч з водієм?
Бенцик не знайшовся, чим крити. Він налив собі з графина трохи води і надпив.
Справді, це міг зробити хіба божевільний. А на божевільного цей селюк не скидається.
У двері камери легенько постукали.
— Так-так, — невдоволено мовив Бенцик, хоча ця пауза врятувала його від відповіді на незручне запитання.
— Пане старший слідчий, — до камери просунулася кучерява голова помічника Льофи. — До вас прийшов брат доктора Брякуса. Він твердить, що приніс важливий документ. Властиво, йдеться про приватний щоденник небіжчика.
— Льофо, — аж запінився Бенцик, — не смійте розголошувати секретну інформацію в присутності обвинуваченого! На сьогодні — все! — кинув він Іванові і невдоволено хряснув дверима.
Розділ дев’ятнадцятий, у якому Міха Голяк підкидає сенсацію
Міха Голий чимало знав про в’язницю (двічі її відвідав з короткою екскурсією), але не мав найменшого поняття, як витягнути звідти людину законним чином. Він перебрав у голові багато варіантів, але жоден з них не годився.
Міха зажурено лежав у своїй халабуді, закинувши ногу за ногу.
У двері пошкрябали: “Голий! Дай похмелитися!”
Це був Бідосько, колишній журналіст, який спився, продав квартиру і тепер мешкав у розвалюсі по-сусідству.
Раптом у голову Міхи прийшла геніальна думка, він підскочив і відчинив двері навстіж.
— Залізай! — махнув він Бідоськові і поліз під ліжко, шукаючи недопитий бутель з вином. — Є! — радісно крикнув хлопчина і розбовтав каламутну рідину.
Бідосько тремтячою рукою схопив склянку, залпом випив і обтер рота рукою.
— Є діло, — обійняв Голий за плечі сусіда. — У тебе ще є знайомі журналісти?
— Питаєш! — криво усміхнувся той.
— Ціла купа!
— Мені треба найнадійнішого! — очі Голого аж горіли.
— Тоді Томич, — пошкрябав неголену пику Бідосько. — Бо хлопака! Завжди виручить.
— Так, пиши йому записку, — Міха знову порився під ліжком і витяг звідти старий зошит й огризок олівця.
Коли Бідосько нашкрябав кілька слів, Голий, прихопивши із собою газету з репортажем про чемпіонат з важкої атлетики, помчав у редакцію “Столичних новин”.
— Ех, Бідосько, Бідосько! — зітхнув Томич, розглядаючи записку. — Знаменитий був журналіст, а от подружився з пляшкою — і пропав чоловік.
Він уважно подивився на підлітка, який нагадав йому власне невпорядковане дитинство.
— Я сподіваюся, ти не п’єш?
— Та ви що! — ображено підскочив Голий. — Мене від самого запаху верне!
— Добре, добре, — розгладив вуса з посмішкою Томич. — То ти кажеш, що чемпіон Республіки сидить у в’язниці? Це ж сенсація, малий! Ми доручимо цю справу найкращим репортерам.
— Будь ласка! — на очах Міхала виступили сльози.
— Не журися, синку, ми його звідти витягнемо! — Томич провів підлітка аж до дверей редакції. — А Бідосьці передай вітання! — гукнув він навздогін. — І хай зав’язує з чаркою!
Розділ двадцятий, у якому агенту Фіксі пропонують подати у відставку
Генерал Хрунь був не в дусі.
— Що це таке! — верещав він на капітана Миколайчика, махаючи перед його носом “Столичними новинами”. — Поліція арештувала чемпіона, бо він переміг Магдебург — генерал розстебнув верхній ґудзик мундира. — Ви розумієте, чим пахнуть такі статті?!
Капітан Миколайчик багатозначно мовчав. Він, ясна річ, розумів.
Генерал важко сів у крісло.
— Доповідайте, капітане, — нарешті заспокоївся він і затягнувся сигарою.
— Знайшовся щоденник доктора Брякуса, в якому він пише про погрози на свою адресу, — розповідав Миколайчик. — Погрози йшли від його конкурентів.
— А що там про цього Силу? — генерал не випускав сигари з рота.
— Найулесливіші оцінки, — зітхнув капітан. — І взагалі, доктор Брякус вважав, що Іван Сила — це його головний шанс у житті.
— То, виходить, він тут ні до чого? — генерал Хрунь знову насупився.
— Ні до чого, — повторив Миколайчик.
— А що там з конкурентами? — генерал випустив у бік Миколайчика хмару диму.
— У неділю вранці перед виїздом біля авто Брякуса бачили Магдебуру з двома типами, — зовсім тихо проказав капітан.
— Що?! — генерал зірвався на ноги. — Ви забуваєтеся, капітане! Хто автор цієї злощасної справи?! — продовжував верещати генерал.
— Агент Фікса, — капітан із задоволенням перевів стрілки на іншого.
— Негайно у відставку! — генерал був безжалісним. — Справу закрити! Цього задрипаного чемпіона випустити!
— Фікса — один з наших найкращих агентів, — капітан спробував врятувати підлеглого.
— Тоді обмежтеся доганою, — генерал вже заспокоювався. — А звідки нам упав на голову цей Сила?
— Звичайний верховинець, селюк. Вантажить на вокзалі, — виструнчився Миколайчик.
— І таке-от перемогло Магдебуру! Справу не закривайте. Просто її затягніть, — очі генерала блиснули хитрою посмішкою. — Силу випустіть на волю, тільки під солідну заставу. Побачимо, кому він знадобиться.
Хрунь розвернувся до капітана спиною і почав щось роздивлятися у вікно, даючи знати, що розмову закінчено. Миколайчик вклонився, клацнув підборами і нечутно вийшов з кабінету.
