Розділ двадцять п’ятий, у якому оголошення інколи приносять користь
Мадам Бухенбах лютувала.
Ще б пак! їхній цирк уже втретє обкрадають. Вона дивилася на дядю Васю, який працював у шапіто вантажником-сторожем, як на шкідливу комаху, котру треба негайно знищити.
Напередодні той вкотре напився і не помітив, як уночі викрали найкращого рисака.
— На кому тепер скакатиме Фандіго? Хіба на тобі, п’яна пико! — верещала мадам на всю вулицю.
Дядя Вася тільки знизував плечима і підтягував латані штани.
— Да я чо? Я нічо, — белькотів він, розводячи руками.
— Та я знаю, що ти — ніщо! — пані Бухенбах вдарила кулачком по дверях вагончика. — Геть з моїх очей, нікчемо! Твоя зарплата — на користь фірми.
Вона важко сіла на порозі.
— Пандорський! — втраченим голосом гукнула мадам. — Напишіть два оголошення: приймаємо на нічну зміну коника і розшукуємо улюбленого сторожа. Ой! — схопилася вона за голову. — Ну ви мене зрозуміли. Здається, у мене починається мігрень.
Пандорський уже стояв біля власниці цирку зі склянкою води та рожевою пігулкою на тарілочці.
— Мадам, — галантно промовив він, — не хвилюйтеся. Пам’ятайте, що ваше здоров’я, а особливо краса, — не вартують жодних коників. Навіть таких, яким був наш Альфонс.
— Не крайте мені серце, коханий імпресаріо, — мадам Бухенбах сперлася на його руку і піднялася у вагончик.
На сьогоднішній виступ Іван Сила запросив старих друзів. З директрисою він домовився, що вони сядуть на вільні місця, а як ні — то й постоять.
Він помітно хвилювався, але коли побачив усю зміну вантажників на чолі з Мі— хою, то по-дружньому махнув їм рукою. Голий показав у відповідь кулаки. Мовляв, тримайся, старий. Іван придумав новий номер, і сьогодні його вперше показував. Він виходив на арену із залізним прутом на плечах, на якому висіло по двоє людей з кожного боку. Далі на очах глядачів Іван згинав залізяку у форму серця. Публіка шаленіла.
— Ну як вам “Залізне серце”? — запитав він хлопців.
— Супер! — гуділи вантажники.
— Ніколи би не повірив, що людина може таке виробляти з арматурою, — розгладжував вуса дядько Мотовило.
— Слухай, у вас що — кінь пропав? — раптом перервав бесіду Голий. — Я оголошення прочитав.
— Уночі вкрали, — зітхнув Іван.
— Та я його бачив! — ляснув він по плечу товариша. — Такий гарний, породистий коняка, білий в яблуках? — уточнив радісний Голий. — Я ще подумав, звідки у цього старого злодюги Монці такий жеребець. Він його сьогодні на Привокзальній хотів сплавити.
Монці був однооким циганом, якого добре знав увесь вокзал та околиці. Тому товариство не гаючись подалося на вулицю, де в глиняній халупі мешкав цінитель коней зі своєю численною родиною.
Розділ двадцять шостий, у якому Міха Голий починає працювати
Монці, із сергою у вусі та люлькою в руці, примружив єдине око.
— Та що ви, хлопці, таке кажете, — щиро обурювався він. — Ніякого коня я не крав.
— Монці, давай не будемо, — Голий напирав на цигана, хоча був найменший з усіх. — Давай по-доброму: ти нам — коня, а ми тобі — нічого. До речі, Монці, познайомся, — взяв він Івана за руку. — Це чемпіон Республіки з боксу, — брехав, не червоніючи, Міха. — Монці, ти ж любиш боксувати, правда? Може, спробуєш?
Бачачи, що товариство налаштоване рішуче і взяло його в коло, досвідчений злодій так само вирішив, що здоров’я цінніше за будь-якого коника.
— Чесно вам кажу, хлопці, — вивів Монці із хати жеребця. — Він сам до мене прийшов.
Вантажники засміялися.
— Ага, — не втримався Голий. — Отак постукав і сказав: “Монці, у тебе можна заночувати, бо надворі зимно?”
Усі зареготали.
Навіть циган.
— І щоб я тебе біля цирку більше не бачив, — пригрозив на прощання Голий. Монці мовчав, глибокодумно потягуючи люльку.
Зате не мовчала мадам Бухенбах.
— Кохані мої, — літала вона від Івана до Міхи. — Ви врятували наш цирк.
— Не ми одні, пані, — заперечував Голий. — Просто іншим зранку на роботу.
— Пандорський! — гукнула мадам Бухенбах імпресаріо. — Шампанського! Я хочу шампанського!
Той, позіхаючи, виліз зі свого вагончика.
— Мадам! Де я його візьму серед ночі?
— Не знаю! Де хочеш! — відрізала вона і повела хлопців у директорську.
— Ви шукаєте сторожа? — раптом запитав Голий.
— Так, — ствердно кивнула мадам. — Через цього пияка нас уже тричі грабували. Уявляєте?
— Пані, вважайте, що ви його вже знайшли, — підвівся Міха.
— Кого? — не зрозуміла директриса.
— Вартівника вашого неперевершеного цирку, — впевнено відповів Голий.
— Дозвольте відрекомендуватися: пан Міха Голий, — він театрально схилив голову.
Усе було би чудово, якби не його дивовижний костюм, який складався з елементів одягу різних стилів, часів і народів.
Пані Бухенбах розсміялася.
— Мадам, — спробував втрутитися в ситуацію Іван Сила, але вона зупинила його рукою.
— Так це ви, юначе, знайшли коня? — вона запалила цигарку.
— Я, пані, — кивнув Міха.
— А чи не ви часом його вкрали? — кинула вона кинджальний погляд на хлопчину.
Голий почервонів.
— Я беру вас, — вона пустила йому в очі цівку диму. — І знаєте чому? Лисиця ніколи не краде курчат поблизу своєї нірки.
Вона голосно розсміялася і наказала виділити вагончик дяді Васі для друзів.
— Чергуватимете вдвох, — закінчила мадам Бухенбах перемовини, щаслива, що зараз владнала обидві справи.
Розділ двадцять сьомий, у якому Іван Сила міняє орієнтацію
Іван Сила приймав дорогого гостя. Вуйко Микульця знову навідав сина у
війську, а заодно вирішив дізнатися й про односельця. Тепер він сидів у вагончику хлопців і хвацько краяв чорний хліб із салом.
— Скуштуй, синку, нашого харчу, — припрошував він, гучно кусаючи цибулю. — Мабуть, уже скучив за горами?
— Не рвіть, вуйку, серця, — зітхнув Іван. Дізнавшись, що вдома все гаразд, він трохи заспокоївся. — А як там Маруся? — насмілився запитати Іван. — Ну та, що біля нас живе.
— Петрикова? — хитро перепитав Микульця. — Оце вже місяць, як віддалася. За Михайла Підлісного. Знаєш?
В Івана аж потемніло в очах. Хоч і не мав з Маруською нічого, але вона була для нього, як ікона, котрій щовечора молився. Іван згадав її карі оченята, рівненький носик, точені губки, чорну косу до пояса — і всередині аж защеміло. А які вона готувала вареники!
— Передайте їй оце, — Іван простягнув срібний перстень, куплений ним відразу після перемоги на чемпіонаті. — Скажете, що від мене.
— Не журися, синку, — підморгнув Ми— кульця. — У тебе будуть ще сотні таких молодиць.
Іван провів вуйка до потяга, передавши грошей батькам: “Хай мама зготують галушок зі шкварками для всієї вулиці”. Зажурений, повертався він до цирку.
Дізнавшись, у чому річ, Міха аж за черево схопився від сміху.
— Ну ти даєш, старий! — зловтішався він. — Так ти тепер вільний! Розумієш, сільська твоя голова? Цінуй свободу, поки вона в тебе є!
Бачачи, що Іван не відходить, він змінив тон.
— Гаразд, оженимо, якщо тобі так кортить! Зробимо першим женихом у столиці!
Ось тепер це Івана дістало. Він схопив товариша за комір і високо підняв.
— Гей! — брикнувся в повітрі Міха. — Поклади, де взяв.
— І не подумаю, — не повів бровою Сила.
Знаючи, що Іванової моці вистачить надовго, Голий змінив тактику.
— Дівчата! — загукав він до Ренати з Мілкою, які неподалік прали одяг. — Наш богатир вирішив оженитися. Але не знає, котру з вас вибрати.
Циркачки захихотіли. Іван густо почервонів і відразу опустив товариша.
— Дурень! — проказав він.
— Сам такий! — огризнувся Міха у відповідь, поправляючи комір.
— А я не проти! — раптом крикнула Мілка, і дівчата дзвінко розсміялися.
Іван хотів щось віджартуватися у відповідь, але зіткнувся з поглядом танцівниці і замовк.
Вона дивилася на нього якось по-особливому, і від цього тілом розливався тривожний щем.
“А й справді”, — раптом подумав він, але тут же відігнав від себе несподівану думку. Та головне, що Міха свого домігся: Маруська назавжди покинула Іванове серце. Але тепер там оселилася інша. І від цього спокійніше чомусь не стало.
Розділ двадцять восьмий, у якому з’являється найвища персона
Мадам Бухенбах була біліша за стіну.
— Вони прийдуть! — метушилася директриса, не знаючи, за що взятися. — Мій ведмедику, — звернулася вона до Сили. — Ви маєте вигадати щось особливе. Сьогодні у нас будуть незвичайні гості.
Мадам піднялася навшпиньки і прошепотіла Іванові у вухо: “Сам пан Пре-зи-дент!”
— Я так хвилююся! Так хвилююся! — додала вона вголос.
Іван з Міхою вже півтора години думали над новим номером, але в голову нічого не лізло.
— Ну що, до дідька, робити?! — роздратовано кинув Сила і вдарив долонею по цвяху, який стирчав з дошки. Той з легкістю увійшов у дерево.
— Ану спробуй його дістати назад, — раптом загорівся Міха. На жаль, цвях не було за що зачепити. — Придумав! — скочив Голий з ліжка і почав танцювати. — Але з тебе, “мій коханий ведмедику”, — перекривив він мадам Бухенбах, — три слоники.
(Один слоник — це було коло довкола шатра на Івановій шиї).
— Гаразд, — посміхнувся Сила і нахилився до Міхи.
Президент Республіки випромінював незворушний спокій. Довкола нього сиділа охорона, яка промацувала очима все шапіто. Президент дивився циркові номери, час від часу поправляючи пенсне.
Він хотів відійти від державних справ, які вже не давали йому навіть спати. А оскільки з дитинства любив цирк, то вирішив влаштувати собі маленьке свято.
Іван Сила показував новий номер. Він вганяв у дошку велетенські цвяхи долонею.
— Хто й собі хоче спробувати? — запропонував силач глядачам.
На арену вибрався сільський здоров’яга, але, видно, трохи захмелілий, бо похитувався.
Він впевнено луснув по цвяхові долонею, скрикнув і схопився за руку. Далі заперечливо мотнув головою і поліз назад на своє місце.
Сила взяв дошку в руки і припав до неї ротом.
— Що він робить? — почали перешіптуватися глядачі.
Але за секунду зрозуміли: Сила витягав гігантські цвяхи… зубами. Вони падали йому до ніг один за одним.
Президент задумано погладжував борідку. Охоронці між собою здивовано переглядалися, а зала просто скаженіла.
— Браво! — чулося звідусіль.
— Молодець!
— Ну й Сила!
Президенту сподобався цирк “Бухенбах”, тож він вирішив сфотографуватися на пам’ять.
— Хай зроблять знімок із тим богатирем, — показав він шкіряною рукавичкою на Івана. — Я ґратулюю вас за прекрасний виступ, — простягнув Президент руку парубійкові. — Я знаменито відпочив.
Фотограф блискав спалахом, а мадам Бухенбах ледь не зомлівала від щастя.
“І мене! І мене!”, — робила вона знаки, аби її сфотографували в колі Президента. Той це помітив, посміхнувся і підкликав мадам Бухенбах до себе.
— Молодий чоловіче, у вас прекрасне майбутнє, — промовив Президент на прощання Іванові. — Я ніколи не помиляюся, повірте моєму досвіду.
Через тиждень Іван отримав розкішний конверт із написом “Адміністрація Президента”. У ньому було фото, на якому Президент тиснув йому руку. На звороті писало: “Іванові Силі, котрий прославляє Республіку. З вдячністю”. Це був почерк Президента.
