Глава І
Чад проймає хоч незамітно, але хутко.
Людині починає стукати в виски, битися серце,
далі чад потроху забиває памороки,
аж поки людина не згубить притомності зовсім.(З хатнього лічебника)
За десять днів до різдва, саме в неділю, пані Заборовська, що мала оселю в невеличкому підгородному селі Копичинцях, казала запрягти коней, щоб по ясному, гарному дневі та по добрій санній дорозі поїхати в город за покупом: свята ж, бачите, надходили, то треба ж було закупити всячини для дому: муки, всякої бакалії, між іншим солі й коріння до м’яса, бо з неділі збиралися колоти годованого кабана. Пані Заборовська була не з таких дуже вже великих панів, щоб держати ключницю, тож треба було їй про все клопотатися самій.
Отож пані вже неначебто зовсім вирядилася, вже була одягнена в хутро, як почали їй ще завдавати справунків її діти: старша дочка, панна Лена, загадувала купити скілька аршинів стьонжки, та ниток, та гудзиків, менша дівчинка Маня й хлопчик Юрась просили привезти барвистого паперу на кошички та ліхтарики для ялинки.
— Ах, боже мій, зовсім ви мені задурили голову! — покликувала пані.— Краще всього, якби ти, Лено, сама поїхала зо мною та й купила всього того дріб’язку, бо мені, їй-богу, не буде часу клопотатися з тією дурницею!
— Е ні, мамочко! — одмовлялась Лена.— Я не люблю бути в городі, як у вас там багацько своїх справ та покупу! Вам туди треба, а мені туди; тільки завада — і вам, і мені…
— Ну, бог з вами вже! — мовляла пані, ідучи з великого покою до сіней. Аж тут саме малий Юрась покликнув, глянувши в вікно:
— Мамочко, гості їдуть!..
— Які гості? Де? — Пані з панночкою підійшли хутенько до вікна. З-за тину показалась, а далі була вже й в воротях пара гнідих коней; скілька панських постатей видніло в санках.
— От і маєш! — згукнула пані.— Тільки що зібралась їхать, а тут на тобі!.. От, боже мій!
— Не турбуйтесь, мамочко! — заспокоювала Лена, придивляючись у вікно.— Се Ніна Покорська з братом і лікар Івасевич!.. Вони вам нічого не перешкодять: ви собі можете їхать, а я тут побуду з ними!
— Аз старих нікого нема?
— Нема, нема! Троє сих…
— Ну, то я собі поїду! Я не можу: завтра кабана заколють, мені треба коріння!.. Ти тут забавиш гостей сама!..
По тій мові пані хутко вийшла з хати. В вікно видно було, як, зійшовши з ганку, вона повіталася з гостями, ввічливо поговорила і пішла до санок.
Незабаром гості ввійшли в господу. Панна Лена привітала їх ще в прихожій:
— Здорові, здорові! Прошу вас сюди, в татів кабінет! Поскидайте хутра тут, бо в прихожій холодно. Тата нема дома: поїхав по ділу в Городище.
— То ти сама? — питала приїздна панна.
— Сама, сама! І дуже рада, що ви завітали! — мовила Лена, помагаючи приятельці роздягатися, скидати оте всяке зимове одіння.
Але останній клопіт був даремний: коло панни Ніни Покорської звивався молодий лікар — русявий швидкий чоловічок.
— Яким се щасливим побитом ви завітали до нас? — питала Лена другого панича, стрункого чорнобривця, брата Ніниного.
— А се — от ми з паном лікарем здумали! — вмішалась Ніна.— Заманулось нам проїхатись,— день такий хороший, дорога чудова,— так от, щоб була якась мета у тій проїздці, я й дорадила одвідать тебе. Та й оце ледащо забрали з собою! — додала Ніна, показуючи на брата.
Чорнявий панич, Андрій Покорський, мав дійсно якийсь млявий вигляд, мовби він справді був не дуже причасною третьою особою у тій спілці…
— Ну, як би там не було, я рада! — щебетала Лена, проводячи гостей у покої.
— Юрчику! — гукнула вона далі.— Біжи скажи Антонові, щоб зараз розпалив тут на коминку! Ми ж поки що тут і сядем. Прошу вас, панове. Се мій любий куточок!..
Розмовляючи, гурточок розмістився близько коминка на кріселках та на кушетці. Якось так вийшло, що панові лікареві прийшлось сидіть близесенько біля панни Ніни Покорської. Була ж то особа і справді по своїй вроді достойна того, щоб до неї присусіджуваться: струнка, як і брат, вона мала тонкі очерти лиця, гарні темно-сірі, сливе чорні очі, хороші темні коси, що тепер трохи розтріпались і принадно оточали високе розумливе чоло та ніжно-блідувате обличчя. Одно було негаразд, і то власне для сусіда-лікаря: се той вираз лиця, з загадковим усміхом, мовби і уважним, але більше того що насмішливим; з тим усміхом панна Покорська дивилась на свого кавалера… Так панночки дивляться тільки тоді, коли бувають надто певні в приязні свого прихильника, та й не дуже-то жалкували б, загубивши ту приязнь… Лікар же,— не дуже зграбний панич з червонуватим обличчям та ріденькою русявою борідкою,— либонь, не замічав того погляду, метушився, раз у раз говорив до панни Ніни, мало звертаючи уваги й на господиню,— дарма що приїхав її одвідать…
Правду сказавши, господиня,— свіженька, жвавенька блондиночка,— не дуже-то і домагалась лікаревої уваги. Бачивши, що сей гість досить зайнятий своєю сусідкою, вона звернула всю свою господарську ласку на млявого, але хорошого гостя з задумчистими карими очима — на панича Покорського.
— Пане Андрію! — мовила господиня до нього.— Чи не хочете подивиться «Русскую мысль» або київську газету? Осьде!
Пан Андрій присунувся до стола; там лежали книжки й часописи.
— А що ж є цікавого в газеті? — спитав він, беручи аркуш.
— А от, прочитайте тут,— мовляла Лена, заглядаючи в аркуш газети,— що там в університеті діється! — Лена показала пальцем ту звістку в часописі, сама ж встала, додавши: — Ну, забавтеся ж новинами, а я піду трошки погосподарюю! — по тій мові зникла в другім покої.
Чути було, як вона бриніла ключами, давала накази слугам,— очевидячки, задумала прийняти гостей хлібом-сіллю.
Гості ж зайнялись літературою; переглядаючи газети, вони мінялись покликами.
— Господи, куди ми йдемо! — проказав Андрій, прочитавши ту «новину», що вказала Лена.
— Скажи краще — куди ми вертаємось! — додав лікар.
— А от подивіться оцей лист! — мовила панна Покорська, подаючи свій аркуш лікареві.— Се повинно бути для вас особисто цікаво: тут один сільський лікар оповідає, що інтелігентній людині, коли вона бажає працювати на селі, не можна продержатись, прямо таки не можна прожити — через малу селянську плату за тую працю.
— Звичайне, не можна прожити!—одповів рішучо лікар, продивившись показуваний лист.— Яка ж там плата від селян?! Пропасти можна по такому зарібку!..
— Так? — перепитала панна Покорська, усміхнувшись.— І ви так розважаєте? А я думаю, що се залежить від того, на яку ногу жить. Звичайно, коли міряти потреби життя не інакше, як на тисячі,— а ви ж всі менше тисячної посади і в думці не маєте,—то, звичайно, не можна прожити з селянського заробітку! Але я думаю так: коли «народництво», так обмежуй і свої потреби по-народному! А то — хотіли б і «жертву благородну» приносити — і розкошувати. По-моєму, о, це пристрастя до розкошів і псує все діло, всі величні пориви й змагання!
— Та стривайте, які розкоші? Річ у самих насущних, невідмовних потребах! — гарячився лікар.— Та чого ж вам більше: от же в сьому ж листі чоловік вам розказує, що, практикуючи між селянами з усією щирістю, одержав за скілька місяців яко нагороду — одну курку!.. Ну, згодьтеся з тим, що при найменшім апетиті однією куркою не будеш ситий півроку! — Лікар голосно засміявся.
Суперечку перервала господиня, панна Лена, з проханням перекусити що-небудь…
Розмовляючи одривчасто, гості перейшли в столову. Там на свіжоприбраному столі стояла сільська їда: окіст, масло, яєчня. Стояли й дві пляшки.
Всі розмістились і бралися за їду без церемоній. Юрась і Маня сиділи скраю й пристали теж до сніданку.
Господиня метушилась.
— Лукіє! — гукнула вона в другий покій.— Подай ще келишків і тарілок!
В хату ввійшла і почала поратись коло стола молода дівчина в простому сільському убранні, з гладенько причесаними чорними косами. Однак при всій тій простоті убору врода дівчини кидалася в очі: те обличчя з правильними на рідкость очертами, з оксамитними бровами, з карими очима, що видавалися ще темнішими від довгих вій, приковувало до себе погляд. До того ж дівчина була неначе стурбована: у смуглявому виду палала краска і робила те личко ще принаднішим.
— От тип!..— шепнув лікар паничеві Покорському.— Напрочуд!..
Але Андрій Покорський нічого на те не відказав; він сидів якийсь немов збентежений: бліде обличчя його з приходом дівчини Лукії спалахнуло, збаламучений погляд опустився. Сестра пана Андрія кинула скісний погляд на брата, злегка всміхнувшись, далі спокійно обізвалася до дівчини:
— Здорова була, Лукіє! Як ся маєш?.. Ти ще покращала!..
Дівчина нічого не сказала, почервоніла ще більше і, опустивши палкі очі, вийшла з хати.
— А ви її знаєте? — спитав лікар.
— Як же, знаю! — одказала панна Покорська.— Вона у нас служила. Славна дівчина! Нам з Андрієм вона була до сподоби!.. Мені дуже шкода, що мама не вподобала її і відправила. А правда, Андрію, що вона ще покращала від тієї пори, як була в нас літом?
— Не знаю,— мовив Андрій,— може!.. Вона взагалі гарна!..
Панна Лена при тих словах теж поглянула на Андрія, але уважніше, ніж його сестра ..
Розмова якось перервалась після того, як лікар з поривом промовив:
— Вродливиця дівчина! Хоч малюй!
Господиня перемінила розмову.
— Що ж ви мені не розкажете, — мовила вона,— які там веселощі готуються у вас у городі на свята?
— А бог їх знає! — відповів лікар.
— Як? — допитувала Лена.— Повинні ж бути вечори в клубі?
— А! З нашим клубом щось непевне робиться: всі перегризлись — і пані й панове, і військові клубісти і горожанські! Щось похоже на те, що наш клуб і зовсім розсунеться! Якісь там дефіцити!..
— Ну, се шкода, якщо клуб закриється! — зауважила Лена.— Не буде мені де й книжок брати!
— О, певна річ, що коли наш клуб хоть і не закриється, а з поводу дефіцитів почне вдаватись в економію, то перше всього покаже теє на книжках: на той рік нічого не випише! — мовляв лікар зо сміхом.— Я принаймні на клуб вже не обезпечаюсь і сам випишу для себе котору з більших часописей. Вже і гроші відклав.
— Ну, без книжок ще, може, як-небудь обійдетесь,— жартувала панна Ніна.— А от як-то ви без карт будете, як не буде вам клубного пристановища?
— Ох, боже! — скрикнув лікар.— Журитись за пристановищем для карт! Та для сього ж кожна господа відчинена!.. Компанії теж не бракує: «вінтисти»,— чи, як у нас тепер кажуть, «вінтилятори»,— духом чують, де ввечері лежатиме колода карт на столі! Так і з’являться, мов з-під землі!..
— Як то, справді? І ти пристав до тих карт? — укинув Андрій.
— Та що ж будеш робить! — покликнув лікар.— Я знаюся з цілим городом; всюди мене кличуть: чи то на іменини, чи так на який вечір, і не піти — не можна, а підеш — що ж робитимеш? Об стіну головою будеш биться, як всі сядуть за карти?..
— А жіноче товариство? — спитала з усміхом Лена.
— Е!.. Дайте спокій! Наше жіноче товариство!..— гірко відповів лікар.— Та й се ж «товариство» або теж за картами весь вечір сидить, або за тим ідіотським лото! Ну, вже, їй-богу, я волю в вінта грать, ніж оті дурні цифри в лото вигукувать та накривать їх колодочками!.. Чорт знає що! На се навіть механічно-молекулярного руху мізкових частин не требується!
Всі засміялись.
— А однак щось треба робить для розваги святами?— почала знов господиня Лена.— От, знаєте,— весело додала вона,— як я цікаво проведу перший день різдва? Я давно вже, ще торік, хотіла записать тутешніх колядок; от як прийдуть до нас колядники, візьму й запишу скілька кращих колядок. А ще, знаєте, що я надумала? Щоб пізнати самий процес колядування, візьму й піду сама з дівчатами колядувать!
— Ну, се так! — засміявся лікар.
— А що ж ви думаєте? Чому ні? — намагалась панна Лена. Блакитні очі блищали їй щирою веселістю.
— Ви будете тільки стіснять дівчат! — укинув Андрій.
— Чого стіснять? Зовсім ні! У нас село маленьке, всі дівчата мене знають; я собі піду з Лукією, походжу, що я їм шкодитиму? Поспіваю трохи, подивлюсь, а як вони вже підуть до другого села, то я тоді вернусь додому.
— А хто ж нам сосонку засвітить?— спитався малий Юрась.
— Поспію засвітить і сосонку! — заспокоювала Лена.— Засвічу і піду!
— А ви маєте і сосонку вряджати? — вдалась до дітей Ніна.
— Еге ж! — одказав їй Юрась.— Я нароблю ліхтариків!
— А я кошичків! — додала, згорда крутнувши головою, Юркова сестричка Майя.
— Хто ж у вас буде при тому святі? — спитав у дітей лікар.
— Не знаю!..— відмовив Юрась.— Може, попові діти будуть. Може, й хвершалові прийдуть.
— От, гадка! — покликнув з жартівливою повагою лікар, підіймаючи палець.— Запросили б ви, панно Єлено, простих мужицьких дітей на ту забаву.
— Що ж! — мовляла панна Ніна.— «Народництво так народництво»!.. Га? Як ви думаєте?
— Що ж!.. Се можна. Дуже навіть легко зробити! — згодилась панна Лена.— От,— вдалась вона до дітей,— покличте Хведоськиних дітей, Лукашевих!…
— Добре! — відказав Юрась.
— П’ю за єднання різних станів, — принаймні в селі Копичинцях! — виголосив лікар, здіймаючи повницю вишнівки, весело-урочисто торкнув чарки панночок, дітей і Андрія, далі всіх примусив випить.
Всім зробилось якось безжурно-весело. Сміялись, жартували. В хату ввійшла Лукія з якимись-то склянками.
— Найкраща дівчино Лукіє! — вдався до неї лікар.— Дозволь випити за твоє здоров’я і за твоє колядування з панночкою!..
Лукія нічого не відповідала, тільки, соромливо дивлячись, усміхалась. Андрій вже давно оговтався і на сей раз не опускав очей, а з повною втіхою дивився на дівчину.
— Андрію! — гукнув лукаво лікар.— Нехай святиться естетика і прекрасні народні типи! — Наливши другу повницю, він торкнув Андріїв келишок.
Лукія, зустрівшись поглядом з Андрієм, вибігла з хати.
— Ну, гаразд! — озвалася Лена.— А я таки вертаюсь до городських веселощів. Невже ж ви, пане Андрію, завітавши на свята додому, так і не будете ніде на вечорі, не підете повеселитися?..
— Мабуть, що ні!..— відповів панич.— Та й хіба ж на тих вечорах єсть веселість? Так, чад якийсь!.. Ні спільності нема, ні веселості справжньої,— крутяться люди, як дурні! Іменно — чад, і більше нічого.
— «Чад»! — переказала, усміхнувшись, Лена.— Он як!.. А ти ж, Ніно, теж не будеш святами «чадіти» на вечорах?
— Не знаю! — відказала з своїм загадковим усміхом панна Покорська.— Ото тільки першого дня свят прийдеться бути на іменинах у Хведоровичів,— се вже неминуче! А потім таки думаю святками засісти за свою працю.
— За яку? — спитала жваво Лена.
— Ах, боже мій! — вмішався Андрій.— Хіба ж ви не знаєте, що Ніна наважилась пуститись в письменство! Думає писать оповідання!..
— Помиляєшся! — поправила ніби спокійно сестра.— Не оповідання, а роман.
— Ну!..— посміхувався брат.— Для роману вже дуже багацько треба! Великий захід!…
— Чого ж! — відмовила Ніна, дивлячись в просторінь.— Тема у мене вже готова і обміркована: роман прекрасного панича з прекрасною сільською дівчиною…
— Овва! — засміявся з примусом Андрій.— Яка старосвітська тема!..
— Що ж! — боронилася Ніна.— «Es ist eine alte Geschichte, doch bleibt sie immer neu!» — мовляв давній Гейне, і щиру правду мовляв: дійсно, це «стара, та вічно нова байка!»
— Ні,— правив посмішливо Андрій,— краще подати, наприклад, оповіданнячко про женихання ліберальної панночки з бравим полковником… Се, далебі, цікавіше! Більше простору для психологічного аналізу, для всяких тонких комбінацій!..
— Ну, вже там побачимо, що цікавіше вийде! — мовила Ніна, чуть-чуть почервонівши в блідому обличчі.
Панна Лена нишком посміхувалась. Лікареві ж той зворот розмови був, очевидячки, не по мислі.
— Дозволите закурить? — спитав він у господині, перебиваючи розмову і добуваючи папіроси.
— Будьте ласкаві, куріте собі! — озвалась мило панна Лена.— Які ж там церемонії!
— Ну, то сим дозволом скористуюсь і я! — мовив Андрій.— Піду принесу з кабінету свої папіроси, вони там у мене в пальті.
Він встав і пішов до кабінету. На порозі того покою він спинився, злегка затремтівши: в кабінеті поралась, прибираючи на столі, дівчина Лукія. Оглянувшись на панича, вона знов нахилилась до стола, опустивши очі.
— Лукіє!.. Здорова!..— мовив Андрій, підступивши до дівчини.— Я й не знав, що ти тут, у них…
— Тут же,— від тої пори, як одправилась од вас,— відказала Лукія все так само, не повертаючись.
— Як я рад, що зустрівся з тобою!.. Яка ти хороша стала! ЛукієІ Ще краща, як була!..
— Яка там хороша!..— ніби згірка відказала дівчина.
— Чого ж ти така непривітна?.. Лукіє!.. Серденько!.. Слухай!.. Звичайно, так на хвилиночку — яке там бачення!.. А може б… Ти буваєш коли в городі?..
— Часом… як пустять…
— Може б, ти коли прийшла до нас? — питався панич, ласкаво торкаючи дівчину за плече.
— Чого мені до вас приходити! — відмовляла вона з тим самим гірким виразом.
— Хіба ж ти вже зовсім забула мене?..
Дівчина мовчала; тільки турбота все більше проймала її обличчя.
— Слухай, Лукієчко!.. Приходь на свята в наш двір… От, може, на перший день, увечері… Наші будуть на іменинах у Хведоровичів, а я останусь дома… Буду тебе ждати… Поставлю свічку у своїй хаті, в кабінеті… Сам тобі відчиню двері, з парадного ганку, як тільки торкнеш дзвіночка або шибку… Ніхто не побачить! І нічого не бійся! Посидиш півгодиночки,— я тільки надивлюся на тебе на дозвіллі, без перешкоди,— і вернешся хутенько додому. Тут же близесенько,— що ж там тих три верстви! Прийдеш, Лукіе?..
Із столової через світлицю донісся голосний сміх.
Андрій кинувся і мовив:
— От, хто-небудь прийде!..
Лукія хотіла бігти з кімнати.
— Прийдеш? — востаннє спитав її Андрій, обвивши рукою та спиняючись на хвилиночку коло зачинених дверей.
— Прийду! — зірвалося з уст у Лукії, і вона зникла з покою.
Андрій взяв з пальта свої папіроси і пішов до гурту. По дорозі він заглянув ніби зовсім недбало в ноти, що лежали розкриті на фортеп’яно, і через те, ввійшовши в столову, міг весело промовити до господині:
— Що то за новенькі ноти у вас? Може б, ви заграли нам з них?
— Та що ж там грати!.. Се новий марш,— відказала Лена,— але я його ще не зовсім вивчила.
— Годі, годі кобенитись! Іди заграй! — обізвалася Ніна, встаючи.
Всі перейшли в більшу хату. Панна Лена сіла за фортеп’яно.
Ніна вмостилась близенько біля коминка, бо дрова в ньому вже згоріли, жеврів тільки жар, пронизуваний полум’ям. Постать її була така зграбна, що лікар, сидячи поблизу на малому стільчику, тільки дивився на неї… Андрій же, неначе згадавши, що він за ввесь час дуже мало уділив уваги господині, пішов слухати її грання і стояв біля неї, спершись на фортеп’яно. Після маршу панночка заграла вальс, такий зграбненький, переливчастий, потім уривок з якоїсь опери. Білі ручки її так мило бігали по клавішах.
— А чом у вас нема ніяких українських нот? — питав її Андрій.
— От, випишу! — мовила, встаючи, панна Лена.— Я давно про се думала! Перший раз, що буду в городі, пошлю гроші. Може, ще на свята й посилка прийде. От тоді проситиму вас послухати!
— Дуже буду радий! — відповів Андрій.
— Ну, а тепер, панове, пора до двора! — рішуче сказала панна Ніна і стала прощатися з Леною.
Господиня вдержувала, але гості таки рушили з покою. В прихожій ще раз обмінялися стисканням рук. Андрієві здалось, що панна Лена прощалася з ним щось надто щиро… Накинувши на плечі хустку, вона вийшла провести гостей ще й надвір.
— До побачення, до побачення! — гукала вона гостям з ганку.
Лукія теж стояла на порозі, дожидаючи, поки можна буде зачинити за гостями двері.
— До побачення! — гукнув із санок панич Андрій на відповідь — чи словам панноччиним, чи поглядові Лукіїному…
На вулиці, недалеко від панського подвір’я, гості перегнали Юрася й Маню.
— Бувайте здорові, молоді люди! — гукнув їм лікар.— Куди се ви простуєте?
— До Хведоськи та до Лукашів! — відповіли діти.
Отож вони й звернули ліворуч до низенької убогої хатини; там на порозі стояв русявий чупринастий хлопчик.
— Чого ти стоїш, Степане? — спитав його Юрась.
— Так собі,— відказав поважно хлопчик.— Дивився, як пани їхали.— Він подався набік, пропускаючи Маню, що пішла в хату.
— А знаєш, що в нас буде! — почав свою річ Юрась, зоставшись на дворі коло хлопчика.— Будемо вбирати сосонку, знаєш? Привеземо з лісу і вберемо. Приходь подивиться, на перший день свят, увечері!
Хлопчик Степан мовчав.
— Приходь,— умовляв Юрась,— гарно буде.
Тут вернулася з хати Маня, швидко говорячи двом дівчаткам, що йшли за нею:
— На сосонці будуть горіть свічечки! Будуть висіть золоті горіхи, яблучка!
Дівчатка слухали, видивляючись на неї.
— Приходьте, приходьте! — щебетала Майя.— Подивитесь! Потім все поздіймаємо з сосонки, поділимо, я й вам дам всього. Приходьте ж, глядіть!.. Ходім, Юрасю, ще до Лукашів!
Майя з Юрасем перейшли через вулицю до другої хати. Хведосьчині діти, пошептавшись, пішли вслід за ними.
