Глава ІІ
За три дні до свят один копичинський чоловік, що їздив в город з дровами, привіз панні Лені такий листочок від Покорського панича:
«Вельмишановна панно Єлено! Сестра просить сповістить вас, що з городськими веселощами вийшла велика переміна: Хведоровичі відкладають святкування своїх іменин на інший час, бо на перший день буде вечір у городському клубі. Охочих запрошують прибувати на клубний вечір з дітьми; для них буде вряджено ялинку, танці й таке інше». Далі стояв тільки підпис: «Ваш Андрій Покорський».
— Що ж се таке?…— покликнула Лена, прочитавши листочок.— Казали, що не буде нічого, а тепер… І хоть би докладніше написали!.. А то невідомо, що й до чого… Завжди та Ніна строїть із себе сфінкса! Чого ж пише не вона, а Андрій?.. Підписався: «Ваш Андрій Покорський!» Що се значить? Чи дуже мало, чи багацько?.. Мушу поїхать довідатись, що там за новини такі?
Через годину панна Лена їхала вже до міста — і заклопотана, і зацікавлена. Захопила й гроші з собою на всякий раз.
— Що се таке? — мовила вона, влітаючи бадьорна та рожевенька в господу Покорських та вітаючися з Ніною й з Андрієм.— Вже на перший день буде вечір в клубі?
— Буде,— відказала Ніна.— Військові поєдналися з горожанами, і вечір буде спільний. Сьогодні приїздив до нас полковник — вже навіть і мазурку в мене випросив!
— То ти, значить, будеш? — питала Лена панну Ніну.
— Та буду…— відповіла та байдужно.— Якось не випадає не бути!.. Отож я й тебе сповістила,— знаю, що ти любиш потанцювати. Та й те подумала, що, може, ви своїх малих, Юрася з Манею, пришлете, бо то ж на вечорі спершу для дітей забава буде.
— Не знаю…— одказала Лена.— Се як мама зважить!.. А ви будете? — спитала вона раптом Андрія.
— Не знаю! — відказав теж і він.— Здається, ні…
— Та буде він, буде! — озвалася за Андрія сестра.— Що ж він сам дома робитиме? Ну, що ж ти не роздягаєшся, Лено?
— Ні, я так, на часинку тільки!.. Мені треба в город… Сьогодні ж п’ятниця і хутко шабаш зайде… Я, може, потім до вас заїду. А ви се чого в пальто одягнені, пане Андрію?
— Та хотів на пошту йти…
— Ну, то, коли хочете, я вас підвезу на своїх конях.
По згоді Андрія панна Лена попрощалась хутенько з Ніною й вийшла з паничем Андрієм.
Вони сіли в сани і швидко помчали вулицею.
На пошті справа була коротка. Не пробула Лена й скількох хвилин сама в санках, як Андрій був уже знов коло неї.
— Хочете проїхатися трошки в поле? — запросила його Лена.
Андрій сів.
— У поле проїдемо трохи! — гукнула панночка візниці, і санки знов помчали по дорозі, рівній, як стьонжка. Повітря було свіже, краєвид миленький, розмова весела. Панночка щебетала, як пташка, сидячи близенько біля свого сусіда.
Синій серпаночок запинав її рожевий видочок, зоставляючи одкритим тільки саме біленьке підборіддячко, що раз у раз поверталося до Андрія.
— Ви неодмінно мусите бути на вечорі! — вмовляла панночка.
— Та… яка з мене користь?.. Я мало танцюю! — одмагався Андрій.
— Дарма! Все ж було б приємно, отак своїм гурточком! Я дуже хотіла б, щоб ви були!
— Так ви, значить, напевне будете? — завважив Андрій.— А як же ваше колядування? Пам’ятаєте, ви говорили тоді…
Панночка збилась.
— Ну, що ж,— мовила вона,— так якось вийшло!.. Обтім, що ж такого? Колядки записать можу й іншим часом, а колядувать… хіба ж я останній рік живу на світі?! Ще поколядую колись!..
— Панночко!— озвався візниця.— Ви хотіли в город, то чи не завернуться вже? Бо швидко жиди зачиняться!
— Завертай, завертай! — наказала Лена.
Перед крамницею всім відомої Сурки, себто перед найпершою галантерейною крамницею в городі, санки спинилися. Андрій поміг панночці вийти з саней і пішов услід за нею.
«Яка у неї гарненька фігурка,— міркував він.— Навіть у хутрі і то зграбненька!..»
— А! Гості мої, гості! — привітала панну Лену Сура.
— Хутенько, Суро, покажи мені квітки! — клопоталась Лена.
— Зараз, зараз! Ой, у мене такі квітки, що нігде кращих нема! Самі французькі! — захвалювала Сура, добуваючи коробку.— А рукавичок вам, панночко, та стьонжок не треба?
Панна вибрала і квітки, і стьонжку, і рукавички. Либонь, той копитал, призначений на українські ноти, значно поменшав або й увесь пішов на Сурин крам…
— А вам, паничу, не треба рукавичок? — вдалася жидівка й до Андрія.
— Не треба…— одказав він нерішуче.
— Візьміте пару! — намагалася Сурка.— Чудесні рукавички! У мене всі брали! А розберуть, то потім не достанете.— Жидівка розкладала розмаїті мужеські рукавички.
— Ну, давай вже пару сих, білих! — промовив Андрій.
Глава ІІІ
Першого дня різдва пани Заборовські, можна сказать, не мали свята, а надто ввечері: всюди був клопіт, безладдя. Ціла ж сім’я виряджалася на той клубний вечір… Пан убирався в своєму кабінеті, пані — в спальні, панночка — в своїй кімнаті разом з Манею і Юрасем. В сій кімнаті, звичайно, було найбільше клопоту.. На поміч Лукії, що звивалась на всі боки, кликнуто ще жінку Меланку, що помагала умивати дітей тощо.
Воду вихлюпали. Послали Меланку знов.
За другим разом Меланка внесла кухоль води, сміючись.
— Ото! — мовила вона.— Ті дурні діти, Хведосьчині та Лукашеві, прийшли були дивитися на сосонку! Кажуть: панич і панночка Маня їх кликали. Сміх мене взяв. Нема ніде нічого, а вони прийшли!.. Кажу: «Ідіть собі! Нема тут нічого!»
— От бачиш, Юрасю! — напалась Маня.— Чом же ти не сказав їм, що вже в нас сьогодні не будуть убирать сосонки?
— А ти ж чом не пішла та не сказала? — огризався Юрась.
— Ну, нічого! — розважа дітей панна Лена.— Вони прийдуть знов, як будете убирать сосонку після Нового року!
— Е, ні!..— мовив понуро Юрась.— Вони вже не прийдуть! Я й так насилу їх умовив…
— Стійте-бо, паничу! — завважила Меланка.— Я й так не потраплю защібнути оці чобітки, а ви ще крутитесь!..
Панна Лена тим часом вийшла в світлицю, щоб подивитися у більше дзеркало, чи добре лежить убрання. Вона уважно придивлялась, коли се під вікнами залунав голосний спів. То були колядники. Вони співали:
Ой дивнеє народження
Божого сина,
Його же днесь породила
Діва Марія!
По виду в панночки пройшла тінь, дарма що Лукія держала коло неї ясне світло.
— Панночко, а мені можна піти поколядувати? — спитала Лукія.
— Можна, як поїдем..
Лена вернулась у свій покій і знайшла дрібних грошей.
— На, Лукіе,— мовила вона,— винеси колядникам.
— А в хату, значить, не кликать? — питала Лукія.
— Ну, та й чудна ти! — одказала за панночку Меланка.— Куди ж таки їх тепер кликать?..
За яким часом прийшов гурток колядниць-дівчат і заспівав під вікном:
Ой в ліску, ліску, на жовтім піску,
Ой дай божеі
Панна Єлена таночок водить,
Ой дай боже!
Але дівчатам сказали, що нікого з панів нема дома,— поїхали на танці в город…
З дівчатами пішла сама Лукія. Надворі було тихо, ясно й морозно… Зорі так і мигтіли…
Глава ІV
Клубний вечір в повітовому городі мав бути величним. Ви усміхаєтесь, мій читачу, бо ви собі з більшого города? Даремне усміхаєтесь! Треба пам’ятати, що все на світі має свою вагу й ціну: губернський житель гордує повітовим вечором, але знов губернський вечір може здаватись якоюсь-то сміховиною для столичних людей!.. Та і в столиці вечір до вечора не рівняти! Єсть і там щаблі… та ще й які!..
Отож для свого міста той клубний вечір був блискучим. На йому,— як то кажуть і в столицях,— був «увесь город». В залі був великий натовп: мужчини в горожанських і військових убраннях, дами в добірних туалетах (або ж то, думаєте, в повітовому місті нема кравчинь, нема модних журналів? Ого-го!). Товариство ж збиралося вповні: старші, молодші й діти. «Вершечки товариства» — на виднішому місці. Посеред залу стояла велика сосна, вся обтикана свічечками, обвішана всякою всячиною. (Мовляли в громаді, що покраси для сосни було привезено аж із Києва). Діти звичайненькою барвистою юрбою ходили навколо сосни.
Через який час погасили на сосні недогарки, поздіймали всі ласощі й покраси, розділили їх дітям, а саму сосну,— що вже сповнила своє призначення,—виволокли геть. Почались дитячі танці. Старші втішалися, що діти поводяться «зовсім, як дорослі!».
І справді, хлопчики, шаркаючи ніжками, чемненько запрохували до танців дівчаток; дівчатка розглядали убори одна на одній, тільки трохи щиріше, ніж дорослі, бо інша дівчинка часом навіть торкала пальчиком у другої гудзики чи гарну стьонжечку…
Коли старші зважили, що вже малі «доволі настрибались» і що вже «доволі з них утіхи», то дітей швиденько позабирали з залу разом з їх пакуночками і одправили додому. Юрася й Маню забрала служниця від Покорських. Заграла музика, неначе краще, голосніше,— почався вечір для старших.
