Глава V
Панну Лену підхопив поручик Зальотний, і обоє вони зникли в завірюсі вальсовій,— тільки стьонжка від убрання панни Лени близько-близько майнула біля панича Андрія.
«Чого я прийшов сюди?» — думав Андрій, стоячи в дверях, не танцюючи. Але ж панна Лена підійшла до його й перебила ту думку. «Яка вона гарненька сього вечора!» — подумав Андрій.
А як хорошенько була прибрана панночка: якесь біленьке просте убраннячко, оздоблене квітками; плетениця з незабудок була пришпилена навскіс на грудях; трохи викочений станик одкривав білесеньку шийку, а з-під коротеньких прозорих рукавців виглядали кругленькі ліктики. А гарні русяві коси як просто й мило причесані!..
— Що ж се ви?.. Так і не думаєте танцювати? — спитала Андрія панночка.— Чого ж ви справді приїхали?.. Хоть би ви один танець протанцювали!
— Та що ж!..— мовив панич.— У мене нема знайомих дам!..
— От тобі й маєш! — покликнула Лена.— Що ж мені самій вас запрошувать, чи як?.. Що ж, коли хочете, котільйон можу з вами танцювати!..
— Ну, дозвольте вас просити, коли ви така ласкава!..— мовив Андрій, уклоняючись.
— Добре! Добре! — одповіла панночка.— Ось я тільки піду з своїми кавалерами погоджуся!..— По тій мові Лена зникла на часину в юрбі.
Андрій тим часом підійшов до лікаря, що стояв перед панною Ніною, маючи зовсім іншу долю.
— Так і котільйон, і мазурка у вас зайняті? — питав він.
— Зайняті! — відмовляла панна Ніна з усміхом.
— З ким же ви танцюєте котільйон?
— З полковником.
— Як? Ви ж з ним мазурку танцюєте?
— Так що ж? І мазурку, й котільйон.
— Так? — іронічно проказав лікар.
В ту хвилину його торкнув за плече якийсь товстенький шпакуватий панок, мовлячи:
— Що се ви — танцювать думаєте?
— Думав! — одказав ніби жартома лікар.— Та що ж, коли панночки такі неласкаві, не хотять зі мною танцювати!
— Ну, то й добре! Ходім! — кликав панок.
— Куди? — питав лікар.
— Як то куди? Там дожидають. До нашої партії якраз не стає четвертого.
— Так не даруєте мені ні одного танцю? — спитав лікар Ніну ще раз.
— Запевняю вас, що не можу!
— Та нуте-бо вже! Ходім! — намагався лікарів партнер.
— Ходім! — промовив лікар, понуро рушаючи.
Панок повів його попід руку.
В залі ввесь час ішли запальні танці. Сурми лунали, смички витягались — виводили пориваючі, модні мелодії танців.
— (Grand rond!.. Сhaîne!.. Deux ronds, s`il vous plait! Les dames en avant!.. [Велике коло! Ланцюг! Два кола, прошу вас! Дами, вперед! (Фр.)] — Так розсідається орудар танців.
Аж ось він дає наказ:
— Saluez vos dames! [Кланяйтесь вашим дамам! (Фр.)] — і настає передишка…
Ті дами, що танцювали, обмахуються віяльцями,
важко, але втішливо дихаючи; ті дами, що не танцювали, зітхнули легше, змішавшись тепер з усім гуртом. Хто йде в уборну, хто в гостину.
— Ну, що? Як ведеться? — питала панна Ніна, пробравшися в другу хату, повну «вінтиляторів», і підходячи до того столика, де сидів з картами в руках лікар.
— Дякую вельми за увагу й ласку! — відказав він.
— Е!.. Щось нам кепсько ведеться з паном лікарем… дуже кепсько! — одказав докладніше лікарів партнер і зараз мовив комусь, кладучи карту:— Позвольте піковочку!
З інших уст чути було одривчасті слова: «Чотири трехви!..», «Нуте!..», «Другий оньор!..», «Бубни!..»
Далі скілька карт положено мовчки, при напруженій тиші та при самих тільки пильних поглядах чотирьох партнерів. Тут лікар, либонь, зробив якийсь промах: його товариш люто поглянув, процідивши крізь зуби:
— Ще одна несподіванка, достойна кращого місця!
Карти з рук зійшли. Поки їх здавано вдруге, партнер уже прямо на лікаря:
— Чом же ви не сказали чирви?! Або знов, я просив піки,— не провели!!
— Та все одно!..— якимсь упалим голосом проказав лікар.
— Як все одно? — кипів шпакуватий панок.— Зовсім не все одно! Могла б бути громадніша гра! А тепер просто сором, та й годі: знов без двох зістались!.. Схаменіться, на милость бога! Що з вами робиться?!
— Щось голова болить!..— мовив лікар, проводячи рукою по чолі.— Чадно тут, чи що!..
— Може бути, що тією сосною начадили! — озвався хтось із гурту.
— Одначе ми там у залі не почуваємо ніякого чаду! — вкинула панна Ніна, все стоячи коло столика.
— Бо впиваєтесь, разом з повітрям, веселощами танців! — пояснив хижо лікар.
Коли це де не взявся полковник. Се був високий, міцноногий мужчина, ще не сивий, а його вус був закручений і зовсім по-молодому.
Оздоби його мундира так і сяяли на ньому.
— А! Ви осьде! — покликнув полковник до панни Ніни.— А я вас шукаю всюди!.. Зараз буде котільйон!.. Прошу! — Полковник шархнув ногою, що аж брязнула трохи острога, і повів панну Покорську в зал зовсім по-кавалерському — браво зігнувши руку. Та й чому ж було полковникові не вважати себе справжнім кавалером? Був же він удівець і дуже завидний жених, можна сказати, первий жених у городі!
Як звісно читачеві, Андрій танцював з панною Леною. Довелось їм сидіти близько від музики; вона гула в їх над самою головою, заважаючи навіть як слід вести розмову. Се їх забавляло, смішило. Говорячи слово, мусили близько нахилятись одне до одного. Довгий котільйон пройшов незамітно… По скінченні його, коли орудар танцями гукнув: «Remerciez vos dames!» — вони обмінялися щирим стисканням руки.
— Не гніваєтесь, що я примусила вас танцювати, сама запросила?..— питала панна Лена в Андрія.
— Ні!..— одказав він, усміхаючись.
Вони перейшли на другий бік залу, до вікна; там було мовби не так душно. У вікна одноповерхового будинку заглядали постаті цікавих людей з вулиці — якісь голови маячіли.. Андрієві раптом згадалась дівчина Лукія… Ну що, як вона приходила туди, додому, і дожидала його?.. Кров наче окропом прилила Андрієві до серця… «Але ні! — міркував він далі.— Вона ж могла знать від панночки, що все перемінилось! До того ж, коли б вона й приходила, то побачила ж, що я не одчиняю,— значить, мене нема; та могла ж почути й у кухні, що я тут… А не могла ж вона дожидать, що я вернуся швидко з клубу!.. Значить, стрівання зостанеться до другого разу… Та що ж! Сказати по правді, може, й краще, що так вийшло, що вона не приходила або, приходивши, не застала мене дома… Так, так… на який кінець могло теє вестися?.. Краще, краще, коли так розійдеться! Перше всього — краще для самої дівчини…» Заспокоївши себе такими думками, Андрій міг вже щось одповідати, коли панна Лена, торкнувши його лікоть своїм білим віяльцем та повернувши до його білу шийку, мовила йому:
— Може б, ви трошки одчинили кватирочку, бо й тут душно!..
На мазурку вийшло подивиться, скінчивши гру, чимало «вінтарів». Лікар Івасевич стояв у дверях з гостиної в залу, суворо згорнувши руки на грудях. Погляд його був теж надто сумний. Було ж тому дві причини: одна та, що він таки здорово програвсь того вечора (про виписку більшого часопису нічого було й думать, принаймні в сьому місяці!).
Друга ж причина лікаревої лютості була та, що якраз напроти дверей сиділа панна Ніна в мазуровій парі з полковником…
«Ото! Не розстанеться вона з ним! — з прикрістю міркував лікар.— Тая, бач, писателька!.. Слідкує, пізнає цікавий військовий тип!.. Вже ж і тип! Дубина, помазана медом! Он — морда як лиснить! Наче той кавун! І що він може їй говорить, та ще так багацько!? А вона слухає, ще й так уважної Народниця, бач, противниця «розкошів»,— он які оксамитові корсажі надіває, якими золотими наручницями сяє! Що ж! Піде за свого полковника, то ще не такі справить ота повздержна, що вижила б на сільському заробіткові! Так, якраз!.. На язиці тільки прекрасні речі, а в думці ввижаються полковницькі доходи!»
Так картав лікар в думці свою панночку. Але ж, пливучи в мазурці повз двері, панна Ніна кинула на лікаря такий цікавий до розгадання погляд, що сердега забув усе своє картання й потонув у тій загадці, розважаючи, скільки в погляді панни Ніни було ласки до його, лікаря?
Полковник же, довівши незабаром свої речі, своє освідчення, до кінця, одержав від панни Ніни просте і ясне слово, що вона згоджується прийняти від пана полковника його руку і його серце.
Панні Лені не прийшлося за мазуркою вести з своїм кавалером такі поважні розмови, бо вона танцювала мазурку з жонатим чоловіком — мировим суддею. Вона вділяла зовсім мало уваги своєму кавалерові, а звертала її сливе цілком на свого сусіда, Андрія, що, не танцюючи мазурки, просто сидів собі за стільцем у панни Лени і розмовляв з нею. Не було, однак же, в тій розмові чогось надто поважного — говорилося щось таке незначне, передавалося різні дрібні спостереження; часом которе з них душилося від сміху, споглядаючи на дивовижні виступці іншого танцюристи, бо, як звісно, в Росії й не по таких городах, як наш повітовий, мазура танцюють самими розмаїтими способами!
Так чи сяк, головка панни Лени раз у раз поверталась до Андрія — і раз у раз зустрічала на собі його втішливий погляд.
Всередині мазурки одна пані вибрала Андрія. Він одмагався, але мусив піти — і протанцював ту фігуру хоть дуже помірно, але зграбненько…
— А! То ви тільки прикидались, що не вмієте танцювати мазурки? — мовила йому з докором панна Лена.
— Та що ж!.. По-моєму,— одказав засоромлений Андрій,— від мазуриста неполяка досить вимагати одного: щоб його «виступці» не були смішні!..
— Ну, ну, пождіть же!..— лукаво усміхнулася Лена.
Якраз надійшла фігура «з шампанським». Розпочав її полковник з своєю нареченою — і одержав від неї кубок того іскристого вина. Дехто переглянувся… Бідний лікар випив при тому кубок гіркої отрути…
Далі сіла на стільці серед зали панна Лена; зібрався знов гурт кавалерів; суддя, Ленин кавалер, потяг у той гурт і Андрія. Чи треба казати, що на сей раз кубок вибору дістався Андрієві?.. Отже, чи то втішений перемогою над всіма іншими кавалерами, чи підживлений веселим вином, Андрій протанцював сей раз мазура з панною Леною далеко жвавіше, ніж перший раз…
— Ну, добре ж, під Новий рік я вже не дам вам сидіти мазурки! — мовила його дама, доходячи круга…
Але не судилося Андрієві сидіти за мазуркою й тепер. Дами, неначе змовились, раз по раз вибирали лагідного та гарного сусіда панни Лени.
Андрій не спам’ятався, як скінчився той танець і той вечір… Він почував утому. Голова йому трохи боліла чи шуміла від вина,— він не міг розібрать; та таки й душно було в залі… Андрій і панна Лена говорили вже не так голосно, більше мінялись зрозумілими поглядами…
Пізно вже, пізно було, коли наші знакомці виїздили з клубу. Вони зустрілися всі серед того шарварку, що буває, як люди розбирають хутра, шапки, хустки, калоші. Лікар чув, як полковник сказав на прощання панні Ніні:
— Прошу вклонитись матусі! Завтра я прибуду…
Старі Заборовські ще давніше поїхали в гости-ницю, Лену ж панна Ніна запросила до своєї господи— переночувать у неї. Ото ж обидві панночки й Андрій сідали в сани, просторі селянські сани панів Заборовських.
— Доктор! — гукнула Івасевичу панна Лена.— Сідайте! Ми вас підвеземо!
Лікар мовчки примостився коло візниці. Далі і всі вмовкли, віддаючись кожне своїм вражінням…
Ви, панове психологи, знавці людської душі! Угадайте вже ви, як воно сталося, що лікар, отой погордований, зневажений лікар, сів на передку тих саней, де сіла панна Ніна?.. Він сидів плечима до панночок, не озивався, тільки хижо дивився перед собою,— а все-таки їхав у одніх санях з панною Ніною!..
Під’їхали до самотньої оселі Покорських, що була на краю улиці, з палісадником перед будинком. У млявому світлі зимового поранку маячіли, однак вже досить виразно, і кущі в палісаднику, й будинок.
— Дозвольте, я піду міцніше подзвоню, щоб вам швидше відчинили! — визвався лікар і пішов поперед панночок. Не доходячи до ганку, він спинився й покликнув:
— Що се таке?.. Хтось сидить!..
Гурток наблизився, і всі побачили між сивим ганком та чорним вікном Андріевого кабінету, при білій стіні, якусь прислонену темну постать.
— Якась жінка! — мовив спокійно лікар, придивляючись до одіння.
Андрій почув ті слова, глянув на постать — і отерп, окаменів…
— Що це вона?.. Спить? — міркував лікар; далі нахилився нижче, поглядів і промовив:— Панове! Щось непевне!.. Чи не замерзла вона?..
— Ах, боже!..— скрикнула Лена.
— Що ви говорите?! — покликнула Ніна.— Та й що ж то за жінка? Чого вона тут?..
Лікар одкинув хустку з голови нерухомої похиленої постаті. Лена глянула й скрикнула:
— Боже мій! Се наша Лукія!!!
— Вона!.. і, напевно, замерзла! — проказав теж лікар.
Андрій вийшов із свого остовпіння, несвітський крик вирвався з його грудей:
— Боже мій!!
Задзвенів несамовито дзвінок, з’явилися огні, забігали люди… Лукію нерухому внесли в кабінет Андріїв і положили на ослін; лікар, закачавши рукави, порався коло неї, требував то сього, то того. Лукію терли, рятували…
— Боже мій! Боже мій! — скрикував уодно Андрій, ламаючи руки.
— Ах, треба ж такого нещастя! — промовляв і лікар.— Шкода дівчини, шкода! Така вродливиця!..
Лукія лежала лицем догори, смертельно бліда, але напрочуд хороша. Вид був, як у прекрасної статуї. Чорні коси розкинулись по білій панській подушці.
— Може, вона вчаділа? — промовила куховарка, що помагала лікареві.— Бо вона трошки посиділа у нас у кухні, казала, що приходила з дівчатами колядувать в городі, і додавала, що їй голова дуже болить. То, може, вчаділа!.. Бог її знає, що їй таке. Якась чудна сиділа. Ми з нею трохи побалакали. Питалась вона про панів; я кажу: «Нема, поїхали».— «Всі?» — питає. Кажу: «Всі». Ну, потім вона собі пішла; ідучи, трохи мовби заточувалась… Може, в нас у кухні було чадно, а може, вона й з дому така прийшла!..
Довго порався лікар з усією щиростею. Аж ось він покликнув:
— Пульс! Єсть!.. Б’ється пульс!..
Всі обступили лікаря і дівчину. Лікар держав Лукію в своїх руках, підвівши. Вона розкрила очі.
Перш непритомно глянула, раз, другий… потім пильно придивилась до тих постатей у вечорових убраннях і зрозуміла все,— як і вони зрозуміли все.
— Нащо ви одрятували мене?! — промовила дівчина, залившись гіркими сльозами…
