У хаті в селянина Остапа та його жінки Ганни — радість: найшлось телятко теї ночі. Вони внесли його в хату, бо мороз був великий, і воно могло й замерзнути в хліві…
— Минічка, миня! — примовляла Ганна, гладячи телятко.— Яке ж воно гарненьке! — додала молодиця, весело дивлячись на чоловіка.
— Ото вже тішитиметься Івасик, як прокинеться!
Ганна поглянула на піл, там спав її первенчик — гарненький, білоголовий хлопчик Івась.
Телятко ледве держалося на ногах та дивилось карими добрими оченятами, поводячи вухами. Остап сів на лаву, уперся руками в коліна і поглядав то на теля, то на піл, на Івася. На молодому виду в Остапа сяяла втіха, сірі очі наче сміялись, одсвічуючи в собі щасливу думку. Ганна побігла і через якусь хвилину вернулася з оберемком соломи в руках.
— Ти ж гляди, потихеньку! Не роздави телятко,— пожартував Остап.
— Отаке й вигадає,— засміялась Ганна. Положила коло печі солому, нахилилась до телятка, а воно підняло мордочку і стиха заревло.
— Еге, бач яке! Уже й за матір’ю скучило! Минічка, миня! — ласкаво говорила Ганна та гладила по голові телятко.
А ось прокинувся Івасик.
— Вставай, синоньку, вставай,— мовила йому мати,— у нас уже миня є!..
Білява голівка з заспаними сірими оченятами цікаво нахилилась уперед, і зразу рожеве личко Івасикове неначе промінням сонячним освітилось. Івасик хутко спустив ніжки на долівку і побіг до матері.
— А де ж вона та миня? — пита хлопчик.
— Онде, серденько, під печею,— показувала мати,— бачиш, яка маленька! Ось я тобі завтра молозива зварю.
Ганна вибиралася до корови, а Івасик усе заглядав до телятка.
— А я буду телятко в череду гонити? — питав Івась.
— Будеш, сину! — обізвався Остап.— Я ж тобі на літо бриля сплету, а мати пошиє торбинку на хліб — і будеш пастухом.
— А щоб ти на полі не скучав, то батько виріже тобі з очерету дудочку, то ти будеш грать,— додала усміхаючись Ганна.
— А миня не б’ється? — спитав Івасик.
— Попробуй, сину! — Остап взяв ззаду за рученята Івасика й стиха штовхнув до телятки, промовляючи: «Баран-баран — буц!»
Івасик наставив своє маленьке чоло, злегка доторкнувшись до чола теляткового, і по хаті, як дзвінок, залунав срібний сміх.
Телятко трохи злякалось, повело вухами й заревло.
— Му-у-у! — передражнив Івасик телятко, а потім, присівши коло його, взяв соломинку й почав водить по мордочці телятковій.
— Тепер годі, Івасю,— сказав Остап, саджаючи на коліна до себе сина,— миня, бач, боїться тебе; нехай вона лежить на соломці, гріється. А ти вмийся, богу помолися,— он швидко куліш звариться, то снідати будемо!
— Мамо, я хочу перепічки,— сказав Івась.— Буде, мамо, перепічка?
— Ні, Івасю,— сказала Ганна, ставлячи до полум’я горщик з водою,— завтра буду хліб пекти, то завтра й перепічку спечу.
— А молозива коли дасте?
— І молозива завтра.
— Ага! Мені мама завтра молозива зварять,— прицмокнувши язичком, сказав Івась, повернувшись до батька.
— Ні, то мені буде молозиво,— дражнячи сина, пожартував, усміхаючись, Остап.
— Ні, мені!
— Та кажу ж тобі, синку, що мені буде молозиво, а тобі тільки перепічка.
— Мамо, що то тато кажуть? Що їм буде молозиво! — промовив Івась уже мало не крізь сльози.
— Та то, Івасю, тато так собі говорить, жартами тебе хоче трошки подратувать! — заспокоїла Ганна Івася.— І навіщо, справді, дратувати дитину,— докірно додала мати,— так наче й сам маленький!
— Мені молозива, а Івасеві перепічка,— все-таки дражнився Остап.
В сірих оченятах Івася блиснули сльози; він якось жалібно подивився на батька, далі на матір і, тихенько злізши з колін Остапових, кинувсь до матері, ухопився рученятами за спідницю, уткнув голівку матері в коліна і заплакав на всю хату.
— От-таки додратувався,— палко сказала Ганна Остапові, насупивши чорні, тоненькі брови.
— Івасю! Та то ж я умисне це сказав, хотів трошки тебе подратувать. Я ж думав, що ти вже великий «парубок»! Ну, годі ж, годі, синочку, цить! Ти не плач-бо, а то, дивись, і миня плаче.
Івась, хлипаючи, з-під лоба подививсь мокрими оченятами на телятко, потім якось несміливо на батька, що стояв уже в свиті, з шапкою в руках на дверях, налагодившись подивитися до снідання на своє хазяйство. Остап покивав Івасикові весело головою й вийшов з хати, а Ганна пригорнула до себе Івася і почала цілувати та заспокоювати щирими словами любу дитину:
— Ось цить, ось не плач, буде тобі й перепічка, й молозиво!
Умовк Івасик, як на те умовкло й телятко. Чи знало воно, скільки втіхи принесло в ту хату?
Знов тиха радість сяяла в хаті.
