II
Наша учителька, пані Олександра, усі наступні дні дуже добре пам’ятала про сподіване завітання інспекторове. Коли саме він приїде, господь його знає, а все треба було в класі підготуватись.,. Вона ж, пані Олександра,— завєдующая школою, ніби старша, то з неї й питатимуть більше.
А завєдующою вона стала через те, що ще колись чоловік її був при тому уряді (вона ж була в його за помічницю); по смерті чоловіка поміщик того села Будищ, батько панни Оксани, досяг, яко опікун школи, що пані Олександру з помічниць перевели в завєдующі, а за помічника прислали вчителя — отож Андрія Семеновича,— бо одній людині й справді тяжко було б у школі.
Школа була велика, на три групи. Містилася вона в просторому новому будинкові (а не в такій старій халупці, як ото часто бувають).
Коли хочете, то ходім побачимо, що робиться в школі: саме тепер іде там учіння.
От пані Олександра вовтузиться з своїми хлоп’ятами. Розповідає їм щось із закону божого; бо панотець хоч має обов’язок учити в школі, але він саме тепер, по смерті старого священика, має аж два приходи, то йому нема часу вчити школярів; хіба коли-не-коли загляне в школу.
Переказала вчителька знов приповість, чи тую притчу, про сіяча та зерно і тепер перепитує школярів (бо чогось-то цю приповість частіш усього питають на візитаціях). Хлопці трохи сплутали, на якому грунті що сталося з зерном. Треба їм добре розтлумачити все та вбити в голову!..
По скінченню закону божого прийшли до «руського». Взяли належну книжку.
Ох, оте «наше родное»! Не якесь воно й «родное», або хоч і «родное», то не для наших хлоп’ят, а, може, для яких рязанців чи туляків,— у нас же з ним мороки чимало, поки розтлумачиш дітям, що в тому «родному» говориться… Інше слово то, по правді сказати, й сама учителька не второпає, ну, а треба якось-то раду давати!
Переказує пані Олександра та перепитує в хлопці и, щоб уміли толково розповідати, неначебто своїми словами, прочитане в книжці. Хлопці поводяться вільно, видно, не звикли боятися учительки; навіть у питання вдаються, коли над чим спиняться.
Гаразд! Тепер треба писати. Пишуть пильненько; інше аж кінчик язика висуне, так-то пильнує. Нічого! Диктант вийшов путненький, помилок ще не так-то багацько; ото тільки той «мягкий знак» або втече, або в’явиться там, де йому зовсім не слід бути, та й буква «-Ъ» не завжди слухається… Треба знов переказувати всі встанови, де чому слід бути, бо таки ж се старша група.
Ще ж і задачі треба трохи поробить. Вже ж то з певністю щось таке загада інспектор, вони се люблять.
Бере пані Олександра задачник і загадує:
— Некто купил 768 карандашей…
— І-і, брат ти мій! — гукає вихрястий хлопець Кузьма Тхоренко. — Ото сила! Навіщо йому стільки карандашів? От якби нам стільки!
Іншим часом учителька поговорила б про це, тепер же спинила учня:
— Ну-ну, Кузьмо, не просторікуй уже, будь ласка! Треба діло робити. Он інспектор приїде, треба, щоб тямили задачі та вміли їх швиденько робить. І Іу, записуйте далі!
Записали і за яким часом розлічили, почому вийшли карандаші і по скільки їх прийшлось на якихось учеників.
Далі розбирали ще деякий покуп; а одна справа, з розділенням якоїсь-то спадщини, таки й добре далася взнаки, поки її довели до ладу… Аж один з менших школярів, трохи шепелявенький, промовив:
— Ну, вже той «некто»! Якщо купить або як почне ділить, то вже такого наклутить, що не лозбелес!
— Ото добре, що вже він помер! — додав другий школярик, бо саме була така задача, що теж починалася словами: «Некто умер и разделил своє имущество так…»
Старші учні взяли цих менших на глузи:
— Дурний ти, хіба ж некто справді вмер! Ось тобі буде знов задача про його!
Отак собі вчилися та готувалися.
— Ну, тепер годі! — мовила далі учителька. — Можете йти; та глядіть же, не забувайтеся, пам’ятайте добре все, що вам говорилося!
— Не забудемось! Не забудемось! — весело гукали хлоп’ята, жваво збираючись у дорогу.
Змучена та заклопотана вернулася пані Олександра в свою домівку. Щось і їсти не хотілося, як принесла Тетяна борщ. Здавалося, що й Катруся більш докучає, ніж коли…
Не встигли пообідати, як у хату ввійшов Андрій Семенович, якийсь такий стурбований, мов аж блідий.
— Ось нате вам записку,— мовив він, подаючи пані Олександрі невеличкий папірчик,— се вам дівчина принесла від вашої прекрасної куми, панни Оксани. Каже дівчина, що вже гість із города приїхав…
— Який гість? — спитала пані Олександра.
— Та який же! Інспектор…
— Інспектор? — турботно перепитала вчителька.
— Та він же… Читайте вже, мабуть, про його й пише….
— Так і є!..— гукнула учителька, окинувши бистрим поглядом листочок.— Уже приїхав, у їх сидить!.. Оксана пише, що завтра він прийде в школу… Ах, боже мій!., що ж тут робить? — заметушилась учителька. — А де дівчина? Вона ще тут?
— Ні, вже пішла; як віддала мені в дворі записку, зараз і пішла.
— Ах, боже мій! Нащо ж ви її одправили без мене?! — гнівалась учителька.
— Та вона сказала, що їй говорили тільки віддати записку. Казала, що їй ніколи… Мабуть, через гостя. А що ж вам треба?
— Та написала б, може, щось Оксані… Ну що ж тут робить?
— Та що ж робить? Треба б послать до отця Миколая,— радив Андрій Семенович,— треба ж, щоб і він знав…
— Так-так! Звісно, треба!.. Зараз треба послать!.. Та кого ж? Матвій пішов чогось до волості, а Тетяна там у кухні порається… Хіба, може, ви підете?
— Та можу й я,— згоджувавсь охоче Андрій Семенович,— треба в його дещо розпитати: він же все те краще знає…
— Еге ж! Ідіть. Або ні, постривайте, ходімо разом! Там усі вкупі порадимось,— мовила пані Олександра, метаючись по хаті, далі гукнула до кухні:— Тетяно, йди сюди! Або візьми Катрусю до себе: мені треба на часину з дому піти. Дуже пильне діло!
Застібаючи на ході пальто, учителька вийшла з Андрієм Семеновичем. Швиденько подались вулицею до отця Миколая.
III
Другого дня школу неначе сповнило якесь гарячкове повітря. Воно таки й справді було гаряче, день придався навіть дуже теплий як для осені: сонце гріло, мов аж припікало, все повітря було повне тим ясним промінням.
Ясно, тихо та любо. Кожному, хто не дожидав інспектора або хто не мав якої іншої турботи в серці, було одрадісно й у вікно подивитись на таку годину.
Еге ж, всякому, та тільки не нашим шкільним наставникам!..
Вони всі почували себе в нервовому настрою, хоч і треба було вдавати, що нічого такого особливого нема, що нічого лихого вони на себе не сподіваються….
Всі вони були в класах, вже дожидаючи, що от-от… бо вже було по 11-й годині… Прибув до школи й отець Миколай. Сидів він у класі з старшою групою, займався законом божим, як на звичайному урокові. Та й чом же йому не займатись! Він же законовчитель у школі, справляє належний до його обов’язок.
Отже, отець Миколай розповідає про «нагорну проповідь».
Він говорить спокійно, розмірно, як завжди, хоч пильне око постерегло б, що рівноваги духу отець Миколай не мав. Навіть по тому, як він частенько поправляв рукава тої темно-вишневої ряси, знати було, що турбується…
А на вчительку доволі було й не пильному окові глянути, щоб зауважити її турботу. Пані Олександра то підходила до стола, то брала якийсь учебник, то йшла до задніх лавок, щось там порядкувала чи шептала, то кидала погляд на вікно, на улицю… А ось швиденько, збентежена, вийшла з класу на ґанок і прийняла звідтіль мітлу, що забув там сторож Матвій. «Ото ще, господи, чоловік удався!»
Заскочила пані Олександра й у клас до Андрія Семеновича. Все мовби було гаразд, не було чого бентежитись. Андрій Семенович з хлопцями читав, добре причесаний, статечний; червоної застіжки не було. Пані Олександра підійшла до його, щось йому нашвидку сказала нишком, далі вголос проказала знов школярам, як вони повинні встать перед начальством, що сказать на привітання; сказала й те, щоб не дуже лякалися, бо з великого переляку теж можна сказать якусь дурницю, а щоб одпо-иідали спокійно, з толком, до ладу. Далі знов нишком сказала й учителеві:
— Ви ж, будьте ласкаві, Андрію Семеновичу, не скажіть чогось такого, як то ви вмієте!.. Прошу В вас!.. Бо то все на мені окошиться… Додержуйте ґречності!
— Та знаю я без вас! Що ви мене вчите? — окрисився на неї Андрій Семенович.
— Ну, добре, добре! — замахала руками учителька, щоб не роздражнювати його. І пішла знов у свій клас.
Ледве ж увійшла, як отець Миколай встав.
— Ідуть! — мовив він, кидаючи погляд у вікно. Пані Олександра заметалася. Справді, на ґанок
сходили пан попечитель школи (поміщик Покров-ський) і він, інспектор, отой високий сухорлявий Пан у формі; збоку плентався сусід-поміщик — дрібненький, низенький панок,— бог його знає, де ВІН узявся й чого йшов!.. Либонь, у гості приїхав ДО пана Покровського та й собі знічев’я пішов у школу разом з товариством.
Отець Миколай і вчителька рушили назустріч, ставши в класі перед порогом. Діти шарахнулись теж, повставали.
Начальство ввійшло.
Пан Покровський зарекомендував законоучителя й заведующую— учительку.
Інспектор суворо-чемно кивнув головою учительці, а до отця Миколая підійшов під благословеніє. Се відразу дало належний, поважний тон.
Довідавшись про те, що саме йде урок закону божого, інспектор сказав:
— Прошу вас, панотче, вести далі: ми послухаєм.
Посідали. Себто, сів інспектор та пан попечитель школи, а пані Олександра стояла при стіні. Гость-поміщик щось таке шепнув їй нишком, але вона його не чула, лише на всякий раз крутнула головою, щоб він не здумав і далі зачіпати її якоюсь розмовою, бо пан інспектор уже й так зиркнув на неї; вона аж одсунулась від гостя та лапнула рукою свій комірчик, чи не набік він часом. Стояла потім, як у церкві, поважно й нерухомо.
Погляд в інспектора став лагідніший. Далі вже він уважно слухав урок, на учительку не дививсь.
Отець Миколай доказав про нагірну проповідь і потім запросив інспектора й попечителя, чи не благоугодно їм буде попитать щось таке в учнів.
Інспектор уже й сам, підходячи до першої лавки, лагодився питать школярів.
— Молитви вони знають добре? — спитав інспектор.
— Аякже, знають! На се звертається особливу увагу! — одказав отець Миколай, поправляючи рукав.
І справді, обидві молитви, що спитав інспектор,— «Перед учінням» і «Царю небесний»,— хлопці знали добре. Спитав інспектор заповіді,— знали й заповіді.
— Добре! — проказав інспектор.— А тепер скажи лишень ти, хлопче, скільки було синів у праотця Ноя?
Присадкуватий хлопець, Семен Леміщенко, встав,— бо на його було показано,— і сказав, що в праотця Ноя було три сини, а звалися вони Сим, Хам і Ахвет.
— Ахвет! — переказав інспектор, повертаючись не то з докором, не то з усміхом до пана попечителя.
Пан попечитель усміхнувся виразніше й проказав так, мовби просив вибачення за Семена Леміщенка:
— Се, бачите, Антоне Івановичу, тутешня народна вимова! Се вже трудно побороти…
— Так, се правда,— згодився інспектор,— з вимовою трудна рада; хоч треба старатись побороть і се… Але знають вони добре. Ну, лишень ти, білоголовий, розкажи, який сон бачив Іаков?
Білоголовий Яків Приходько сон про драбину з анголами знав, а Юхим Чупрій вже прямо напрочуд розказав про всю пригоду з Іосифом і його братами!
Одповіді з нового заповіту були незгірші. Не знали тільки, що свято спаса зветься преображеніє, але зате чудово було розповідано притчу, таки про сіяча,— і пан інспектор був утішений.
— Ваші учні знають добре! За се вам, батюшка, належить честь! — сказав він отцю Миколаю.
— Стараємся по мірі можливості укріпляти їх в законі віри,— одповідав, уклонившись, панотець,— се-бо єсть основа всьому!
— Звичайно, звичайно,— згоджувався інспектор,— се єсть основа всьому!
