Потім інспектор додав:
— А тепер дозвольте мені дещо спитать їх з іншої науки.— Тут він удався вже до учительки. Питав, по яких учебниках вона учить і доки пройшли. Далі казав школярам читати й розповідати своїми словами. Один і другий школяр справилися з тим добре.
У класі стало мовби вже не так важко дихати. Всі дедалі одсмілялися більше. На обличчі в пані Олександри з’явилося щось подібне до усміху, принаймні та зморщечка, що була в неї між бровами з самого ранку, тепер зникла.
Перейшли до арифметики.
— Вони у вас табличку помноження твердо знають? — спитав інспектор.
— О, як же! — одказала з певністю вчителька.— Се вони давно знають!
Сказавши те, учителька зараз же духом почула, що сього не треба було додавати, але вже було пізно — слово, мовляв, не горобець: як вилетить, то вже за хвіст не піймаєш!
Але й справді, хлопці табличку знали, і на перші десятки, і навіть на дальші, на оті «шестю» й «семю».
— Добре! — сказав інспектор, перепитавши душ три. — Тепер спитаємо їх щось із усних задач. Доки вони пройшли з арифметики?
Учителька сказала, що пройшли першу частину арифметики, знають і перші правила з роздробу.
— Так…— проказав інспектор.— От ми, не гаючи багато часу, й перейдемо до роздробу.
— Ну ти, бистроокий,— показав інспектор на Кузьму Тхоренка,— ти, мабуть, добре все знаєш! Ріши задачу: «Десяток оселедців коштує шістдесят копійок, а некто купив півтора оселедця. Скільки він заплатив?»
Кузьма скинув погляд на пана інспектора й мовив:
— Такого не може бути.
— Що? Що ти кажеш? Чого не може бути? — перепитав інспектор.
— Такого, як ви кажете,— правив знов Кузьма.
— Чому не може бути? — гостро питав інспектор.
— Того,— затявшись, одмовив хлопець,— що півтора оселедця ніхто не продасть: або купуй одного, або вже пару, а різати ніхто не схоче, бо збавить собі оселедця. Такого не може бути! — знов проказав школяр, ще й головою покрутив.
В учительки тьохнуло серце. Та й всі інші почули, що в класі щось недобре сталось… Хихикнув тільки гість-панок, але то вийшло ще гірше. Темне обличчя інспекторове стало ще темніше; він перше прикусив губу, а далі, кинувши зовсім хлопця, круто повернувсь до учительки, мовлячи:
— Як це вони в вас одповідають? Що се за спосіб відповідання?
— Вони… Вибачайте з ласки, ваше превос…
— Я вас питаю, що це за відповіді?! — гукнув ще голосніше інспектор, зиркаючи на пані Олександру. — Який це ви їм напрямок даєте?!
— Я…— почала була знов учителька, але інспектор, либонь, питався зовсім не на те, щоб почути учительчину відповідь; він одповідав сам на своє питання, гримаючи далі: —-
— Се той напрямок, що веде до шибениці! Хлопці гублять повагу до старших, гублять не тільки всяке розуміння ввічливості, чемності, вони гублять розуміння обов’язків. Ви підриваєте найпершу основу доброго, належитого виховання, ви нищите молоді душі, ведете їх до погибелі, я сказав — до шибениці. Хіба такий зухвалець,— інспектор кивнув на лавку, де сидів Кузьма Тхоренко,— буде розуміти громадські обов’язки?! Буде він поважати чужу власність? Я вас питаю, буде для нього що-небудь святе?!
Пані Олександра ніяк не могла одповісти, чи буде для Кузьми Тхоренка що-небудь святе, чи буде він поважати чужу власність: одно те, що в горлі їй так стисло, що вона вже не могла одвести й гласу, а друге — інспектор знов не ждав її відповіді, він ще голосніше гримнув на одповідь самому собі:
— Ні, він не буде поважати чужої власності! Він не має ніякого розуміння своїх обов’язків, і йому одна дорога — піти з бомбою!
Вимовивши це слово, пан інспектор мовби спустив тона; але те, що він сказав по сій мові, хоч було сказано спокійнішим голосом, було для пані Олександри найстрашнішим. Інспектор сказав, як одрубав:
— Так, добродійко, учителювать не можна. На вчительській службі таких наставниць не держать.
На тім мова до вчительки скінчилась. Інспектор вдався вже до пана попечителя школи:
— Ну, ходім ще до другого класу.
Пан Покровський повів інспектора до Андрія Семеновича. Учителька не знала, чи їй треба теж іти, чи зоставатись… Пан Покровський махнув їй рукою, щоб зоставалась. Хитаючись, дійшла вона до столу й сперлась на його. Але не знайшла пільги коло того столу.
— Що ви наробили?! — вдався до неї отець Миколай.— Що ви тільки наробили?! Боже мій, господи! Так усе чудесно йшло, такий був надзвичайний успіх, і ось на тобі — в одну минуту, в одну секунду все загинуло! Отакий дешпет учинити! Що ви наробили, що ви наробили!..
— Та хіба то я наробила? — покликнула вчителька, і сльози мало не бризкали в неї з очей.— І що таке особливе сталось? Який дешпет? Нічого особливого не було! Ну, хлопець сказав, що не можна купити півтора оселедця, так се ж і правда і се показує, що школяр думає, що він звик одказувати свідомо, а не говорить, як той п о п у г а й! Що ж тут поганого?
— Що? Ви не розумієте, що школяр його в дурнях зоставив?
— Зовсім ні! — гукнула вчителька.
— А! Коли ви не розумієте, то що ж вам говорити!— гукав і собі отець Миколай. — А ви повинні б і те розуміти, що ви накоїли лиха не тільки собі, а й мені! Ви мені зопсували все моє реноме! Розумієте ви се? Ви й мені пошкодили!
— Чим я вам пошкодила? — одповідала вже злісно й учителька. — Хіба то не я вивчила їх того, що вони так добре знали й одповідали?
— Я не хочу з вами говорити,— кинув отець Миколай і гнівно пішов з хати. Він угледів, що інспектор уже виходив із школи.
За скілька хвилин шпарко вийшла й учителька.
Школярі дивилися їм услід, не розуміючи, що таке сталось…
Прийшовши в свою кімнату, учителька впала в подушки й плакала вже вільно… Тільки плечі двигтіли… Далі вона підвелась і не знала, що їй почать; сиділа на постелі, як кам’яна.
Коли се вбіг Андрій Семенович. Він був уже знов якийсь розкудланий, обличчя мов спотворене, погляд лихий.
— Так! — гукнув він одразу.— Сидите, одпочиваєте собі! Єсть після чого! Згубили школу, згубили всіх!..
— Кого я згубила? — палко перепитувала учителька.
— Кого? Всіх! — репетував Андрій Семенович.— Отець Миколай мені все розказав осе, як ті пішли.
— Чого вони так швидко пішли? — несміливо попитала учителька.
— Чорт їх знає!.. Та й чого ж їм бути, коли той так розізлився, що й питати нічого не може, тільки до всього в’яжеться!..
— Що ж у вас було? — упалим голосом питала вчителька.
Андрій Семенович перше тільки забігав по кімнаті, стиснувши кулаки, далі спинився й таки почав розповідати:
— Прийшов він до мене одразу змієм. Я йому рекомендуюсь, а він хоч би палець простяг. Погляд прямо як у того люципера, гляне — мов ножем крає! Ну, нічого, я думаю, може, в його така звичка. Аж він і почав. Так одразу й напався. «Чого се,— каже,— в класі такий воздух поганий!» Що я йому буду казать? Віктор Павлович щось там йому об’ясня. А той дурень, чужий панок,— чорт його знає, як там його,— якісь дурні присмішки став прикладати… Ну, інспектор потім почина питати. Казав прочитати з класної книжки. Прочитали. Загадав Іванові Хандрові, щоб розказав, ну, той і розказав як слід, навіть знав, що таке рига й гумно, бо я вже їм добре про те все товк. Далі інспектор зирк на стіну, на карти, та й питає: «З географії ваші учні мають пойняття?» Кажу: «Мають, котрі у другій групі, отсі». Він тоді прямо рукою на Африку та до Грицька Чмеля: «Це що таке?» — «Африка»,— каже. Ну, якого ж йому біса ще треба? Отже, він далі: «Що то ж воно таке – Африка?» Чміль каже: «Сторона така». Як визвіриться він тоді на мене: «Як це ви їх учите? Він повинен одповідати: «Часть свєта», а не «Сторона така». Що се за вільнодумство таке?» І такої чортівні наговорив мені, що й слухать не схотілось! З тим і пішов, нічогісінько більше й не питав, одну минуту побув. Я думаю собі: чи його сказило, чи що?! Прямо не міг розібрати, що се йому таке, чого він за таку дурницю визвірився! Аж тут прийшов після їх отець Миколай і сказав мені, що це в вас почалося, з вашої причини, а в його теж, каже, спочатку все так добре було!.. Прямо чорт його знає, що сталось! Тепер через вас ще, чого доброго, й мене в шию випхають! Оце спасибі вам! Тут учителька скипіла теж.
— Та чого ви до мене причепились? — крикнула вона, втримуючи сльози. — Чого ви мене всі картаєте! Мені, може, й без вас так гірко, що й на світ не дивилась би! Через мене, через мене! Чим я винна? А як виганятимуть, то мене ж перше, ніж кого, виженуть! Випхають вас! Велике нещастя! Вам половина горя, самотою бувши! А от як мене випхають, то куди я подінуся з дитиною?..
Тут пані Олександра вже не могла більше здержувати сліз, вони так і ринули з очей, а хусточка вже й так була мокра від їх…
Андрій Семенович вибіг з хати. У дверях він мало не збив з ніг Тетяну, що йшла в хату, ведучи за руку Катрусю. Тетяна тільки покликнула сама собі: «Господи святий, що це з ними починилося?» Далі, підвівши Катрусю до матері, мовила:
— Осе ж нехай дитина вже коло вас буде, бо вже ж пани пішли собі!.. І панотець вже поїхали… Чого се ви плачете? Що там таке сталось? Я там трохи чула, як панотець казали сьому, Андрієві, що через якогось оселедця щось таке в вас вийшло. Який же оселедець? Де він там узявся в класі?..
— А! Дай мені спокій!..— люто гукнула вчителька.
— Чудасія! — проказала Тетяна, виходячи з хати, і пішла в комору по гарбуз для гарбузової каші.
IV
Минув місяць. Се була вже не та золота осінь, що красувала тоді, як сталась лиха пригода в школі; тепер була вже осінь пізня, скупа на барви, хирна, з смутними деревами, що ронять убоге позостале листя; осінь з хмурним низьким небом, що точить холодні дрібні дощі, з суворими вітрами, що от-от навіють снігу…
На вулицях, у наших Будищах, стало дуже кально; хотівши пробратись по сухішому, треба було переходити хіба огородами. Як приходили школярі, особливо з дальших кутків та хуторів, то чоботи в їх були такі, що аж страшно було глянути!..
Однак ходили. Наука в школі йшла своїм ладом. За ту школьну пригоду вчитель з учителькою перестали дуже журитися, бо нічого такого зловісного не було чутно. А все ж часом пані Олександра почувала, що в неї ніби шкребли по серцю коти, якась така турбота й досада часом розбирала… А тут ще й панна Оксана знов поїхала… Таки швидко після тої пригоди; якось не довелося з нею навіть і поговорити як слід. До старих же панів учителька не дуже була вхожа; та ще й старий пан, отой попечитель школи, зустрівшися з нею в крамничці, поговорив з нею доволі таки прикро з поводу того самого «дешпету» в школі. Ну, бог з ними, чого ж до їх і ходити! Піти б до матушки, так і там гніваються… Отець же Миколай усе розказав дома…
Одначе як зовсім ні до кого не ходити, то якось воно дуже вже нудно живеться…
Отож часом учителька ходила до однієї панійки, що жила в Будищах на другім кутку, Ганна Степанівна звалась вона. Не молода вже була, старших дочок уже заміж повіддавала. Жила вона в невеличкому дворикові; земельки при йому трохи було (люди наймали) та садок чималий був,— теж, під добрий рік, наймалося комусь. Та ще пані щось там плела на продаж, якісь гарусні хусточки та карпітки підплітала або іноді вишивала сорочки вокзальним чи іншим паничам. Отак то сим, то тим і перебивалась Ганна Степанівна.
Здається, й не ходила ця панійка нікуди, хіба коли до церкви, та ще на базар часом у базарний день, а однак чисто все знала, де що робиться!
Отже, раз у неділю прийшла вчителька до Ганни Степанівни, а вона й каже:
— Так оце ви, голубонько, вже не будете тут учителювати? Куди ж ви думаєте податись?
Учителька поблідла,сп’ятилась.
— Як не буду?.. Я нічого не знаю!..— каже.
— Справді? Дивно мені се! — говорить Ганна Степанівна. А люди вже зовсім певно говорять. Кажуть би то, вже на ваше місце й іншого учителя призначено, пришлють незабаром…
В учительки й серце похололо:
— Хто ж це каже?.. Як?.. Що?..
Хоч не відразу, а таки сказала Ганна Степанівна, що говорила про все те своячка матущина, ота Климентиха, що проскури пече, бо вона, либонь, там, у своїх чула… Кажуть би то, й бомага от-от від інспектора прийде. А все пішло з того, що, мовляв, як приїздив інспектор, то дуже недовольний зостався школою.
