Так ось воно коли виявилося та окошилося!.. Ох, лишенько ж тяжке! Та це ж і зовсім було на правду похоже… Виженуть? Вже, може, й бомага йде?.. Що ж! Хіба довго вигнати? Он у Перещепині учителя в одну хвилину потурили! Ще на початку тижня вчив, а до неділі виїхав, бо сказано було «немедлінно очистить поміщеніє!».
Ні жива ні мертва сиділа пані Олександра, зовсім умлівала…
— Вам би вдаритися до панни Оксани,— радила Ганна Степанівна.
— Нема її, поїхала знов у город та ще не вернулася…— ледве промовляє вчителька.
— Та що ви, серденько? Де ви, справді, живете, що ви нічого не знаєте?! — покликнула Ганна Степанівна.— Я на іншім кутку живу, та й то знаю, що вона ще вчора вернулась, а ви там під боком сидите — й нічого не знаєте! Се чудасія!
— Може… Я нічого не знала,— каже учителька, а сама подумала: оце ж, мабуть, іменно правда тому, бо перше, було, Оксана зараз приходить, як вернеться, а се вже й не йде… Через такі думки учителька смутно додала:— Та що ж мені панна Оксана поможе?..
— Як що? Нехай своїй женищині слівце гарненьке скаже, то й квит! Чи ви, може, й сього не знаєте, що Оксана йде заміж за вашого інспектора?
— Оксана?.. За інспектора?! Що ви кажете?!
— Еге ж! Іде! Чого ви так дивуєтесь? Чом їй не піти? Слава богу, вже на порі!.. А вона ж і не одна: ще ж і Катя, й Маруська є… А в нас женихів не густо. Ну, правда, кажуть, молодий трохи підстаркуватий як для неї, так де ж їх, тих молодих, набрать! Ну, от і йде за сього, чого ж перебирать? Чоловік служащий, жалування непогане бере, і пенсія буде. А в батька іменіє не таке вже велике, та й хлопців ще два єсть… Це вже певна річ,— мовила Ганна Степанівна.— Що панночка збирається заміж, то я це й давніше знала, бо вже ж недурно пані, мамуня, спровадила швачку з містечка сорочки й наволочки шити, та й Лейзера кликано хутра переглянути; я тільки не знала, за кого панночка вибирається, аж оце кажуть — за інспектора. Завтра ж і він приїде, вже не до школи, а до молодої на зальоти…
— Хто?Інспектор?
— Та він же. Оце ж вони там собі в городі женихалися, у її тіточки, а вчора Оксана приїхала, тим часом сама; але казав мені Мордко, як приходив гуси купувать, що завтра знов посилають коней на станцію, вже по його, по жениха. От вам!.. Біжіть, серце, прохайте швиденько Оксану: вона ж таки ваша кума, нехай там моторить, поки ще не пізно!
І не сиділа ж довго учителька, швиденько подалась додому. Ганна Степанівна ще тільки на хвилинку задержала: кинула їй на картах. Вийшло якраз — і король з пізньої дороги, і біля його якийсь мар’яжний дзвінковий інтерес… Чимало було поганих, отих винових карт, але наприкінці серце заспокоїлось на добрих картах.
— Біжіть, не гайтесь! — закінчила Ганна Степанівна.— Та якщо трапиться, то, будьте ласкаві, зніміть мені викроєчку з сорочки Оксаниної, може, яка новомодна є,— там же саме тепер шиють,— то я своїй Олі сховаю.
— Добре, добре! — гукнула учителька, цілуючись на прощання, і пішла, затурбована, додому.
V
Панна Оксана містилася в кімнаті на мезоніні. Воно то під осінню пору було вже й холоднувато на тому горищі, та молоді панночки часом люблять міститися трошки далі від мами й татка,— якось воно самостійніш!
Прибігши другого дня ранком до панни Оксани, з заднього ходу, учителька застала її, саме як вона прибиралася, зачісувала своє гарне русе волосся. Ще тільки ввійшла учителька, то панночка постерегла її велике стурбовання.
— Що з вами? — спитала.
Сльози з гарячими словами були відповіддю на це питання.
— Пропаду я тепер! — закінчила пані Олександра.— Куди я, куди я подінуся з дитиною, та ще проти зими? Нема в мене ні родичів таких, нікого… Оксано, голубонько, рятуйте мене!.. Як ви мене не порятуєте, то загину я з Катрусею!.. Згляньтеся хоч над нею! За віщо ж нам пропадати? За таку дурницю!.. Я ж сім літ так працювала!.. Рятуйте мене, кумонько моя!
— Як же я вас можу порятувати? — мовила Оксана. — Може, краще татко міг би щось порадити…
— Ні, ви, ви! — мовляла учителька .— Ви тільки слівце скажете, як приїде сьогодні… інспектор… і буде по-вашому!
— А ви вже знаєте, що він приїде? — лукаво всміхнулась Оксана.
— Знаю… казали мені… Люди кажуть, що ви, Оксаночко… що ви за його йдете заміж?..
— Мало чого люди не кажуть! — все так само усміхаючись, одмовила панночка, почервонівши.
— Але ви скажете йому?.. Ви попросите його за мене?..
— Та добре, я скажу. Попрошу…
Пані Олександра кинулася знов цілувати куму.
З доброю надією вернулася після тих слів учителька додому. Цілу ніч їй снився виновий король з ломакою в руці і дзвінкова дама з квіточкою…
Другого дня Оксана сама прийшла. Застала вчительку в класі, одвела її набік і шепнула:
— Ну, не журіться вже! Зостанетесь ви на місці. Інспектор приїхав; я з ним говорила, і він мені дав слово, що вам уже нічого не буде!
Учителька її поцілувала… Оксана потім додала:
— А знаєте, що бумага справді вже мала бути… Наше місце вже намічалось іншому…
— От бачите! Значить, правду люди казали! Хотілося учительці розпитати Оксану, що й як.
«Та вже нехай іншим разом»,— подумала собі. Заїм їсть того спитала:
— А інспектор не прийде до школи?
— Не знаю… на сих днях навряд чи прийде, а згодом, може, й прийде — казала Оксана з усміхом,— бо він у нас буде який час.
— О! Чуєте ви, хлопці! — вдалась учителька до школярів,— інспектор знов у село приїхав, може, зайде в школу; то глядіть ви мені, шануйтесь, не говоріть нічого такого! Найпаче ти, Кузьмо, шануйся, не будь таким дуже язикатим! Ну, знатимеш, як треба сказать, скільки півтора оселедця стоїть?
— Та я й тоді знав! — гукнув Кузьма Тхоренко,— 9 копійок; тільки я й тепер думаю, що півтора оселедця ніхто не продасть! Ну, та вже тепер того не казатиму, коли на вас за те так напався отой дурний пан!
Учителька похолола…
Але Оксана засміялась, мовлячи: «Він не дурний, а тільки строгий. Ну, та вже він подобрішав!..» — поцілувала учительку й швиденько вибігла. Учителька догнала її на ґаночку, міцно обняла й чуло промовила:
— Спасибі ж вам, голубонько!.. Порятували ви пас! — Далі не втерпіла і вже на самих сходах спитала: —А весілля коли ж, Оксаночко?.. Ще тепер, до пилипівки, чи після різдва?
— Не знаю… Може, ще й тепер,— одказала Оксана й побігла.
Учителька радісними очима дивилася Оксані вслід. Верталася потім у клас, мовби її хто на сто коней висадив!..
«Подумати тільки,— додала сама собі,— якби не той шлюб, то були б викинули з дитиною із школи! За що? За таку дурницю, за півтора оселедця!» Коли пані Олександра незабаром прийшла в свою хатину погодувати кашею Катрусю, до неї в хату зайшов учитель.
— А! — зустріла його учителька.— Хочете довідатись про Оксану? Ви бачили, як вона приходила?.. О! Яку вона мені новину сказала!..
— Та, мабуть же, неабияку, коли ви променієте, мов сонце на сході!
— Авжеж, променію! І з тим не криюся! Ви знаєте, що панна Оксана йде заміж? Незабаром і весілля буде!.. Сама мені сказала.
Андрій Семенович, стоячи біля столика, чогось похитнувсь; пальці його, скручуючи цигарку, затремтіли. Він стиха промовив:
— А!.. Так!.
— А знаєте, за кого Оксана йде? — питала учителька.— От не вгадали б!
— Не знаю… А за кого ж? — спитав раптово пан Андрій.
— За нашого інспектора! — урочисто проказала пані Олександра. Гость отетерів.
— За інспектора?! — перепитав згодом.
— Еге ж, еге ж, за його! Ну, тепер уже перестанете мене з отцем Миколаєм картать, що через мене в школі лихо сталося! Тепер уже нікому нічого не буде! Тепер нехай там і Африка буде не «часть свєта», а «сторона така», нехай і оселедця «не можна різати пополовині»,— все дарма! Чуєш ти, Катре? Твоя хрещена мати йде за пана інспектора!
З тими словами пані Олександра стала несамовито цілувати доню, що, дивуючись, глянула на неї. А пан учитель все держав у руках скручену цигарку й не запалював її…
