— Хороше! Господи, як хороше співають!.. Сказано, як у раю!..
Так шепнуться поважніші молодиці, стоячи в церкві; вони шепчуть інколи молитви та все позирають на крилас, звідти йде доносний, проймаючий спів. Співають молоденькі дівчата — Ярошенкова Орися, Біликова Тетяна,— ще там їх скілька єсть, та то вже менші, ті ще тільки за старшими потягають; ну а сі перед ведуть, бо вже давно співають: років три. Хоть вони й до школи давно не ходять, так Миколай Семенович,— учитель, значить,— каже, щоб таки приходили у велике свято співать у церкві, бо таки вони найкраще співають. Ну, а найпаче Ярошенківна, Орися, сказано, виводить так, мов у їй ангельська душа співає! Мати її, Ярошенчиха Явдоха, слухає та так-то вже милується! Вона-то й хреститься, й голову склоня, а на устах все в неї милий усміх, бо, сказано, мати! Таки ж воно материному серцю втіха! Дух радується!
«Тобі пойом, тобі благодарим, господи, і молимся, боже наш!..» — виводить голосно та чуло Орися, а сама нікого й не бачить у церкві, все дивиться кудись прямо. Просто перед нею образ воскресіння. Господь, уставши з гробу, немов лине в небеса; а небеса ж то які сині та ясні, а світло од господа так і проймає їх! Клубки з ладану стеляться попід образ, а постать господа виступає з-за них, немов із-за хмарок небесних!..
Орися стоїть у білій теплій свитці,— бо то ж зимнього Миколи,— та голова не закутана, а тільки зав’язана узенько зложеним платочком, зверху зовсім як одкрита; дівоча коса теж зовсім вільно лежить. Дівча тонке, струнке, сказано, молоде ще зовсім (десь на покрову тільки 17 літ минуло!), і з себе нічого! Личко як квіточка, брови, мовляв, на шнурочку…
Так, декому, либонь, і добре впала в око Орися!.. Он Панько Сахненко все позирає на неї та посміхується, вже й вуса погладжує рукою, щоб того любого усміху не знати було,— та дарма! Мовляв, шила в мішку не втаїш!..
Ось виходять із церкви. Старші люди простують окроме лавою, а молодь окроме. Ось уже й вулицею йдуть. Хлопці мовбито й не з дівчатами йдуть, так добре ж чорнобривки знають, що там, у тому хлоп’ячому гурті, не про кого, як не про їх, дівчат, говориться. І правда: сміх та розмова — все про дівчат.
— Вже тепер нам дяків не треба, дівчата потрапляють, ха-ха-ха! — сміється Омелько.
— Ще, може, й на попа котора висвятиться, будемо в решеті возить! Чуєш, Тетяно? — гукає Петро.
— А щоб вам стілько болячок, скільки в решеті дірок! — кинула Тетяна, сміючись. Хлопці не беруть того за зло, сміються та жартують.
— Ну, святі та божі, глядіть же, приходьте сьогодня до Солов’їхи,— музики приведемо! — лагідно мовив Панько, проходячи біля дівчат та нахиляючись до Орисі. Орися нічого не сказала, навіть не оглянулася на нього, та Панько чогось-то постеріг по її виду, по усміху, що вона прийде… Він швидко поминув дівчат і подався на свій куток, геть далеко праворуч. Розмовляючи з товаришкою, Тетяною, Орися прийшла додому. Швидко надійшла й мати, Явдоха. Батько був дома, бо щось нездужав: терло його та м’яло од самої неділі, як у город овес возив на продаж. Отже, попрохав, щоб скоріш обід давали. Сіли за стіл старі, та Орися, та ще двоє дівчаток, підлітків, та хлоп’ят аж троє,— велика сім’я!.. Говорилося от собі про се, то про те; та не яка там і розмова за дітьми! — тому ще каші підклади, тому хліба вріж, того спини, щоб не пустувало!
По обіді підстарша дівчинка, Санька, й двоє менших хлоп’ят побігли на ковзалку, а старшому батько сказав почитать набожну книжку, бо школяр же він, той Семенко, то нехай же читає, куплено ж йому книжку! Ну, і свято ж таки, рокове!
Явдоха навіть ладанцем покурила в хаті; у нас, бачите, тепер гончарі навіть такі риночки особливі роблять для сього, з покришечкою, а в покришечці дірочки,— так укинеш жарку, та потім ладанцю, накриєш, от воно й курить хорошенько.
Семенко читає в кінці стола. Батько перше слухав, спершися на руку, потім зліг на подушку на полу та й задрімав; Явдоха понесла до матушки мички, що брала микати. Кому ж читать?.. Семенко покинув своє слебезування та й собі пішов на ковзалкутаки. Приймаючи книжку на полицю, Орися подивилася в неї сама. Колись тож вона трохи вчилася в школі, та сього не потрапить, бо ще такого в школі не читала. Мало, дуже мало ходила до школи: мати сказали, що нікому їм помочі давать дома… Та й те, що вчила в школі, було якесь не таке, зовсім не таке. Орися зняла з полиці свою книжечку, тепер вже з неї Семенко вчиться. Ось воно… «оса» тая… і інше. «Коси, Сеня, Сѣно…» Орися задумалась. Почало їй пригадуватись, як то учитель казав говорити, що таке ложка, що таке лопата… «Орудіє…», «утварь…» чи як там?.. Орися чогось-то зітхнула. Не згадає вона того, та й тоді щось-то не велося… Якби, може, довше повчилася!..
Рипнули двері, заглянула в хату Тетяна.
— Ти сама? — питає, та вже й у хаті, роздягається. Свіжий вітрець так і пішов од неї по хаті: з морозу пак вона.— А я до тебе,— каже далі,— прийшла намисто перенизать! В тебе, може, й голочка тонша єсть. А мати дома?
Сидять дівчата, нижуть намисто та говорять собі про своє.
— Буде аж дві скрипки сьогодні,— говорить далі Тетяна,— бо Каленик прийшов.
Личко Орисі аж осіялося. Вже ж пак звісно, що так, як Каленик, ніхто не заграє! Ох, той грає!.. Чогось-то Орисі так і вчулося разом — і скрипка, і брязкіт од підківок, і… і увиділося так, як часом у сні разом побачиш,— постать, і найпаче обличчя Панькове… Нахиляється, сміється, за рукав тягне…
Тетяна щось каже, Орися усміхається радісно, та… не до неї…
ІІ
Чутно, чутно, де молодь сього вечора гуляє… Скрипки то ще не так чутно, а що вже бубон, то здалека почуєш! Поспішають на нього дівчата, біжить і малеча,— он обліпила хату СоловТшину, зазирає у сіни та в вікна, поки не одженуть додому! У хаті танці та гармидер. На столі й наїдок, і напиток. Уже ж коли складка, то складка! Та й гульня так само,— як гулять, то гулять!
Так-так, он і Орися, як той метеличок, літає. Ото розійшлася! Іде проти Тетяни, дрібно так, дрібно, а як обернеться разом, то аж намисто забряжчить. Стрічки мають, а личко аж палає; очі грають,— вже вона не вдержить їх опущеними додолу,— ні, мечуть проміння поперед себе; он усміхнулися так-то яскраво Панькові!.. Та й знов широко подалась назад, а стан дівочий похитується зграбнесенько так! А підківки тільки цок та цок!
В хаті заметня, одні пари перестають, другі стають. Тільки музики спочивку не мають — одно витинають!
Розпалена, розжеврена вибігла Орися з хати. їй душно, гаряче, вона хоче прохолодитися надворі. Вибігла; надворі темно, тільки на небі зрідка поблискують іскристі зорі; славне зате повітря яке! Так і йде холодком у гарячі груди!
— Ой!..— скрикнула Орися. Хтось-то смикнув її за свитину, накинуту на плече.
— Душно? Дурна! Змерзнеш так! — «Ох! се ж його, Паньковий, голос… Се ж, він!» — Дурненька!.. Дурненька!.. — промовляє він.— Хоть би вдяглася як слід!..— Та насуває їй свитину на плечі, а сам горне, горне до себе…
— Пусти!.. Одчепись!..— говорить Орися, пручаючись.
— Чого там пусти!.. Отже, й не втечеш, не пущу, як схочу!..— промовляє Панько.— Ну, чого ж утікать?.. Куди?..— говорить, важко дихаючи, а рукою обійма так міцно, а гаряче його обличчя нахиляється все ближче.
Нікуди тікать! Млость обхопила дівчину… Чи се вона справді поцілувалася з ним?.. Ох, головка її в знесилі склонилась йому на груди, а він обіймає, а він цілує!..
— Оришко! Оришко, де ти? — гукає в сінях Тетяна. Орися тріпнулась, як пташка, до хати. Панько таки ж наостанку ще придержав її за руку, та вирвала вона свою руку з тої гарячої руки… бо побачать же!..
III
— Та вже підеш ти за його, підеш! Бачу вже я!..— говорила Тетяна Орисі, копаючи поруч із нею навесні грядку на панському огороді.
Орися мовчала. А Тетяна знов:
— Та навіть і Солов’їха казала, що Панько думає свататися, то до кого ж йому свататись, як не до тебе І
— Чого ж? Хіба мало дівчаті..— кинула Орися, пильно копаючи.
— Та воно-то дівчата єсть!.. Так же й хлопців багато на околиці, однак я знаю, що ти підеш за Панька!.. Отже, може, ще тепер навесні і підеш, як Панько посватає.
— Ай, хто там тепер свататиметься, навесні! Ні грошей, нічого!..
Не вспіла Орися проказати, як на огороді почулося здалік, од воріт: «Дівчата!.. Дівчата!..»
— Що там таке… Чого се Зінька біжить як несамовита?! — дивувались дівчата, переставши копать та дивлячись назустріч товстенькій розчервонілій дівчині, що бігла шпарко через межі до дівочого гурту.
— Дівчата! — проказала тая Зінька, а в самої аж дух переривається з того раптового бігу.— Тамечки… приїхали… із Андронівської економії… по дівчат… На буряки кличуть… полоть тощо… На все літо!.. Ой лишенько, вморилася!..
Шарварок, гомін. Дівчата, покидавши заступи, скупчилися в гурток, розпитують, розважають.
— Ануте, нуте, чого стали? — гукнула панська ключниця.— Оце така робота? Аби вас з очей спустить, то вже й шабаш? Уже й ловите гав?
Дівчата знехотя беруться знов за копання. Вони нічого не кажуть ключниці, яка пригода призвела їх покинути роботу,— нащо їй те знать!..
Копають та між собою все говорять, говорять… Де ж пак, не цікава справа?..
Одпустили незабаром на обід. Ото вже тепер пішли розмови!
Та не тільки тут, і на другому кінці села, скрізь гутірка йде. Радяться дівчата, радяться матері — чи їхати на ті буряки, чи ні! Отже, кажуть, можна добре заробить. Торік із Петрівки дівчата ходили в Яхнівку. Ну, Андронівська економія дальше, так що ж таке? Аби заробить можна було добре!.. А то з чого тепер проживеш?.. З чого справиш собі що-небудь?
IV
Ярошенкова сім’я сидить за вечерею. Та тільки не вся сім’я вечеря: при столі сидять старий та діти; а мати сидить на лаві одсторонь, стуливши руки на колінах, замислена; Орися стоїть біля печі, підпершися рукою, та пильно-пильно дивиться на той жар, що, міняючись, дотліває, вигребений уже на припічок.
— Іди, Орисю, вечерять! — гукає мати.— Чого стоїш? Чого там журитись?..
— Я не журюсь! — одказала, зсунувши брови, Орися й раптово рушила до столу. Далі мовчки взялася за ложку.
— Що тут його в світі робить? — розважала вголос мати, сама зоставшись на тому ж таки місці, одсторонь.— Чи йти Орисі, чи ні на ті буряки?.. Ну, як ти думаєш, старий?
— Та я що ж?..— одказав батько.— Про мене, як знаєте!.. Се ваше діло…
— Оце, їй-богу, чоловік! Та ти ж таки батько називаєшся! Ти ж повинен порадити, як і що!
— Та що ж мені пораджати? Се ж ваш рощот — чи воно вигодно йти, чи ні…
— Та вже якби не вигодно, так би люди не йшли! — шпарко одмовила Явдоха.
— Та піти то не штука, а з чим назад прийти? — завважив старий.— А що, як одурять?..
— Та чого ж таки одурять?! Адже умова; та навіть і бумага пишеться! Як же таки можна?.. Плата — се вже річ певна! — доказувала стара.
— Ну, як певна, то й певна…— кинув старий.
— Тут тільки об тім річ, що далеко та що дівчина молода ще дуже…
— Таки й молода! Куди їй набік по заробітках ходить? Ще й хиряве таке!..
— Ну, а що ж вона дома висидить? — закипіла знов мати.— Що вона тут заробить?! А їй же самій би здалася копійчина! От уосени, може, й люди які пришлються, а з чим оддаватися? Що в неї є в скрині? А весілля чим одбути? Чи в нас є хоть копійка зайва?
— А боже мій! Та я ж кажу: робіте собі, як там по-вашому краще! Я до того не мішаюсь!
Старий устав і почав хреститись.
— Тетяна йде? — спитала мати в Орисі.
— Іде! — одказала дівчина, ідучи в сіни.
— Куди се ти? — спитала Явдоха.
— Піду води принесу, бо всю вихлюпали діти.
Орися взяла відерця й пішла по воду. Думка була — може… Та ні, не зустрілася ніде з Паньком!
Однак пізно ввечері зустрілися на улиці. Вже два дні його не було, а отеє прийшов.
Не брали Оришку співи… Дівчата співали, інші навіть голосніше, ніж коли, а їй мовби що горло здавило.
— Так підеш на буряки? — питав Панько, сидячи на колодках край неї та нишком, у весняних сутінках, обгортаючи рукою її стан.— Підеш?..
— Піду…— тихо одказала Орися.
— А як же буде?
— Що?..
— Ну, все… Я ж хотів присилатися!.. Хіба вже на осінь? Так уже виходить! Воно-то правда, що восени способніше; тепер хто його зна, як се батько… не такий час!.. Та і грошей не гурт… тепер.
— Ну, ото ж і єсть! гроші!..— нетерпеливо перебила дівчина.— То ж через гроші все…
Панько умовк. Рука його скотилася з стану дівчини. Далі знов обхопив він її, вже за плече, і промовив:
— Тільки ж довго так ждати!.. І ціле літо не бачитися. Ти ж мене там забудеш? — запитав, усміхнувшись та пригортаючись усом до її щоки.— Не покинеш думки? Не одцураєшся?..
— Ні!..— тихо проказала Орися.
По блідому небу покотилася зоря, Орися кинулась. Немов у серце її щось торкнуло… Острахом, холодом пройшло по йому.
