– Будьте ласкаві, дайте мені сю газету! – “Часопись” таки не зважилася сказати…
Тепер уже п. Бучинський здивувався не менше, як Люба колись. А Люба сидить, почервоніла така, читає… Далі якось-то розговорилися, узнали одне про одного, хто й що. Отже, Люба довідалась, що Бучинський був віденський студент, родом з Галичини, русин. “А, от воно що!” – думає Люба, і все цікавішим робиться для неї той хлопець, чи панич, як називала його в своїй думці Люба. І справді, вигляд Бучинського був далеко елегантніший, ніж російських студентів: високий лискучий циліндр, білі стрімкі комірці, складне чепурне убрання, старанніше пригладжені волося й уса, галантна манера – в усьому тому видно було європейця; але знов, коли Люба приглядалась до того добродушного обличчя, до того простого щирого погляду сірих очей, щось таке своє, рідне повівало на її самотню душу. Найпаче ж та мова! Люба просто заслухувалась її!..
Поговорили, розійшлись. Та й знов зустрівались, ходили вже вкупі й по місту. Бучинський, що скіль-ка років прожив у Відні, звичайно, добре знав місто і ото ласкаво показував Любі, водив її, де вона ще не була, радив, де що ліпше купити. І все говорили, розмовляли так охочо! Коли приходилось одповідать, Люба трохи затруднялась, та таки часом і не трохи, а просто мусила переходить на російську мову… Вона так одвикла од малоросійської мови! Хоч вродилася в ній, зросла в ній… Але ж у Цюріху Люба так мало чула й вживала її, навіть у своєму ближчому товаристві. Часом, було, говорять з Кузьменком або й з Корнієвичем по-своєму, але й то так, у жартливій звичайній бесіді, а як тільки, було, переходять на поважніші речі, так зараз і мова міняється – переходить на російську…
Тож тепер, як прийшлось говорити з Бучинським однією, тою рідною мовою, Люба затруднялась… І її просто брав сором перед тим інтелігентним русином: він говорить так вільно, ні трошечки не запинаючись, про що тільки схоче, а вона… мусить добре подумати, перше налагодитись, а тоді вже казати, ніби перше переложити в думці з російського, та й то се далеко не завжди зуміє переложити – не стає слів, і виходить щось таке перісте! Не знать що, аж самій досадно! Бучинський не сміється з того, удає, що не замічає ні того затруднения, ні тої строкатості в мові, тільки часом мимоволі з’являється у нього чуть-чуть замітний усміх, котрий він зараз же ховає. Але Люба той усміх чує душею, хоч і не бачить… І так би їй хотілося говорити краще, по-його. І не через те кидає вона знов російську мову та переходить, як уміє, як здолає, на українську, що хотіла б “підладитись” тому новому, цікавому товаришеві, а просто вона почуває, що се органічна мова його бесіди і що так треба, що говорить з ним по-російськи просто не випадає, власне, таки аж соромно якось! Чого ж він уміє, а я ні! Вони виробили собі свою мову і для культурної потреби, а ми? Переходимо зараз на російську, коли заводимо поважнішу бесіду! Так негоже!
“Просвіта”, “напрямок”, “враження”,- підчеркує Люба в думці вирази Бучинського, котрі їй здаються такими новими і через те мовби чудними, принаймні Люба не зважується говорити їх сама,- а одначе що ж тут такого чудного? – думає вона далі.- Чому ж би не вживать тих слів? Чого ж конечне казать “просвіщеніє”, а не “просвіта”, “впечатлєніє”, а не “враження”? Тільки тої й переваги, що до тих російських слів ми призвичаїлись! Нас наломлює школа, книжка; але й сей проходить школу, ще більш чужу, німецьку, однак же він не кидає свого, пильнує, розвиває”. Тут чується міцна тенденція, міцніша, ніж оте полтавське українофільство, котрого відгомін доходив до Люби перед виїздом у Цюріх, котре кинуло якесь проміння на Кузьменка з Корнієвичем.
І Люба все слухає свого нового товариша, того патріота й демократа, чи пак “народовця”. От вони сидять увечері у кафе, п’ють віденський “melange” – каву на молоці – і розмовляють щось таке про народну словесність. Якось прийшлось до речі, і Бучинський розказав цілу народну казочку, свою, русинську, отам-таки сидячи, серед “німоти”, й розказав. Що за мила казочка! Який хороший склад, який знакомий, добірний юмор! Деякі слівця й тут нові для Люби, та такі вони зрозумілі, такі гарненькі! Люба сміється, і очі їй сяють найщирішою утіхою. Двоє добродіїв німців, що сидять близько нашої пари, либонь, думають, що то “кохана пара”, що той вродливий хлопець говорить тій junger Dame які-небудь “романсові речі”, коли вона так втішно слухає, так од серця весела; але панове споглядачі помиляються, нічого “романсового” ні Бучинський, ні та панночка і в думці не мають!
Завтра Люба з утіхою ждатиме, що от стукне в її двері той новий рідний знакомець, щоб іти вдвох у місто; та коли вони, вітаючись, привітно, ласкаво стискають одно другому руку, то не залицяння об’являється в тому: то братерськи вітається галицький русин з сестрою українкою.
А заняття наукові йшли в Люби своїм ладом. Незабаром дійшли до кінця того короткого курсу. Має ще один диплом окремої спеціальності лікарської.
Люба виїжджає з Відня. Бучинський проводить її на вокзал; Люба дякує йому за всі його Послуги, котрі він з своєї доброї ласки оказував їй у невідомому великому місті; вона соромиться тільки сказать йому, що в душі своїй вона дякує йому ще за одну послугу: що коли вона вернеться додому з міцнішими національними переконаннями, то й сим вона мусить завдячувати йому! Люба попрощалася з ним широ, по-братерськи. Так багацько послуг, дарованих так щиро, безкорисно, можна пам’ятати цілий вік!
XVII
В домочку Марії Петрівни в біленькій світлиці сидять Катерина Пантелеймонівна і Марія Петрівна. Катерина Пантелеймонівна розкинула карти, гадає для Марії Петрівни на червову даму. (Уже ж бо ніхто так не вгадає на картах, як пані Загоровська!)
– Ну, що ж там їй вийшло? – питає Марія Петрівна, либонь, сказавши розкинути карти не для себе (бо коли б для неї, то треба ж було б розкладать на дзвінкову даму!).
Катерина Пантелеймонівна злегка зітхнула,уважно дивиться на карти,- не казать же навмани!
– Та що ж,- мовить вона далі,- нічого собі вийшло!.. Отже, бачите, на серці дорога, осьдечка сповнення бажаннів… тутенька з якимсь інтересом дзвінковий король… Е, тут-бо от і червовий інтерес… гм… Поганенько лиш, що тут умішалася винова восьмачка з десяткою – якась-то досада мається бути,- ну, та се ще нічого!..
Марія Петрівна зазирає на ту кабалу, уповаючи, слухає вироки ворожбитки.
“І чого та винова восьмачка з десяткою замішалися!- думає вона. – А королі? Що ж то за королі? Дзвінковий і червовий!..” – Марія Петрівна зітхає.
– Листа має одержати,- проказує тим часом свій дальший глагол пані Загоровська.
– Якого ж то листа?
– Та так воно показує, ніби з дзвонковим інтересом.
– Може! Хто ж її знає!..
– Та ви ж коли її дожидаєте?
– Та писала, що к десятому буде, а вже п’ятнадцяте! Хто ж їх знає!..
– Се то правда, що їх не вгадаєш! – мовила пані Загоровська, мішаючи карти.- От і мій Кость мав же приїхати, та потім повіявся в Париж! І нащо ше йому в той Париж! От чистий батько: теж отак, було, віється, коли не в Полтаву, то в Харків, а ні, то хоть у Ромен поїде, як на гроші розживеться! Все йому, бачите, скучно було! Ет! – Пані Загоровська гнівно одвернула голову набік, дивиться собі кудись у вікно своїми чорними очима.
Поговорили. Марія Петрівна знов береться за панчоху, котру вона плете для Люби (“Певне ж, там Люба так обідралася, що страх!”). Міркує ж, міркує, а далі думає, що пора б уже Катерину Пантелеймонівну напоїти чаєм. “І чом Тетяна не дає самовара? Вже ж би повинна з річки вернутися!”
Марія Петрівна тільки що хотіла встать та піти довідаться, як у хату прожогом вбігла Тетяна, несамовито кричучи:
– Пані!.. Панночка, Люба приїхали!!
Марія Петрівна тільки затрусилася, плетіння випало з рук… Далі встала, не знає, що їй і почати…
– Осьдечка! Тут вони!.. У дворі! – мовить перериваним голосом Тетяна. – Я йду з річки… а вони їдуть!..
Надворі, під ґанком, стоїть жидівська балагула з полотняною будкою. З неї швидко вилізла європейська мандрівниця Люба, біжить у хату.
– Мамочко!! – І упала в тремтячі обійми материні.
Марія Петрівна так і прикипіла до своєї доні: обіймає, цілує, сльози біжать із очей. Чи ж то не радості дождалася, ні!.. Дивиться потім на свою Любу – щось вона мовби виросла, якась інша зробилась… Та ні ж бо, се вона, Любочка мила, дорога!..
В господі заметня: бігають, зносять пакунки Любині. Прибігла й куховарка Уляна, й чоловік Тетяни, що вернувся з москалів та живе у дворі в Марії Петрівни. Вийшли з хати й сусіди, що займають домівку в меншому будиночку Марії Петрівни,- почули, бачите, що приїхала її дочка з-за границі, так хотять побачити, яка там вона, та дочка: он вона стоїть на ґанку, сміється з Тетяною.
Знов Люба в хаті, ходить усюди, розглядається; чогось ті хати мовби менші, нижчі стали!.. Та ні-бо, вони такі й були! І сволоки ж бо так само виступали!.. Дивиться Люба, щебече:
– Ну, що ж, мамочко, як же ви маєтесь?
Щось тая мама мовби постаріла значно, зігнулася трохи, сивого волосся більше… Та ні, як придивитися – та сама, люба, добра мама!.. Здається, й чіпчик той самий на голові, що був тоді… тоді, як Люба виїздила з дому…
Біжить Люба через тильну половину:
– А як же у вас у дворі, Тетяно? Чи так, як було? Піду подивлюсь!
– Та й подивіться! – одмовила Тетяна, сміючись, а сама береться за самовара – нести у покої.
Розглянулась Люба у дворі, заглянула через тин у садочок, пішла над край подвір’я: он там, між будовами, одкривається той самий знайомий краєвид… Широко розлігся він під промінням західного сонця! Он і річка, он і луки, он і бір далекий, синій!.. Мовби трохи змінилася річка: більше виступають білі коси піскові, більше розрослися верби он там, на заломі; а все ж переміни в цілому нема: се він, той самий краєвид, ті самі місця!.. Люба сама не знає, чого у неї защеміло серце, мовби жаль чогось, мовби якась чула турбота підступає. І знов так тепло робиться в душі: той рідний куток так привітно, любо простягає свої обійми!
Вернулася Люба в хату, сідає за накритий стіл, коло матері та Катерини Пантелеймонівни, щось каже матері з таким світлим виразом в обличчі.
– А не бачили там в останній час мого Костя? – питає пані Катерина.
– Ні, бачила ж ото перед виїздом! А потім же він у Париж поїхав.
– А швидко ж він додому буде?
– А я ж почім знаю? – мовить Люба, засміявшись.
– Та вже ж таки приїде, довідається! – потішає Марія Петрівна Катерину Пантелеймонівну.
– Сподіваюся, сподіваюся! – каже та.
Береться Марія Петрівна наливати чай, та й згукнула:
– Оце, боже мій!.. Що ж се я?! То ж, бачите, не тямившись, чаю всипала, а води забула налити, так той чайник і стояв на самоварі!
Сп’ятилась Марія Петрівна, сміється Люба й пані Загоровська, сміється голосно й Тетяна.
– Слухайте лиш, Любочко,- питає знов Катерина Пантелеймонівна,- чи то правда, що Братової дочка йде заміж за німецького професора? Мати хвалиться, що листа прислала.
– А правда ж, правда! – одказує Люба.- Вже досі й шлюб узяла, бо то ж мало буть коло сього часу.
– Бог знає що! – провадить Загоровська.- І чого ж таки вона за німця йде?..
– А хто ж її зна! – одмовляє сміючись Люба.- Сподобався!..
XVIII
В одному з тих сіл, що видно оддалік з тої гори, де подвір’я Калиновських, Любі удалося одержати місце “фельдшерицьі”, чи “хвершалки”, як говорили селяни. Больниці-то нема, а місце хвершальське все ж таки є, на цілий участок із скількома близькими селами. І без больниці праці доволі! Аби хіть!
До старої Калиновської приїхала гостювати старша дочка з дітьми, то й не самотно в її господі: повно дитячого щебету! Та й Люба ж недалечко, приїздить частенько одвідати своїх; отоді вже гомону того, та сміху, та жартів! Діти опадуть Любу, бере вона їх на руки, старші теж обступають; тільки тіткою не хотять звати. Люба, та й годі! Та дарма, нехай і так! Одвідає Люба своїх, перемінить книжки у бібліотеці, поговорить із офіцером Богдашевичем “про високі речі” та й знов “униз”, туди, в своє село. Домівку найняла у хвершалової вдови, Малинчихи, Ганни Марківни; світличку та кімнатку займає і обід бере у Ганни Марківни. Лікарствує ж Люба; хто вдається до неї, того й корує; та не повинна ж ото й ждати кожен раз, поки вдадуться, мусить і сама довідуватися по участку, чи все гаразд. Вдаються потроху селяни, далі все й більше та більше. Люба не раз чула, що ті мужики такі “страшенно неймовірні”, так “уникають від найщиршої охоти найдобріших лікарів пособляти їм”; але вона швидко побачила, що то була просто-таки неправда або правда непровірена, недосвідчена!.. Бо таки як, справді, наважитись підходити до селян з порадою та подавати її по щирості й уміло, то зовсім ті селяни об’являються не такими неймовірними і не так уже цураються порятунку!..
Пішла чутка й по панах про ту хвершалку. Отже, маєте собі, пани ще “неймовірніше” споглядали на ту жінку-лікарку, ніж мужики.. У найліпшому разі здвигали плечима… Та потім потроху почали вдаватись, которі ближче були по сусідніх селах; і сих, бачите, неймовірних удалось переконати, пересвідчити правдивою статочностю й умілостю!..
Лікарює панночка; здалася й віденська наука, пройдена при клініці: кличуть то сюди, то туди на пораду, як то баби кажуть, “положити душечку на подушечку”; а скільки тих бідних жінок, що й без діток слабують та хорують тими жіночими хворобами! Коли б тілько зуміти та здолати всім помогти, що вдаються часом з хворобами тяжкими та задавненими…
В своєму селі вже таки й добре знають Любу, і вона знає багацько господарів, а ще більше господинь по імені. Знає часто, як хто й живе, не тільки чим слабує. То, бачите, воно здалі те селянське життя здається таким одмінним та простим у своєму змісту, а як придивитись добре, от неначе наводячи лупу на окремі сім’ї, на окремі постаті, то зовсім уже воно не так порожнє й одноманітне здається: форми життя й тут об’являються такі багаті, такі різні… Коли схотіти підступить ближче, то й тут об’явиться широке поле і до споглядання, і до праці свого роду…
Люба ж і наводила ту духовну лупу на окольні постаті. От хоть би й зараз, у найближчому (а сказав би, найдрібнішому!) її околі – чи не розмаїтніі постаті, чи не прагнучі духовного бальзаму? Господиня, тая стара хвершалка-вдова, колись була все ж таки панею, а тепер, при злиднях, і не знає, мовляв, на яку ступить: чи їй панську думку про себе мати, чи з селянками зрівнятись; як же подивиться на Любу, поговорить з нею, то мовби їй і не так соромно, що вона вибилася з платтів, а ходить у простій спідниці… Хлопчик, синок господині, Гриша, вродливий, дотепний, всюди б він устряв, все б вій хотів узнати; та куди ж він піде? Що він знає? До панських дітей він не піде: там не приймуть, з мужицькими уже йому не подоба дружитися! Росте хлопчик сам собі, а несвідомий такий, що й читати досі не вміє: “способу” нема, де ж він Навчиться? Ото вже Люба, з ласки своєї, почала показувать грамоти, як має вільний час. Далі служниця Ганни Марківни і разом Любина, Меланка, І же на що незначна постать, а й тої життя розмаїте: скільки служила по міщанах у сусідньому містечку, по панах, а далі й роман зтуавела. Як же! З самим єфрейтором, показним таким москалиною. Та покинув москаль, покинув з хлопчиком і пішов собі судись. Тим же то Меланка так плакала, як Люба читала їй “Катерину”! Плакали й інші, що слухали, та не так… Воно-то Меланчина доля й не зовсім така, як Катеринина: не втопилася Меланка, зосталася жити з своїм хлопчиком, та життя те несолодке й неясне!.. Тьмяно пак і пусто було в господі Малинчишиній, де служила Меланка, ото тілько й проміння ясного свінуло, як оселилася та панночка чудна, лікарка. Доля Меланчиного хлопця, Гриця, теж не така вже тяжка, як Катерининого Івася; не ходить Гриць по розпуттях, не водить старців, та хто його зна, чи йому краще, ніш тому поводарю Івасеві! При злиднях виріс Гриць – недолугий такий, все слабує; як почувається ліпше, піде між діти на улицю, та тільки аби що, чує він зараз те доразливе прізвище: “Іди собі, ти!..” (Бо знають вже всі, що безбатченко він, тим же лихом і корять!..) Стала Люба Грицеві якісь ліки давати, поліпшало йому – і не цурається він своєї лікарки! Чого ж її цуратися: приїде з міста, бубликів привезе і так у хату до себе закликає, посадить, їсти дає, по голові погладить!.. Поприходять же обидва хлопчики, Гриша і Грицько, Люба їм обом потроху букви, наклеєні на картоні, показує, вже вони й пізнають їх, або дасть самим пописати олівцем,- і того не цураються хлопці! А вже як часом Люба розгорне яку книжку з малюнками та почне показувати та розказувати, то в хлопчиків аж очі грають! Жвавий Гриша хутчій розуміє, але й Грицько як подумає, то теж, видно, розбирає, дарма що мовчки слухає!
Отакі розмаїті постаті були коло Люби; се ж у самій хаті у неї, а там же то поза хатою!..
