Живе собі Люба, не скучає, тільки часом буває така задумана, ніби смутна трохи, як ходить по своїй кімнаті чи по маленькому садочку Ганни Марківни… Отже й тепер якраз походила, походила по стежечці, прийшла й у хату якась поважна, не жартує і не сміється.
– Меланко! – гукає.- Однесете мені листа до Івана! Він завтра у город поїде, бо п’ятниця, то й листа мого одвезе на пошту.
– Добре, добре! – каже Меланка.
Люба ходить уже по хатині і обмірковує, як саме написать листа тому Корнієвичу. Чудний він, справді, то писав, а то вже третій тиждень,- ні, вже цілий місяць,- не одповідає. Що ж се таке? Сам просив писать, а тепер взяв і замовк. Нащо ж було просити, намагатись? Ну, весело йому, отже, писав в останній раз, що знакомих уже багацько мас, якась там лікарева дочка прерозумна знайшлася, але все ж міг би він одписать що-небудь на лист! Що ж се за погорда така? Навіть незвичайно!.. А найважніша річ, що сам просив писать! Ні, вона от зараз сяде й напише йому, що вона такого поводіння од його не сподівалась і коли йому в тягість одповідать на листи, котрих він нібито так бажав, то, звичайно, краще зовсім перервать; вона, Люба, думала, що листи їх будуть дружнім бесідним обміном, а коли для його, Корнієвича, одповідь на її листи має статися лиш якимсь прикрим обов’язком, то вона зовсім сього не хоче, і нехай він не дивується, коли вона після таких загальних одповідей зовсім перестане писать до його.
З міцним виразом тих думок на лиці Люба сідає зважливо за лист і пише, пише.
Пройшло чимало часу. Лист написаний і згорнутий. Меланка стиха одчиняє двері і каже Любі:
– Панночко! Давайте лист, уже понесу, а то там хутко полягають спати. Іван ранесенько поїде.
– Не треба!.. Не буде ніякого листа на пошту одповіла Люба, і коли двері за Меланкою зачинились, порвала написаний лист на шматочки.
XIX
Другого дня ранком Люба тільки що встала, поснідала, як Меланка сказала їй, що прийшла якась жінка “з ногою”. Люба вже знала, що такі вирази значать, і сказала, що недужа може вступити в хату.
Ввійшла молодиця, шкандибаючи; одна нога була у неї обмотана шматкою. На питання Любине, що їй саме таке з ногою, молодиця розповіла, що вже давненько пробила вона собі ногу у воді і до тої виразки щось прикинулось, нога все пухла, і дійшло до того, що тепер “ані вдень ступити, ані вночі заснути”, так крутить і болить. Молодиця помаленьку розв’язувала ногу, і Люба далі побачила червоний опух з великим жовтим вередом; самий вершок того вереда був чимсь заліплений і прикритий листочком.
– Що ж се ви тут наліпили? – прикро питає Люба.
– Се рощина. Вже що тільки не скажуть, всё прикладала,- нічого не пособляє! Та вже от люди порадили до вас!..
– Погано, що так запустили ногу і не знать що прикладали,- мовить Люба, очищаючи веред.- Ну, що ж! – проказала далі, оглянувши.- Треба прорізати, бо гній може кість повредити, тоді дуже погано буде!
– Ой моя голубонько, робіте вже, що знаєте! Вже мені так обридло, що й господи! – Але далі жінка додала несміло:- А може б, так що дали прикладати? Може б, не різати?
– Ні, не можна! Треба прорізати! Ви не бійтесь, се нічого! А потім дам і ліків.
Жінка не мала що робить, мусила на се пристати…
Люба кликнула Гриця, котрий дуже любив помагати їй: себто приносити води чи держати що-небудь. Отож і заходилася Люба з своїм помічником і коло тої операції. Розрізала веред, очистила гною, промила, далі примочила, забинтувала ногу – і по справі! Не бридилась пак: чого ж там уже бридитись? Уже коли жаб різала, то нема чого!..
Випровадила жінку, сказавши, що навідається до неї, бо треба добре глядіти рану, щоб не прикинулось знов що-небудь. Упорала в хаті і свій струмент, аж тут – рип, у хату йде знайома їй трохи Марина Шкуратиха, стара, поважна собі така. Кладе на столі паляницю й мовить:
– Оце по вас, моя голубонько, прийшла! Ідіте, моя пташечко!
– А що там таке?
– Та Іваниха розходилася – Івана, того що вам листи возить, жінка. Другу добу вже мучиться, сердешна!
– Чом же ви по мене давно не прийшли?
– Та думали, може, так обійдеться! Нащо ж вас турбувати даремно? Бо що ж то, мовляв, світова річ… Але ж бог її знає, що їй таке! Чи то, що за першеньким, чи що!.. Вже що їй баби не роблять, нічого не порадять.
– Ну, вже я знаю, що там ваші баби роблять! – гукнула Люба, збираючи потрібні речі.
– Та я таки й кажу далі: піду лиш я по панночку, вже ж вони, мовляв, знають!.. Ох, таке ж лихо з тою Іванихою! Сказано вам…
– Ходімте, ходімте! – перервала Люба розповіді Шкуратишині і пішла так швиденько, що баба ледве поспішала за нею, далі гукнула:
– Стривайте, голубонько, панночко, бо я за старістю й не збіжу за вами!..
Прийшли до хати Іванової. Ще в сінях почула Люба той тяжкий, одмінний стогін, знайомий їй з віденської клініки. Але ж, увійшовши в хату, Люба вгледіла сцену, котрої вона в віденській клініці не бачила. Близько полу стояли дві баби, придержуючи слабу молодицю, котра, високо піднявши руки, держалася за жердку, повішену над полом під стелею. Руки в молодиці заклякли, голова в знесиллі схилилась набік, лиш стогін виривався крізь зуби й розходився по тихій хаті.
– Що ви робите?! – крикнула Люба.- Пустіте її зараз! Як можна так мучити слабу!!
Баби щось там порікували, однак мусили одступити. На піддержку Любі прийшла й Шкура-тиха.
– Е, вже, кумо,- говорила вона одній бабі,- треба слухати! Вже ж вони знають…
Люба прийняла на свої руки бідну Іваниху з помертвілим лицем; ледве положила її на постіль, як вона зомліла.
– Отак от все мліє та мліє! – говорили баби.- Мабуть, уже з неї нічого не буде!
– Води! – кричала Люба. Бризкала в лице недужій, давала нюхати спирту,- очутила. Ну, й заходилася ж, оглядівши слабу. А справа була трудна!.. Звивається Люба, дає ліки, орудує. А стогін не вгаває, рве душу…
Довго поралась Люба. От чуються вже крики, від котрих мовби аж хата стинається… Чоло у Люби мокре, тіло й душа напружені, вона добирає всеї сили й зручності… Ну, хвалить бога!..
Недужа вмовкла, а по хаті вже чується крик маленького хлопчика.
Та того крику вже ніхто не лякається. Заметушились баби, ладнають купіль… Шарварок, веселий гомін.
Ну, звичайно! – провадить Шкуратиха.- Я ж казала! Вже ж вони знають!
– Ну, на те ж і учаться! – згоджуються й інші баби.
А Люба ще неспокійна, ще пригадує біля слабої віденську науку клінічну. Ну, от тепер нічого вже не страшно!.. Тепер тільки наказати, щоб доглянули слабу, або краще, щоб не зачіпали її! А слаба лежить уже тихо; вона бліда, змучена, мов з хресні знята, та голова повертається до Люби з тим виразом, которий буває тілько тоді, коли скінчаться такі муки, а коло боку лежить та малесенька невідомо-відома істота, ще не розгляджена добре, там у пелюшечці, а вже така дорога. І чудно якось, і так любо!..
Десь узялася, немов з-під землі виросла, пляшка й чарка. Веселі баби чіпляються до Люби, щоб хоч трошечки випила, божаться, що горілка солодка; та Люба нічого не хоче! їй душно і від теплої хати, і від тої скрути… Тож до всього клопоту й дивину сама скупала: не хотіла бабам давати! Тепер би лице освіжити,- так горить,- умитися, чи що таке! Душно! Люба йде з хати, Шкуратиха зливає їй надворі з кухличка біля порога.
Освіжилася Люба, утирається рушничком на порозі. Собака зірвався з приспи й побіг за ворота; Чути голос Меланки: “Осьдечка вони, тут!” Іде Меланка на подвір’я, а за нею – господи боже мій! – Корнієвич і Кузьменко…
Люба просто не спам’яталася!.. Вона й рада так Вуже, і збентежена: де ж, застають її так… зовсім уже по-хатньому та по-робочому. Люба швиденько Осмикує закачані рукави од сорочки. Ах, боже мій, і руки зовсім вогкі!.. Та паничі не вважають, беру п> її за ті вогкі ручки, вітаються, гомонять.
– Звідки ви взялися?.. Господи! – мовить Люба.
– Отак приїхали, та й годі! От і сюди прийшли, щоб хутчій вас побачити!
– Я був у Кузьменка,- пояснює Корнієвич,- ми ж сусіди,- а з ним і далі. От побудемо у вас, а завтра в Полтаву, нам обом треба: мені там місце трапляється, а йому по якихось батькових справах. Так-от!..
– Ну, боже мій, як же се несподівано! Не писали нічого!.. Я тут вже гнівалася на вас!..
– Що ж там писать? Краще ж побачитись!..
– Ну, звичайно, звичайно!.. Ходімте ж до мене! Я вже тут все скінчила.
– А шкода, що не приїхали раньше: були б побачили вас при должності! – мовив Кузьменко.
– Еге! Так би я вас і пустила! – одмовляла Люба й побігла в хату. Сказала там скілька слів, обіцяла навідатись і подалась знов до гостей. Баби здивовано виглядали вслід їй із дверей; Кузьменко успів уже зачепити Шкуратиху якимсь жартом.
Ідуть утрьох, голосно розмовляючи, до Любиної домівки.
– Де ж ваші коні? – питає Люба, доходячи до свого двора.
– А ми заїхали тут біля вас до волості, а до вас, значить, з візитом.
Люба біжить у хату попереду: може, там що негаразд, нелад який. Ні, здається, все гаразд, тільки он треба ту спідничку схватити й порваний лист до Корнієвича прибрати.
– Ну! Прошу! – І знов вітання, знову веселий гомін.
Люба біжить до кухні, до Ганни Марківни, попитати про обід: тож гостей треба прийняти, он пора вже яка, певне, їсти хотять! Шкода, що не знала, були б щось такого зготували ліпшого для дорогих гостей. Ну, та нічого: єсть борщ, єсть каша, вареники,- чого ж іще?..
Знов Люба в світлиці, звивається, накриває стіл.
Що се ви? Не обідали досі?! – питає Кузменко.
– А ні! Коли ж було?! Е, у мене сьогодні дві операції були! От що!! Ну, та перша – пуста, а он там, де ви мене знайшли, то мудра штука була!
– Що ж там таке було?
– Ет, що вам розказувать! Ви не спеціалісти! А я таку одну маніпуляцію зробила, що й професор би похвалив!
– А як же ви смієте розпоряджатися? – питав Кузьменко.- Ви ж “до прибитія врача” не маєте права ніяких важних штук робить!
– Овва!! Поки б поїхали по врача, та поки б він з ласки своєї приїхав на село, до простої баби, то тая баба, може б, досі й на світі не жила!.. А ще до того ваш врач, може б, і не потрапив того, що слід було зробити! Ах, я така рада, така рада!
– А, так ви он чого радієте? Ми думали, що – нам!
– Ну, і вам, і вам теж рада! Страшенно рада!.. Досить було глянути на Любу, щоб побачити, що
говорила правду…
– Ну, ходіте їсти! – кликала вона, насипаючи борщу.
Паничі сіли. Разом з обідом ішла жвава розмова, без жодного етикету… Говорили так жваво, одно одного перебивали, сміялись. Кузьменко розповідав анекдоти з своєї практики, з котрих Люба помирала од сміху. Розмова перескакувала й до давнішого.
– Ах, скажіте, будьте ласкаві, що з Песцовою? Де вона? – питала Люба в Кузьменка.
– А я почім знаю, де вона ділася, як повернулася в свою Кацапію?
– Як? Хіба вона до вас не пише?
– Звичайно, ні! Чого ж вона буде до мене писать?
– Ну, брешете ж ви! Я сьому зроду не повірю!..
– Дивіться!.. І чого ж ви до мене причепились? Чом же ви не питаєте Корнієвича, може, він з ким-небудь і переписується!
