Люба трохи сп’ятилась…
– А де Загоровський, ваш друг дитячих літ? – спитав Кузьменко.
– В Європі,- одказала Люба, усміхнувшись,- та швидко сюди приїде!
– Він до вас писав? – спитав Корнієвич.
– Ні! – одповіла Люба. – Я так знаю, од матері його: казала, що хутко сподівається.
– А! То можна буде давню дружбу на давніх місцях одсвіжити,- зауважив Кузьменко.
– А можна ж, можна! – жартливо мовила Люба. – Я не цураюся друзів, не так, як ви!
Обід скінчений. Корнієвич згадує, що привіз Любі гостинця: іде тут зараз до волості і приносить скілька номерів галицької “Правди”.
– А-а! – каже Люба.- Де се ви взяли?
– Виписав! – одказує Корнієвич.- Ви ж мені з Відня так розписали галицьких соловіїв, що я, як був у Харкові, розпитався та й виписав їх письмо.
– Дивись ти, хитра Слободська Україна, і вискіпала ж! – мовив Кузьменко.
– Дуже, дуже я рада! – промовила Люба, передивляючись номери.
– Цілий рочник вам зберу, чи як там кажуть ваші галичани! – прислуговував Корнієвич.
– Чого ж вони м о ї? – перепитала Люба.
– А хіба ж не можна назвать вашим отого соловія Бучинського, чи як там він?
– Я хотіла б, щоб і ви таким соловієм співали! – гостро одказала Люба й збентежилась, що якось воно ніяково вийшло. Почала пояснять свою думку взагалі.
– Научіте, научіте,- буду дуже радий! В принципі нічого против сього не маю! – з щирим усміхом говорив Корнієвич.
– А я маю! – перебив Кузьменко.- Се літературщина! Я шаную саму тільки народну мову!
– Заспорились.- Одначе! – перебив Корнієвич, глянувши на дзигарик.- Нам, Микито Степановичу, пора йти!
– Куди?! – спитала Люба.
– До вашого мирового, Величковського. Його син був нашим товаришем по гімназії і тепер гостює у батька, то ніяково ж, бувши в їх у селі, не завітати!
– Там і панночки є! – вкинула Люба.
– Єсть, єсть!.. Та се дарма, ми не забаримось! Побудемо трохи та й знов до вас увечері, бо завтра ж раненько поїдемо: треба поспішати в Полтаву на строк!
– Ну, так глядіте ж! Я буду дожидать ще сьогодня! – гукнула Люба, проводжаючи гостей на ґаночок.
Вернулась Люба в хату, угледіла себе в дзеркальці. “Ах, господи, яка я розтріпана, червона така!” Люба причесала свою чупринку, поладилася; здається, нічого такого гарного й не додала до убрання, бо що ж тут уже наряджатись, коли бачили, в чім була, а все ж якось і намистечко стало іначе лежати, і стьонжечка десь узялася: все ж, мовляв, дзеркальце дорадить, чого треба!
Просить Люба Меланку, щоб на вечір самовар був (бо сама Люба більше молоком одбувалася), поспівує, бере “Правду”, іде в садочок. Невеличкий той садочок і трохи запущений, проте все ж таки садочок: єсть і мальви високі побіч півоній, та зірки біля перелазу, єсть і боже дерево, й два кущі бузку, під котрими зроблена маленька лавочка, єсть і вишник молодий, і стара груша над стежкою. Люба сідає на лавочці під високим бузком, переглядає ту “Правду”… А на серці так радісно. Приїхали!.. Що Кузьменко приїде, вона була певна, а що Корнієвич… хто його знав… От і тепер він каже, що по дорозі приїхав… Ну, не зовсім-то воно по дорозі, трохи кружно!.. Чом не хоче сказать правди? Чого завжди таїться? А обтім, може, не має з чим таким і таїтись? В листах його ніколи нічого дуже прихильного не було, а в остатній час от і зовсім був замовк… Ну, та, у всякім разі, приїхав!.. Чи радий же він? Чи дуже радий? Чогось думалось, що він буде більше радий, зустрівшись… а він і тепер якийсь повздержаний; а бачить же, як я рада… Нащось вигадав тих Величковських! Нащо вони йому? Не міг він побути у мене весь час? Тож тільки на один день приїхав! Що ж там той один день?.. Так мало часу будем бачитись, а стільки знайшлося б сказати!..
Люба задумується, далі погляд падає на “Правду”, і вона міркує: “Привіз… виписав… Хотіла б я з певностю знать, через що він виписав: чи через те тільки, щоб зробить догоду і втіху мені, чи таки й для себе, по своїй думці! По своїй, по своїй: він же каже, що в принципі згоджується, думає так само, як і я. Та і не міг би він інакше думать: се єсть логіка самої речі, а він же такий розсудливий! От що привіз сюди, то се вже, звичайно, щоб догодити. Ну, що ж? Се… се дуже мило з його руки! Буду читать, нехай і дальші числа присилає.
А Кузьменко дурниці провадить! Штучність, літературщина, признаю саму тілько народну мову… Що за узька народність, що за узький націоналізм! Се – понижати свою народну гадку, обрікравши її стояти вічно лиш на одному ступні первісному! І коли так судить об мові, то треба те ж саме розважати й у всьому: значить, і хисту національного не треба розвивать,- ні музики, нічого,- нехай буде все тільки на ступні первіснонародному; Начить, і науки не посувать, досить того світогляду, який має наш простий чоловік! Се ж нісенітниця! З таким націоналізмом можна тільки закиснути на місці… Ну, бери елементи народні, не цурайся їх, але утворюй з них якомога ширшу, кращу будову – і се піде на користь тому ж самому народові! Нащо ж одрізнять його непереступною лінією від інтелігенції, котра пішла вперед? Ні, той кузьменківський націоналізм в найліпшім разі може привести лиш до плачу над лихою долею, над тим, що минуло й минає. Не плакати треба і не топтатися на однім місці, котре йде з-під ніг, а діло робити!
Побігла Люба одвідати свою слабу: одна річ її турбувала: коли б запалення не зробилось, та й ще й раз треба наказати, щоб не обгодували,- жіночка тендітна і в небезпечному стані після надто тяжкого припадку, то се може їй дуже пошкодити. Справила .Люба діло, поспішає додому: може, там уже прийшли та дожидаються!.. Ні, нема. Що се такого!.. Чом він, чом вони не йдуть?
Уже сонце зовсім зайшло. Люба дивиться на дзигарок: дев’ята година на скінчанні. Що ж се нони?.. Люба ходить по садочку уже турботніше… “Так і сталось, що забавили там Величковські: товариш, панночки, фортеп’яно, співи… Ну, що ж! Нехай побавляться, ще вечір довгий… Але ж і десята година от-от скінчиться, а їх нема…” В садку лягли густі тіні, тільки стежка видніє… Місяць сходить… У хаті лягають спати, зараз погасять світло. Люба ходить по стежці між перелазом і грушею та все думає, думає… “Нащо ж заїздили, коли мали так коротко бачитись? Завтра забіжать, щоб тільки попрощатись. Зовсім нема чого прощатись, не вітавшись як слід! Звичайно, там і на вечерю зостались, на той урочистий “ужін”; ну, коли так, то що ж се… перед світом хіба вже заходити до мене? То вже велика ласка!..”
Одинадцята без четверті! Ну, звичайно, вже не будуть!.. Щось гірке підступило під серце Любі… не сама досада, а мовби образа… кипить, душить…
Люба стоїть на стежці; млявий промінь місяця падає на її опущену голову… руки нервово зчепились, хруснули пальці. “А я ще таку щиру радість показувала!” – гадає дівчина, і рука підноситься до очей, либонь, повних сліз.
– Любов Василівно! Се ви? – чує вона зненацька голос Корнієвича од перелазу.
Люба, кинувшись, повернулась… Серце затремтіло… Коли б місяць світив ясніше, коли б там напроти Люби стояв майстерник-маляр, може б, йому було цікаво побачити, як на її личку малювався недавній смуток і нова радісна турбота.
– Се ви? – перепитала Люба і поступила стежкою.
– Я! Я! – мовить Корнієвич уже в садку, вітаючись.
– Я думала, що ви вже не прийдете! Так пізно!
– Не можна було ніяким способом раньше вирватись! Обступили нас там всі, господарі й господині… Поки сеє та теє: чай, співи!.. Я і так насилу вирвався, щось там їм наказав, та якось визволився.
– А Кузьменко?
– Зостався там! Казав, що пізніше прийде… там панночками! Нехай собі!..
– Ну, звичайно! Що ж!.. Коли зважив, що там приятніше, то й нехай!.. Ходімте ж у хату!
– Нащо в хату! Тепер і надворі так гарно! Посидимо тут де-небудь!
Сіли на лавочці, де сиділа перше Люба. Біла сорочка її здавалася ще білішою при місяці, по ніжному обличчю бродили лагідні тони, обрис його приймав тонкий, мальовничий вигляд; а руки, що перебирали краєчку на темному одінню, здавались прозоро-білими.
– Так ви думали, що я не прийду зовсім? – питав Корнієвич…
– А думала! – одповіла Люба, опускаючи голову.
– Надзвичайна прозорливість! їхати такий світ для того, щоб просидіти у Величковських. Виходить би то, я для їх і приїздив?..
– Я не знаю!.. Ви кажете, що заїхали собі по дорозі!..
– По дорозі! Тільки все ж, либонь, не до мирового вашого! Мені треба порадитися з вами, перше ніж їхати в Полтаву…
– Зо мною?..
– З вами… А перш усього мені треба було побачити вас, повітати вас! – Корнієвич взяв Люби-
у руку і стиснув її, неначе вперше сьогодня. Люба не противилась, серце їй так билося, і та ніжна ручка з довгими тонкими пальцями перейшла в повну оруду Корнієвича.
– Як я за вами скучив! – мовив він, стискаючи її в своїх теплих, дужих руках.- А ви? Скучили за мною хоть трохи?..
– Дуже скучила!..
Корнієвич притиснув руку дівчини до уст так міцно, з такою загарою.
– Скучала, скучала… дорога моя! – промовляв він потім.
Люба чула на собі його погляд, чула, як змінився його голос, чула так близько од себе його гарячі уста… Огонь той проймає й дівчину, бурхає у її грудях… Козацький вус, жаркі уста торкають край ніжної щоки її. Дужа рука пригортає любу дівчину до серця…
– Радість моя, як я люблю тебе! – шепчуть його уста, дишучи палким коханням.
– Любий,- одповідає вона, і уста її теж одповідають безумному поцілунку; голова непритомно схилилась на груди любому козакові.
– Мила моя! Серце моє!.. Як довго я ждав сього щастя!.. Ти моя, моя! – промовив Корнієвич, упиваючись своїм щастям, упиваючись цілуванням. Слова виривались самі собою…
Люба опам’яталась, Корнієвич цілував кожний окремий пальчик на її руці, що нібито означало, що і він трохи заспокоївся.
– Чого ж… чого ж завжди був такий повздержний, коли… коли так любиш? – питала дівчина.
– Такий я вдався!.. Або, може, таким зробило мене життя! Не умію я, не звик провадити ніжні речі! Я виріс без матері, зовсім її не пам’ятаю, виріс коло суворого батька, котрий, чинивши догоду моїй мачусі, ще менше оказував мені ласки, ніж би, може, хотів… Потім я жив у закритій школі при
І гімназії, де педагогічним принципом було не розманіжувать, а пригнічувати чулу дитячу душу, і ласки я не знав, не навчивсь і сам буть ласкавим. Лагідного жіночого товариства не знав я й підрісши. Перший раз попав я в те товариство у Цюріху. Ти знаєш, яка то була строката юрба! Треба було перше розглянутись у ній. І я розглядався з цікавістю до тих, мовляв Кузьменко, “головоногих” і “явноголових”. Розглядаючись, побачив тебе!..
– Ах… пам’ятаєте, як ви перший раз розказували мені щось таке в аудиторії, коло дошки? Яка н дурненька тоді була, аж тепер сором!..
Сі слова, навпаки, дали привід Корнієвичу знов поцілувати милу ручку.,
– Дурненька! – переказав він з докором. – Зовсім ні! Прийшло в аудиторію, так збентежилося, потім ото сіло біля мене, розгорнуло свої папери, так слухає уважно, таке розумне, миле! Мені здається, що я з тої ж хвилини полюбив тебе мимо своєї волі… І далі любив усе більше та дужче! А що не говорив ніколи про свою любов, так кажу ж тобі, що не мистець я на такі розмови… та до того бачив, що ти не горнешся до мене… що я не любий тобі чи… ще більше того!
– Я просто боялась трохи… тебе! – вимовила Люба, склоняючись до Корнієвича.
– Боялась?.. Тоді, коли я готовий був носить тебе на руках! – мовив він, пригортаючи її міцно. – Не міг же я бути навісним, коли мені здавалось навіть, що другий… та ні, я не хочу згадувать про се. То був такий тяжкий час тієї заздрої муки!.. Потім, потім теж я не був певний у тобі, в тім… ну, в тім, що я побачив перший раз з певністю отам, при нашому розстанні, як ми з поїздом рушили, а ти зосталася з сльозами в очах, плачучи, як мені здавалось… за мною! Од тої пори я рвався до тебе щоминути!.. О, за сей час розлуки я добре зважив, як я тебе люблю! Поки ти була на очах там, у Цюріху, поки я бачив тебе щодня, якось терпілось: зустрінешся, поговориш, побачиш; а як зостався сам – неначе половину життя згубив! Ну, просто, сказавши по правді, остатнім часом навіть досадно на себе було: що ж, справді! – нічим не можу зайнятись як слід! Бог знає що! Рветься душа до тебе, та й годі!
– А чому ж не писав про се?
– Не писав. От не писав! Рушив просто в дорогу у Полтаву, щоб прилинуть до тебе, щоб словами, душею сказать тобі, що я без тебе не можу жить! Що ти мусиш буть моєю, при мені! Будемо вкупі працювати, вкупі любити все те, що ти любиш! Жити вкупі! Ти ж будеш моєю? Ти схочеш? Мила моя, сужена моя, коли ж ти будеш моєю зовсім, перед всіма? Нехай там вінчають, нехай що хотять роблять, та нехай знають всі, що вже ти моя, що я не віддам тебе нікому, нікому!!
Корнієвич закінчив свою мову цілуванням, ще гарячішим обняттям, котрим він ніби хотів заховати свою милу від самого місяця. Рука Любина обвилась коло шиї милого. Чи могли в ту хвилину Люба й Корнієвич бачити, що к садочку підійшов Кузьменко й дивився на їх?.. Глянувши, він тихо повернув набік, улицею… і легка луна від його ступнів покрилась ніжною луною поцілунків.
