XX
Ай, тож-бо-то шарварку та клопоту сьогодня у будиночку в Марії Петрівни: Любине пак весілля справляється! Марія Петрівна розпадається, метушиться, хоть все собі тиха. Вона й рада… І якесь журливе почуття ворушиться в її серці: добре-то воно! Статечний, здається, чоловік трапився, хоч принаймні не німець, не пройдисвіт який! А все ж де не взявся, і бере її Любочку. Каже Любочка, що товариш із Цюріха, сам із Харківщини. Ет, сказано: “Дочки – чужа користь!..” Виглядиш її, випестиш, а там… Тож-бо зовсім приподобатись Марії Петрівні Корнієвич не міг: не могла вона позбутися того трошечки ворожого почуття, котре мис, здається, кожна мати до зятя, до того мужа коханої доні…
– Мамочко, ви його не бійтеся! – мовляла Люба в день шлюбу, жартливо торкаючи дужеє плече свого молодого.- Він зовсім не такий страшний, як здається!..
– А чого ж би був страшний, нехай бог милує! – одповіла Марія Петрівна поважно, шпортаючись коло стола.
– Тетяно! Гарний мій молодий? – питала того ж таки дня Люба.
– А гарний! Показний такий, високий!
– Високий! Ніби тільки й краси, що високий! Мовби як високий, то вже й гарний!
– Ну… і огрядний собі! Кругловидий…
– Ет! Ти ж подивись, які у нього гарні очі: карі, великі! Ха-ха!
– Ну, очі… Хіба я знаю, які там у їх очі!.. То вже вам знати!..
– А розумний він який, коли б ти знала! – вихваляє, жартуючи, Люба.
– Ну! Невже ж би ви пішли за дурного!
– Чуєте, Дмитро Назарович,- гукає Люба, вбігаючи в другу хату,- якої великої гадки про мене моя Тетяна: що я б за дурного не пішла!.. Ха-ха-ха!
– Що ж,- одказує Корнієвич,- прикажете й мені прийняти се за комплімент собі? Хоть дуже ласкавого тут ще нема нічого!..
Обоє сміються, аж той віночок тремтить на голові у Люби. Вона виривається од того Дмитра і бере на руки маленьку сестрину дочку, свою пестушечку Оксану, бавиться з нею, цілує. Корнієвич теж підсусіджується до дівчинки, хоче поцілувати її ніжне личко.
– Іди собі! – мовить понуро дитинка.- Я тебе не люблю!
– За що ж ти мене не любиш? Бач, яка ти!
– Бо ти нашу Любу забираєш!
– Ні, я її не забираю! Нащо мені твоя Люба! То ж вона мене забирає! Дивись! – Корнієвич положив Любину руку собі на плече.
– Іди, іди! – кричить дівчинка.- Іди собі!!
– Ай, Дмитро Назарович, і хочеться вам дражнитися з дитиною! Ідіте собі геть! – гукає Люба.- Не плач, любонько, ми його проженем!
– Страх, як вона до вас подібна! Мовби не сестрениця, а дочка ваша!-мовить Корнієвич, милуючи поглядом маленьку Оксаночку на колінах у Люби.
Не прогнала ж Дмитра Назаровича маленька Оксаночка: он молоді вернулись вже од шлюбу… В світличці людно, шумно. Музики немає, і багацько гостей Марія Петрівна не напрохувала, а все ж таки дехто єсть! Що ж би то вже за весілля було! Тож у тім гурті пізнаємо й своїх знакомців: он тіточка ходить, питає молодих, хто перший став на рушник… Он Богдашевич, з білим пучечком на грудях,- вінця, бачите, держав над Любою, по давній знайомості. Он і Петро Степанович біля Віри Николаївни, щось то їй таке з ласкавою, умильною міною провадить! (Отак, як бачите: мовляв, ні з хати, ні в хату; все мовбито й женихається – і нічого не каже востаннє! Недарма Віра Николаївна, либонь, подала уже слово старому сусідові по маєтку, панові Котляревському, не доки ж пак ждати!..)
Кликали на весілля й Кузьменка, та він чогось не приїхав.
А онде – чи не знайомі нам гості – пані Загоровська з сином! Дождалася таки свого Костя! Е, щось-бо то Кость трохи помарнів. Видно, Париж не без сліда пройшов по юнаковому обличчю! Поблідло воно, очерти стали різчі, гостріші, погляд не має того колишнього поетичного вогню, на всьому обличчі печать утоми. Очі, як перше, дивляться вперед, та вже інша задума об’являється в їх…
Люба і Корнієвич зустріли привітно цюріхського товариша. Говорять собі, чого ж цуратись? Для Костя, однак, той шлюб вийшов доволі несподіваним. Загоровський всього скілька днів як повернувся в рідний куток і в Європі нічого не знав про віддання Любине; він трохи здивовано поглядає на молодих – коли ж то між ними зайшла тая близькість? А однак вони, видно, дуже любляться,- постерігає Кость,- навіть не можуть здержати при людях ні своїх іскристих поглядів, ні ласкавих пориваннів: он Корнієвич ні з того ні з сього,- так принаймні здалось Костеві,- цілує двократно руку Любину, а молода сміється при тім так втішно, і хоть сказала: “Ай, дайте спокій, Дмитро Назарович!”- одначе зоставила свою руку в його руці; і молодий гладить ту ручку у шлюбному перстені з якимсь таким помахом, неначеб то була справді якась його власність. Той помах якось неприємно шкребнув Костя по душі, здався вульгарним і недоречним! З якої речі Корнієвичу виміркувать собі, що Люба якась-то для нього суджена власність? Що він таке, той Корнієвич! Самий звичайний чоловік, натура взагалі холодна і, як видно, дуже егоїстична, зовсім не підходяча до ніжної, лагідної вдачі Любочки! Чого вона за його йде, нащо вона зв’язує свою долю з його? Що може він дати їй у житті? І Костеві думається з жалем, що, може, Любочку на самому порозі шлюбного щастя, о котрім вона гадає побік Корнієвича, зустріне суворий деспотизм отого можнорукого, міцноголового мужа. А вона горнеться, як голубка! Яка вона гарненька сьогодня! Взагалі вона покращала з Цюріха: якась не така щупленька, розцвілася, в лиці краска. Краска непевна, та вона її дуже красить! Французи кажуть, що кожна молода гарна: “Chaque fiancee a beau succes” ( фр. Засватана дівка всім подобається ) Може… Однак не всяка молода бува такою гарненькою, повабною, як Люба, не на кожній голові буде так мило лежать вінок з померанцевого квіту. Який ніжний контур головки, яка зграбність поворотів, який блискучий погляд! А стан в тому білому одінню!.. Де у неї взялась така красива талія?
Погляд Костів стає не таким безпричальним, як з приїзду, він раз у раз звертається на молоду! А! На молодих!.. Бо вони все в парі: той русогривий обладар не одходить од своєї “власності”. Якесь неприємне почуття встає у Костя, стукає в голову: Кость раз у раз проводить по своєму високому чолі.
– А! Прошу, прошу! Чому ж не зайшла зараз із церкви? – вітала Люба, цілуючись, паню Штокман, Раїсу нашу, свою ж таки товаришку! Прийшла ж тая товаришка на весілля, не погордувала запросинами Любиними, ще й чоловіка свого привела, пана Штокмана. (Гостюють, бачите, обоє в пані Брагової, приїхавши з Петербурга подихати трохи південним українським повітрям).
Раїса убрана по-петербурзькому: у модній, штучній сукні з практично дорогої тканини, тримається без примусу і разом ваговито, більше ваговито, ніж перше. Herr Stockmann такий самий, як був, лиш трошечки мовби потовщав; але той самий дерев’яний уклін, те саме сухе стискання руки. “Ich gratuliere! (нім.Поздоровляю! ) – мовить він Любі.- Wunsche viel Gluck und Wohlergehen!” (нім. Бажаю астя та всього найкращого!) -додає Корнієвичу, котрий ото й зостався при розмові з ним, бо коли Люба мала бесідувати з товаришкою, то хто ж би у Марії Петрівни мав зайняти такого гостя? Навіть перший зять її, муж старшої дочки, полтавський учитель, одступився поодаль од пана Штокмана…
– А, Константин Михайлович! Яка несподівана зустріч! Давно ви в наших місцях? – гукала тим часом привітно Раїса.- Розкажіте ж мені, де ви бували, як маєтесь?
Побачивши, що Раїса доволі зайнята з Костем, Люба хутко одійшла до других гостей.
– Оце він, той німець? – питає в неї Катерина Пантелеймонівна, сидячи з кумою та сусідкою Марії Петрівни.
– Він же, він,- одказує, усміхнувшись, Люба. І щоб пані Загоровська не розсмішила її ще більше, пішла до іншого, молодого гурту, де Богдаше-вич щось таке ваговите розповідає сусідчиній молоденькій дочці.
Однак Herr Stockmann довго не сидів. Перед вечерею став прощатися з молодими і з господинею дому.
– Куди ж се ви? – питала Люба.
– Любочко! – мовила Марія Петрівна.- Ти ж уже попроси!.. Як там по-їхньому!..
– Справді, чого ж ви спішитесь? – сказала Люба по-німецьки.
– Ні, не займай його,- вмішалась Раїса,- нехай собі йде! Йому тут у нашім городі пива нема, і він всюди тільки світом нудить! Нехай собі виспиться, то, може, не такий кислий буде!
Herr Stockmann пішов, а Frau Stockmann зосталась. Однак той кавалер, той молодий товариш Кость, котрий би то мав займати її, щось то не дуже займався нею: дивився більше кудись у просторінь. Люба й Корнієвич сіли теж до товаришів, розмовляли охоче. Спогадували колишнє, різні пригоди з цюріхського життя, товариство університетське.
– А де Білосельська? – спитала Раїса.- Вона, здається, за границею зосталась?
– Вона в Парижі хотіла вступити в консерваторію, учитися співу,- одказав Кость.- Тепер, здається, кудись виїхала, либонь, в Мілан чи на води кудись.
Розмова перервалась.
– Ну, як же ти маєшся? – питала Раїсу Люба.- Ще гаразд мені не розказала, як там живеш у Петербурзі.
– Нічого! – одповіла Раїса.- Практикую, маю свій кружок знакомих, більше між професорством.
– Маєш прийомні години для слабих?
– Звичайно.
– Ну, що ж, і для бідних маєш прийомні години?
– Ні, н-н-ні!.. Се страшенно клопітно, та й користі жодної немає!
– Ну, для лікарів, звичайно! – мовила Люба, усміхнувшись.- Але ж для недужих то єсть користь.
– І для недужих невелика! – одповіла Раїса.
Подали вечерю. Гості гучною юрбою сіли. Великого прибору й великого етикету не було, однак все ж таки молодих посадили урочисто на посаді, мовляв. Люба сміялась чогось; їй весело й чудно трохи було. Молоді між собою перемовлялись, однак і інші зачіпали їх розмовою, жартами. Кость за вечерею стратив останній добрий настрій, щось нічого не їв, не пив і навіть сусідці своїй, тій Stockfrau (він пригадав собі в думці те прізвисько Раїсине) не прислужував, хоть вона охоче розказувала йому щось там таке про її життя у Петербурзі. Спільна ж розмова гостей дедалі оживлялась, голоснішала. Хтось-то підняв питання, що нібито вино гірке і треба, щоб молоді зробили своїм гостям ласку, підсолодили його; не пити ж, справді, гіркого напою!.. Намігся ж і чоловік Любиної сестри: “Гірко!” та й “Гірко!” гукає! Корнієвич вагувався, далі огорнув рукою Любу і поцілував у самі уста. Що ж, мовляв, таке! Одно те, що не перший же раз йому було, а друге – чей же таки можна вже було й прилюдно поцілувати свою княгиню… “От тепер посолодшало!” – говорили гості. Одному тільки Загоровському Костеві не посолодшало: його страшено прикро різнув той виступ Корнієвича, і він уповні згоджувався з Раїсою, коли вона процідила до його: “Дурацький звичай!” йому здалось до сього, що Корнієвич силою поцілував Любу. Може буть, що в сьому була доля правди: Люба страшенно збентежилась і спаленіла, коли Корнієвич рішив уволити волю гостей і її рідних; однак же, либонь, не зовсім підневільний поцілунок зірвав Корнієвич, хоч краєм уст, та одповіла йому його збаламучена молода.
Вечеря скінчилась. Гості ще зоставались: не зриватися ж, мовляв, зараз по вечері, треба посидіти. Розмістилися знов у двох покоях; в хаті було душно, двері на ґанок одчинили. Люба хотіла освіжитись, вийшла на ґанок.
– Куди? Куди? – питав її Корнієвич, ідучи слідом.- Щоб застудитися надворі після душної хати? Не можна! Ходім у хату! – І він обняв Любу, щоб вести назад.
– Пустіте, Дмитро Назарович! – казала Люба.- Я сама піду!.. Пустіте!..
– “Пусті-те!” “Іді-те!”-передражнював Корнієвич.- Доки ж то вже буде те величання? Коли ж то вже буде “іди”? Коли?.. Ну, поцілуйте ж тут один раз, один тільки раз, та й підем! Любочко, дружинонько моя!
Руки Любині обвились коло шиї Корнієвича. Один поцілунок став за скілька. Тут пак ніхто не бачив!
Отже, помилилась молода! По двору ходив Кость, він бачив, як Люба вийшла, бачив усю ту милу сцену. Коли Корнієвич і Люба зникли в покоях, він зійшов на ґанок і журливо задумався: тут він стояв колись-то з Любою… Не йому судилося те щастя, котре вживає тепер з милою дівчиною Корнієвич… В думці його мимоволі встали слова поета: “А щастя було так близько, так можливе!”
