II
Наші повернули назад і, щиро бесідуючи, пішли собі містом. Перейшли вздовж майдану з гарною мурованою церквою посередині, з двома рядами доволі чепурних крамниць, біля котрих та біля столиків перекупок замічалось трошечки руху; взагалі ж і на майдані, і попід боковими одноповерховими будинками з просторими тінистими дворами було пусто, самотно, панував якийсь лінивий спокій. Далі наша пара вступила в широку вулицю, котра мала славу аристократичної, на їй-бо замічалось скілька вищих, доволі-таки панських будників з оздобними деревами. І тут було глухо: улиця була невимощена і вкрита густим пухким шаром пилу, по боках під будинками тяглися узенькі стежечки протоптані пішоходами в зеленім моріжку.
– Зайдімо за Раїсою! – порадила панночка своєму кавалерові.
Вони наблизились до одного панського будинку, що виходив на улицю мурованим ґанком з балясами і двома товстими білими стовпами. В одчинене вікно йшла на улицю луна співу з проводом фортеп’яно; далі можна було розібрать і слова пісні; досить гарне, хоть уже й не дуже-то свіже сопрано виводило:
Я мастіку зажгла,
Я цветов нарвала,-
Пріхаді на свіданьє любві!!
– Віра Николаївна у Братових, се її голос! – мовила дівчина і разом з паничем увійшла через ганок у будинок. Там у світлиці з старою, але панською постановою вони знайшли цілу громадку: коло фортеп’яно стояла висока брюнетка з трохи вже помарнілими очертами лиця, в білій сукні з пунцовими стьонжками, вона ж то й співала; за фортеп’яно сиділа далеко молодша й свіжіша брюнетка в доволі простому перкалевому одінні, однак зграбно пошитому й оздобленому разком чорних великих гранатів; тут же містилися коло стола: сухорлява незграбна блондинка в незначному одінні і пан середнього віку, з круглим блискучим обличчям, веселими сірими очима і рудуватою чуприною, зачесаною набік; убрання його з ясного суконця, оздоблене блакитним галстуком з широкими кінцями, щось більше показувало на кавалерський стан; трохи одсторонь сидів з книжкою в руках, у скромній поставі молодий гарненький собі офіцер.
З приходом нашої пари співання якраз скінчилося. Почались вітання. Всі оказались знайомі між собою. Панночка Люба поцілувалася з брюнеткою, що сиділа за фортеп’яно, і мовила їй:
– Ми зайшли за тобою, Раїсо,- чи не підеш ти на проходку; не знали, що у тебе гості!..
– Се нічого не вадить! – одповіла Раїса, встаючи з-за фортеп’яно.- Ми можемо всі піти! – Далі пішла назустріч прибувшому паничеві Костеві, мовивши йому голосно, з привітним усміхом:
– А! Константин Михайлович! Дуже рада! Давно вас не бачила! Ну, сідайте ж, панове, тим часом,- додала Раїса яко господиня.
Але сидіти не прийшлось: у світлицю ввійшла невеличка панночка і, зробивши кнікс, промовила:
– Мамочка просять пить чай!
– Ходімте, панове! – гукнула Раїса, перебиваючи русявому панові його кавалерську розмову, котру він уже розпочав з переспівавшою панною, Вірою Николаївною. Потім вдалася до офіцера:- M-eur * Богдашевич! Дайте вже спокій Карлу Фогтові та ходімте пить чай!
Офіцер соромливо усміхнувся, положив книжку па столик біля купки інших книжок і рушив з місця. Люба й Кость, хоть одмагались, що вже пили чай, мусили теж податися за гуртом.
У столовій коло біло накритого стола сиділа папі поважного віку (хоть вона ще не хотіла здаватися старою), у стрійному чорному кружевному чепці па темному настовбурченому волоссі. Вона держалася з призвоїтою стрімкостю; довгий ніс вистороxувався гордовито вперед. Пані спишна повіталась з новоприбувшими і поважно запросила всіх до налитого вже чаю. Всі розмістились біля стола, порядженого по-панськи, але трохи скупо. В столовій весь гурток почувався не так вільно. Сама тільки пішим Раїса бажала й тут видаватись смілливішою й непригніченою. Вона говорила більше всіх, голосно, твердо. Сидячи біля Люби, вона одбивалась зовсім іншим характером вроди: досить міцно збудована, з чорним лискучим волоссям, заплетеним у дві коси,з правими обрисами, з свіжим рум’янцем, що пробивався па повних щічках, з темно-карими, не дуже великими, але бистрими очима, з сміливими чорними брівками, котрі так оддавались од білого рівного чола,- панна Раїса здавалась дуже гарною. Правда, блиск очей мав у собі щось холодне, усміх гарних уст був ніби погордливо спокійний; рухи в своїй сміливості були трохи різкі, так само як і в голосі її при всій його свіжій гучності бриніла ніби якась металічна нота; але, врешті, хто не дбав би о вираз м’якості, сердечної теплоти, а давав би перевагу красі тіла, енергії, певності в собі, той мусив би признать панну Раїсу дуже хорошою і вподобною.
Русявий пап у ясно-синьому галстуку, називаний у гурті Петром Степановичем, сидячи між Раїсою й співачкою Вірою Николаївною, часом з дуже солодкою міною поглядав на Раїсу; але тверда, трохи насмішлива мова її, з котрою вона інколи вдавалась до його, збентежувала, ніби лякала його, і він, ледве знайшовши, що одповісти, повертався до своєї сусідки, панни Віри, котрої тонкий усміх на блідніючих устах був для його не такий страшний.
– Ви, Петро Степанович, дуже добре зробили, що поїхали сьогодні до міста,- говорила Раїса.- Я вас заставлю писать мені прошеніє!
– Прошеніє? – перепитав панич, уже й справді трохи переляканий.
– Еге ж, прошеніє до губернатора, щоб видали мені паспорт!
– А се ж нащо?.. Куди се Раїса Павлівна збирається? – спитав Петро Степанович у старої пані господині, поглядаючи й на панну.
– Раїса їде за границю! – одповіла пані поважно, вимовляючи слова “за границю” з притиском і надто по-російськи.
– В університет їду! – додала дочка. – Так! Тут не пускають – поїдемо за границю! Ще й ліпше! Як приїдемо назад, то заграничним докторкам ще більше будуть кланятись!
– А ви так певні в докторстві? – спитав панич Кость.
– Звичайно,- одповіла Раїса,- а то чого ж би так провадитись! Ми з Любою іначе й не думаєм!
Люба тихо всміхнулась і, підвівши очі, зустріла теж усміх Костів.
– То й ви, Любо, їдете? – спитала панна Віра.- Щасливі!..
– Не знаю ще,- одповіла Люба, червоніючи.
– Вам буде трудно! – вкинула пані господиня. – Раїсі інше діло, при її знаттю чужоземних мов!
– Всі їдуть, всі їдуть! Нас покидають! – мовив між тим Петро Степанович не то журливо, не то жартоми.
– Чого ж всі? Багацько зостається! – одповіла Раїса, скинувши погляд на друге сусідство Петра Степановича.- Врешті, коли так журитесь, то забирайтеся й собі з нами в Цюріх!
– Куди там нам у Цюріх,- одповів Петро Степанич, зовсім збаламучений, поправляючи свою кудлату чуприну.
– А знаєш, Раїсо,- мовила Люба,- є справді товариш у мандрівці: Константин Михайлович їде!..
Раїса з втішливим дивуванням глянула на панича.
– Їду! Се річ певна!.- одповів він на той погляд. – І готов наскілько можу стать до помочі своїм землячкам!
Раїса ЩИро втішилась, почувши новину про пашем Костя.
– Ах, чудесно! – мовила вона од серця.- Прекрасно! Я і не знала сього! – Очі її блиснули теплішим світлом.- Ну, ходіте, будем обмірковувать подробиці: коли їдемо, як і що!.. Панове! Здається, скінчили чай? Ходімте ж, трохи пройдемось!
Вона раптово встала, за нею охоче поспішили всі інші, уклонившись поважній пані господині. Панни почали збиратись на проходку: Раїса десь там у себе, а панна Віра в гостиній, уважно ладнаючи на голові перед великим дзеркалом бриль з широкими крилами. Незабаром всі рушили з хати. Вийшли говіркою юрбою, всі вкупі, але задля узькості стежки мусили розбитись на пари.
– Так ви їдете з нами! – заговорила до Костя Раїса і забрала його з собою вперед.
– А ми з вами зостаємся! – щиро мовляла Віра, держучись у парі з Петром Степановичем, котрий охоче повів розмову далі, але виводячи на перший план просто зоставання, а не слова “ми з вами”…
Люба й висока блондинка пішли в товаристві молодого офіцера. Але русявій панні прийшлось і тут бути більше мовчазною товаришкою. Люба з офіцером, спом’янувши о своїм спітканню того ж дня в бібліотеці, заговорили о книжках, звісних їм обом з читання: вони обоє брали їх з міської бібліотеки. Молодий офіцер говорив стиха, трохи бентежився, але далі одушевився, вимовляв свою думку тепло, од серця. Обоє говорили як неофіти, з похватом, загарою, але тим щиріше, що, власне, одно не мало повздержуватись перед другим яко перед авторитетнішим, ученішим бесідником.
– Гартвіг мені не сподобався! – мовив офіцер, з прикрістю крутячи головою.- Якийсь він туманний, щось містичного є в його писанні! І до того він завжди ряд фактів пронизує якоюсь наперед взятою гадкою, а сього не повинно буть!
– Однак я думаю,- одпровадила Люба,- що сильному змисленнику трудно повздержуватись, щоб не виявлять замітно своєї провідної думки, від котрої походять і самі його фактичні пошукування. Праця вийшла б без сього занадто сухою, занадто безсторонньою! Я думаю, що така наука, не зогріта провідною думкою, скажу навіть – сердечністю, не так би навіть похвачувала нас!
– Я не говорю о ревності, о ретельності в научнім працюванні, але факти, те, що вони показують, хоть би й несподівано для слідкуючого,- ось що перше всього! Ні, я за чисто індуктивний метод! От мам Дарвін, нема над його! Ні туману, ні якої витворної думки, а через те й ніяких химерних фраз, просто запис фактів; але картина виходить така ясна, така проречиста сама по собі, що вивод приходиться тільки зазначити! І тим доказніше для читця, бо вивод той він може навіть сам зробити.
Молодий хлопець виходив уже переможцем із розмови, бо останніми голосними реченнями заставив умовкнути Любу, але по якійсь хвилі вона знов зняла річ:
– Се темний, невияснений круг, з тими індукціями й дедукціями. Почім ви знаєте, що такий-то ряд фактів, котрі вам говорять нібито так вільно, самі не з’явилися в праці ученого власне через те, що він шукав їх наперед своєю думкою? Мавши звісну теорію, наперед угадував, що мусять буть у такому-то крузі власне такі й такі явища, котрі докажуть Гюго думку! І вони доказують її.
А стривайте! – запально одповів офіцер.- А тая ж теоретична гадка звідки взялась? Вона теж має собі грунтом реальне спостереження фактів, котре викликало й ту первісну гадку. Та не може ж буть у людській голові якогось чудовного зародження думок без враження з окольного світу!!
– Та я не знаю!.. І не в тім діло! Ми не про се говорили! – перебила Люба.- Я хочу сказать, що письмовець, ну хоть би й який сам спеціаліст-учений, має право ретельно висловлять свою провідну думку, має право навіть, скажемо, нав’язувати вам її, і коли при сім говорить з ентузіазмом, красною мовою, то се не тільки не шкодить, а часто йде на користь праці!
Розмова ставала голоснішою. Панич Кость оглянувся на розмовців і затримав свою ходу, щоб зрівнятися з ними. Тим часом вийшли в чисте поле, тихе, повите білястим світлом ясної ночі; лиш од високих окопів понад шляхом лягала глибока тінь, Мова говоривших гучно лунала в тому німому просторі. Близько вітряка, що неначе який велетень простягав свої крила в польову просторінь, наш гурток сів одпочити на розриві окопу і довго сидів там. Розмова часом утихала, молодь втішливо дихала чистим повітрям, споглядала на вільний краєвид з заснувшими вдалі крайніми оселями міськими, окритими темними купами дерев,- з них де-не-де високо виступала тополя, одбиваючись думливою постаттю в чистому зоряному небі. Он зірвалась зірочка і ясною бистрою стягою покотилась до небесного краю…
Звезда покатілась на запад,
Прості, золотая, прості! –
стиха промовив Кость, слідкуючи поглядом зірочку.
– Ах, Константин Михайлович! Ви бредите віршами! – мовила Раїса, голосно засміявшись і скидаючи близький погляд на панича.- Та й чого прощаєтесь з тою зіркою? Хіба ж вона зникає? Переміняє лиш місце в світовім просторі!
– Де ж поділась би поезія, коли б те розбирать? – одповів Кость.- Поезія єсть суб’єктивний погляд чоловіка на речі і яви природи.
Зав’язалась знов загарлива розмова, в котрій сперечники, однак, не прийшли до згоди. Кость лиш придбав прихильницю в особі Люби.
Нарешті знялись і пішли назад. Хутко голосний сміх Раїси лунав уже коло самого її будинку, де і гурток розлучався.
– Прощавайте, поет і поетеса! – гукала Раїса Костеві й Любі, коли вони, зоставивши всіх інших біля Раїсиної господи, пішли додому в супроводі лиш офіцера.
Мало розмовляючи, дійшло наше тріо до двора Любиного.
– На добраніч! – мовив офіцер, прощаючись з Любою коло воріт.- Приємного сну! Вам повинні снитись милі сни,- додав усміхнувшись,- ви така ідеалістка! Приємного сну!
– Спасибі!.. Тільки чого ж ви думаєте, що ідеалістам мусять конечно снитись милі сни? – кинула па одповідь Люба. Офіцер був уже поодаль, почувся лиш сміх його, голосний, але беззлосний.
Люба й Кость увійшли на подвір’я. Люба швиденько зійшла на ґанок, вступила в незамкнуту господу; там на тій канапі, де сиділа надвечір пані Катерина, було постелено для приїзного гостя-панича; нагорілая свічка освічувала самотню хату.
– На добраніч! – мовила Люба, вернувшись на ними, по Костя, котрий стояв у задуманій поставі, спершись на стовп гайочка. Він не спішився прощатись з Любою, що стояла перед ним, облита місячним світлом, з опущеним поглядом, з простягненою рукою.
– Мама буде ждати!.. Завжди не спить, поки не прийду! – мовила тихо дівчина в одповідь на той погляд, котрий вона чула на собі. І, наче вихопивши свою делікатну ручку з руки Костевої, швидко пішла двором до другого, бокового, ґаночка, на Простішу половину хати. Там, на тій половині, її Обхопило душне хатнє повітря. Перший покій не мав віконниць, і місячна стяга показувала Любі просі у путь далі мимо спавшої Тетяни. В другім малім покоїку Люба спинилась коло невеличкої простенької канапки, де їй було постелено, і заглянула через одчинені двері в сусідню спочивальню, мляво освічену малою лампадкою в кутику перед образом. Там на звичайному Любиному місці спала і похрапувала Катерина Пантелеймонівна; ліжко старої господині, перестелене, було порожнє: Марія Петрівна стояла на колінах перед образами, молячись; білий чіпок її був низько нахилений. Оглянувшись на Любу, котра почала швиденько розбиратись, Марія Петрівна ще нижче схилилась, ще з більшою чулістю зашептала слова молитви. Люба, кладучись, зітхнула, споглянувши на ту похилену постать, облиту лагідним світлом лампади…
III
Коли ж і де діється та дія, що почалась оце? – спитаєте мене, мої любі читальниці. Думаю, що до якої міри ви вже й угадали і те, і друге. Діється дія коло половини 60-х років у повітовому, ну, скажу вам, у полтавському місті.
Панночка Люба Калиновська походить з невеликої дворянської сім’ї. Батько її служив трохи по виборах, але хутко втомився турботами тої виборної служби, вийшов у одставку й жив на своїм господарстві, котре було невелике, але забезпечувало спокійне і не те щоб нужденне проживання. Пан Василь Калиновський був для свого часу доволі освіченим чоловіком, виписував альманахи, газету, надзвичайно любив Гоголя, зачитуючись ним у своєму садку під тінистою грушею… Сусіди мали пана Калиновського навіть за чоловіка ученого. Певне було те, що пан Василь поважав науку і хоть не мав синів, а тільки дочки, однак хотів, щоб діти його були освічені. Тож первісну науку грамоти російської і навіть французької давав сам, а далі, щоб учіння йшло пильніше, вдавався до людей. Отже, старша дочка, котру ходив учить сусіда, учитель з міського училища, закохалась не тільки в науці, але й в учителеві і вийшла за його заміж, після чого виїхала з мужем у Полтаву, де він одержав краще місце. Середня дочка була віддана в Полтавський інститут, де, як говорили, “заскучала” і вмерла. Зосталась найменша, Люба, котру ще за життя Калиновського оддали учитись в своєму місті, де дві статечні панночки одкрили пансіон. Учили в тому пансіоні російської граматики, історії і навіть географії, притім, звичайно, й французької мови, і музики, себто грання на фортеп’яно. Потім приблудилась до пансіону якась стара німка, то котрі дівчата хотіли, то могли учитися й по-німецькому. Наука собі потроху йшла. Дівчата учились і притім не дуже нудились, бо були так близько від дому. Прийде, було, Люба додому, учить свої завдання, а коло неї плете чулку мама або шиє, голосно виспівуючи, Тетяна. “Валдайская іюзвиніснность”, “Валдайская возвишенность”,Уральскій хребет”,- затверджує Любочка і мимоволі думає: “Чого у мами таке смутне обличчя? Чи вона все журиться за бідненькою Манею, що похована там, у Полтаві, чи за татком? Бідний татко, як він тоді нагло простудився на водохрещі й так швидко умер!..” В думці Любоччиній встають всі сумно-урочисті обходини тої пригоди, таткового похорону, далі думка переходить на інші речі. Он Тетяна співає:
Ой що біжить без повода?
Ой що росте без кореня?..
Любочка знає з тої ж пісні, що без повода біжить вода, а росте без кореня камінь; але як може рости камінь без кореня? Як він росте?.. Люба задумується, та не знаходить відповіді… Далі стріпує стриженою голівкою, згадує, що треба ще вивчити французькі слова. “Маліновка – la fauvette, la fauvette, соловей – le rossignol”,- проказує Любочка. “Красиве слово rossignol,- думає вона,- та тільки якось не підходить!.. Соловей, соловейко!.. Як то там у тій пісні: “Ой ти, соловей, пташко маленька, та й не щебечи, вгору летючи!.. Та й не обтруси ранньої роси!..” У Бакая в садку так гарно співають солов’ї… і у нас у хуторі… Славно теж кує зозуля в ліску за хутором: “Ку-ку, ку-ку!..” Як вона може вгадувать, скільки кому год жить? А може, тому неправда, що зозуля вгадує літа? Як пташка може знать?.. А нащось-то кажуть!”- Люба знов задумується; розпитатись докладніше нема в кого… в пансіоні навіть сміялися б, якби спитала…
