VIII
В аудиторії вже великий збір, майже всі місця зайняті, от зараз прийде професор. Люба пробирається до того місця, до краю лавки, де їй так добре сидіти. Як шкода! Місце зайняте: сидить якийсь незнайомий русявий студент. А вона вже так нагналася – тепер оглядається, збентежена, де б знайти інше місце, і промовила якесь слово по-руськи.
– Сідайте! – завізвав її той же русявий хлопець, посуваючись і даючи місце коло себе. Люба сіла. Студент споглянув на неї уважно, як вона зайнялася своїми паперами, однак розмовою не зачепив, хоть кругом стояв гомін утриманий, однак досить чутний. Аж ось увійшов професор; все стихло, насторожилось. При тій надзвичайній тиші професор розпочав свою лекцію; він говорив розміреним старечим голосом, пройнятим врозумливістю, пильністю. Інколи вставав з-за кафедри, підходив до великої чорної дошки і для більшого порозуміння робив, говорячи, пояснюючі нариси.
Лекція скінчилась. То була остання в той ранок. Молодь рушила додому. Тільки Люба осталась ще коло дошки, міркуючи, споглядаючи то на ті фігури, то на свій паперок, котрий держала в руці.
– Що, ви, може, тут чого-небудь не розберете? – спитав її той студент, біля котрого вона сиділа і котрий тепер, виходячи майже посліднім, підійшов до неї, бачивши те пильне споглядання.
– Так от… тут я щось і одразу не розібрала, і тепер не доберу ладу! – одповіла Люба і між скількома схемами кроворуху у різних типів живущого вказала на кровоносну систему одного з земноводів, Proteus anguinus.
– Якось тут і жабри, і легке, то як же саме йде процес обновлення крові? Як розходяться ті два путі?..
– А от бачите,- почав був об’яснять студент, але тут саме в двері зазирнув товариш Кузьменко і гукнув:
– Корнієвич! Де ж се ти подівся?.. Іди!
– Зараз! – одповів Корнієвич спокійно й став провадить Любі дальше пояснення.
– Спасибі! Тепер розумію! – одповіла Люба.
– Одним словом,- вкинув товариш Кузьменко, котрий надійшов і стояв при тім об’ясненню,- ви, землячко, знайте, що сьому жабро-легковому дрантю було б зовсім доволі самої жабрової системи обкиснення крові, а легке йому дане тільки для того, щоб збивать з толку, морочити нашого брата, несвідомого учня!
Всі троє засміялись і рушили від дошки. їм прийшлось іти однією дорогою й по виході з університету, бо Корнієвич і Кузьменко направлялись у той ресторан, що й Люба.
Дорогою більше говорив Кузьменко.
– Скажіть,- мовив він до Люби,- ви з якого повіту Полтавщини?
– А ви почім знаєте, що я з Полтавщини? – перепитала Люба, усміхнувшись. Вона сама не знала, від чого їй так просто говорилось з Кузьменком, мовби вона була з ним давно знакома.
– Ах, боже ти мій! – одповів Кузьменко.- Як же таки не пізнать? Я ще як почув якось вашу німецьку розмову з швейцаром, то й з неї постеріг, що землячка говорить!..
– От як!.. Значить, і ви полтавець?
– Авжеж! Ми от з Корнієвичем якраз на рубежі гетьманської Полтавщини і Слободської України: я з полтавського боку, а він з харківського. Ну, що, Корнієвичу, як там? Швидко вже перекацапиться ваша Слободська Україна? Га?
– Ти помиляєшся! – одповів Корнієвич.- Ще ми українізуєм!
– От як! Дай, боже, нашому теляті вовка спіймати! – мовив Кузьменко, засміявшись.
Так, розмовляючи, дійшли вони до ресторанчика.
Там застали чималий гурт; бринів посуд, гомонів молодий люд. Люба підійшла до стола, де сиділи Раїса і Кость, і зайняла зоставлене їй місце біля його; в близькім сусідстві коло неї помістились теж Корнієвич і Кузьменко, котрий швидко познакомився з Раїсою і Костем, жартував із ними, сміявся.
Користуючи з сусідського гомону, Кость спитав у Люби, пильнуючи її личко з виступившою краскою:
– Що се таке, Любов Василівно, що я вас уже другий день не бачив? Зовсім скучив за вами!..
– Хто ж винен? Я теж скучила! – одповіла Люба, втішливо всміхнувшись.
– Та що ж! Вчора ви кудись з товаришками пішли, сьогодня я заходив, щоб разом в університет іти,- вас уже не було! Хоть би вкупі проходиться куди-небудь, абощо!
– Що ж! От і ходім!
– Куди се ходім? – умішався Кузьменко.- Чудесна річ! Ходімте лиш, панове, прогуляймося: отже ж ми, чорт возьми, в Швейцарії! Чи то ж все нидіти над тими протеусами та тритонами? Хай вони виздихають!.. Правда, землячко?..
Люба тільки засміялась на те питання,- їй було так весело!
– Ходімте, ходімте куди-небудь! – гукнула. Весь гурток земляків рушив укупі. Вони прийшли на терасу перед політехнікою, звідки одкривався вигляд на місто і гори, облиті сонцем.
Корнієвич кликнув пройти ще на Hohe Promenade (нім. Верхня алея)
– Се тут найбільша козацька променада з тими тополями! – мовив він.
– А се правду Слободська Україна каже! – гукнув Кузьменко.- Ті тополі іменно щось козацьке в собі мають!
Весь гурток рушив і повернув на Raemi Strasse. Не доходячи до Hohe Promenade, зустріли князівну Білосельську, котра йшла вкупі з другою панночкою і несла кошичок, повний винограду.
– А, ваша ясновельможність! – повітав її Кузьменко.- Звідки се ви?
– А от ходили виноград купувати на ринок.
– Бачите, який демократизм! Ну, а коли ж свій анатомічний атлас покажете?
– Чому ж не приходите? Прошу хоть зараз! – ввічливо мовила Білосельська.- От тут близесенько моя домівка, біля Hohe Promenade.
– Та ми ж отеє туди і йдемо всі на ту променаду!.. Хіба зайдім, панове? – запрошував Кузьменко.
– Зайдіть, зайдіть, прошу! Будемо виноград їсти, а потім можна й на Hohe Promenade! І яз вами охотно піду! – Мовлячи теє, струнка князівна повела гостей до себе, ідучи попереду.
Домівка її була з двох хат: в одній була спочивальня, друга ж була прибрана “салоником” – з круглим столом посередині, з гарненькою постановою; на стіні було чимале дзеркало і скілька швейцарських краєвидів; гори, Рейнські пороги, замок Шільйон; на одчиненому балконі стояли високі квітки.
Ввійшовши в хату, господиня поцілувала Любу, мовивши:
– Здрастуйте, милая.
Всіх інших просила сідать, дала Кузьменкові атлас, сама ж укупі з товаришкою зайнялась ладну-ванням винограду, сполоскуючи і подаючи його в гарнім кошичку з кількома тарілочками.
Обидві дівчини, що поралися коло винограду, були так одмінні на вроду, хоч були однакової “масті”: обидві русяві. Тільки Білосельська – така ніжна, біла, зграбна; суто русе волосся, не дуже коротке, придержане з боків шпильками, спадало хвилясто, незаплетене, назад на плечі; великі голубовато-сірі очі і тонкі уста мали делікатний вираз; кругле обличчя було хоч не дуже праве, але, з тими великими очима, з тонкими брівками і ніжним підборіддячком, здавалось доволі принадним і милим; досить висока постать була гнучка, і убрання дорогої простоти лежало на їй дуже складно. Товаришка ж Білосельської, Песцова, як називала її господиня, була особа невисокого зросту, з товстенькою шиєю, жирною талією; стрижене, густе, глинясте волосся її зовсім не оздобляло широкого червонуватого лиця з невеличкими сірими очима; очерти лиця мали добру м’ягкість, і в очах одбивалась теж добродушність і значна розумливість,- але ж очі споглядавшого мимоволі переходили з того “доброго руського лиця” на постать Білосельської… Хоч в очах сеї ясної панночки було більше самої принадності, ніж глибокості думки.
– Панове, прошу вас! – закликала Білосельська до винограду.- М-eur Кузьменко! Киньте атлас, ідіть до нас.
-Тільки не мусьє, будьте ласкаві! – мовив Кузьменко, кладучи атлас і підходячи до гурту.
– Ну, скажіте ім’я, буду звать по імені! Як же вас зовуть? – питала Білосельська.
– А у мене два імені,– одповів Кузьменко, приймаючись за виноград,- вибирайте, котре хочете! Або Аполлон, або Микита!
Всі з усміхом глянули на хлопця.
– Як се так? – спитали в один голос Білосельська й Люба.- Аполлон і Микита, ха-ха-ха!..
– А от можу вам розказать сію поучительну історію! – одповів Кузьменко, щипаючи виноград.- Бачите, маю мамашу з панського роду Ра-база; ну, от як найшовся у неї коханий первенець син, себто я, вона й надумалась назвать його Аполлоном. Де ж, подумайте собі, хіба ж не гарно: Аполлон Степанович Кузьменко!.. Батько мій, простий собі степовик, дуже не вподобав сього імені, сміявся з материної вигадки, але вона уодно правила: “Ах, ні! Аполлон, неодмінно Аполлон!” Прийшли хрестини, приїхали куми, гості,- все як слід, ну, поки йшло уводіння в хрест, мати десь там сиділа далеко,- звичайно, як годиться. Ну, охрестили, подають вино, несуть хрещеника до матері; вона хрестить, цілує: “Ах, мій Аполлошенька любий!..” А куми кажуть: “Який Аполлошенька? Хлопця зовсім інакше охрестили!” – “Як інакше?…” – “Та,- кажуть,- Степан Артемович (себто батько) сказав священику, щоб Микитою хрестив,- він так і нарік Микитою!..” І, батьку мій! Мати як скрикне: “Микита!”,- як упаде на подушки в істериці!! Ну, а проте що ж уже мала робить? Хреста не одміниш! Так і зосталось!.. Мати на тім і здобріла, що, було, дає мені хоть різні тендітні поменшення: “Коко”, “Тоток”… А батько дуже мене любив Микитою. Сміється, бувало, завжди й рекомендує мене: “Аполлон, у святому хресті – Микита!” Так от і ви, ясна панночко, вибирайте, що хочете: чи M-eur Аполлона, чи Микиту Степановича! Всі сміялись, найпаче панночки. Далі Білосельська зауважила:
– Тільки ж чого ви кажете “Микита”? У всякім разі, “Нікіта”!
– Авжеж, звичайно, Нікіта, по самому вже найпростішому! – додала й Песцова.
Хохли засміялись.
– Ну, ну, гаразд, Мікіта Стєпанич! – гукнула Песцова.- Тільки не розкидайте кісточками: ви знаєте, що тут сього не люблять!
– Ах, чорт їх візьми, тих швейцарців! Я все забуваю їх звичаї! А вже вони мені вспіли освиріпитись!.. Учора після дощу я перейшов через хату в калошах, то господиня моя, Frau Froelicher, бігла за мною слідом та мало язиком не злизувала слідів!.. Цур їм! Неприємна нація! Занадто вже шкребена: вже й образ людини з себе трохи зошкребла! Щось таке обмежоване, безличне!
– Се правда! – зауважив Корнієвич.- Тутешні й студенти якісь трохи чудні, іменно ніякі!
– Все ж видно, що європейці! Ні, тут таки на кожному ступні чуєш, що в Європі! – проказав Кость. Раїса піддержала його, що європейські взаємини, у всякому разі, приятніші.
– Що з тої Європи! По-моєму, краще буть грубішою людиною, ніж полірованим поліном! – вирій Кузьменко.
Сперечка не переставала.
– А що ж, панове, на Hohe Promenade,- згадав Кузьменко.
– Ходімте! Ходімте! – заметушились всі й вийшли. Хутко опинились на тій Promenade. Місце було прекрасне: то був широкий проход, обсадже
шиї тополями; дерева були давні, розкішні, кидали густу тінь. Униз одкривався гарний вигляд на озеро, десь там далеко леліла вода, біліли паруси на Човнах.
– Здорові були, тополі! – привітав Кузьменко думливі дерева, що стиха ворушили листом од подиху вітерця угорі. Інколи падав листочок на землю.
– Кажуть, тут прекрасний вигляд ранком! – мовила Білосельська.
– Ходімте завтра ранком сюди, удвох! – проказав тихо до Люби Кость.- Подзвоните у мене, я вийду… Добре?..
– Добре! – одказала Люба, трохи вагаючись, і одійшла до гурту.
Кость остався, спершись на тополю. Білосельська вдалась до його, мовивши:
– Що ви так задумались?
Вона уміла буть ласкавою зо всіма, однак можна було постерегти, що гарний Кость їй найпаче прийшов до сподоби.
Кузьменко жартливо розмовляв з Раїсою, а з Песцовою успів навіть посвариться за присмішки його, ніби вона зроду не бачила тополі. Корнієвич пильнував збентежене личко Любине, мовби хотів розгадать вираз його…
– Ну, панове, скільки не прохлаждайтеся, а треба додому, зубрить! – порішив далі Кузьменко, рушаючи од пам’ятника Негелі, де так вигідно було споглядати. Помалу рушили. Воно вже й пізненько було: спускався вечір, ласкавий, лагідний.
Завели князівну й Песцову, попрощалися з Кор-нієвичем і Кузьменком, котрі пішли до своєї домівки.
– Чудний той Кузьменко! – мовила Раїса, ідучи з Любою й Костем.
– А мені він сподобався! Такий щирий, так з ним вільно! – боронила Люба.
– Не бачу нічого принадного в тій щирості! – провадила Раїса. – Паясничить, верзе всяку нісенітницю! Уже іменно Микита.
– А Корнієвич вам сподобався? – спитав Любу Кость.
– Не знаю! – одказала вона одвернувшись. – Я його не розібрала ще, він такий повздержний!..
Прийшли до домівки панночок. Раїса пішла вперед, щоб подзвонити.
– Так не забудете завтра на Hohe Promenade? – тихо питав Кость Любу.
– Ні! – одказала вона.
