IX
Люба довго сиділа звечора: треба було надолужить час, прогаяний на гулянці… А прокинулась так рано-рано, неначе в серце її що торкнуло. Чого так б’ється серце? Хіба сьогодні стоїть на путі щось надзвичайне?.. Ну, піде вона собі на проходку, ну, з Костем Загоровським, що ж тут такого? Хіба се яке стрівання?.. Чи то раз вони проходжувались так удвох там, дома? Так само й тепер! А в лиці виступала турботна краска, а руки злегка тремтіли, коли Люба одягалась.
Раїса ще спала. Що ж! Люба не таїться з тим, що йде з дому; коли б Раїса прокинулася, спитала, Люба сказала б їй, що йде на проходку, на Hohe Promenade; але ж Раїса спить так міцно. Не будить же її для того, щоб об’являть: от я іду! Нехай собі спить, коли хоче!..
Люба одяглась у пальтечко, наділа перед дзеркальцем бриль,- чого то очі так блищать там, у дзеркалі? – І забувши, що не було чого таїтись, тихенько вийшла з хати, причинивши двері; дальші двері замкне Frau Piltz. Надворі трохи здорово, звичайно, й тут уже не літо, а проте гарно! Рано так, на улиці нема нікого, зустріла тільки хлопця, що ніс хліб у великому кошику. Закаблучки Любині так гучно стукають по цеглі. От і Костева домівка. Як швидко до неї дійшлося!.. Треба подзвонити… А може, він ще не встав? Пождати трошки!.. Але чого ж так стоять? Он хтось іде улицею, може подумати… Ет, що там він може подумати!.. Люба подзвонила – навіть не дуже тихо. Чи почули там?.. Почули, ідуть одчинять… Ах, сам Кость!
– Здорові! – мовив він так радісно. -А я вже думав, що ви не зайдете!
– Ні, чому ж би не зайшла! – одповіла Люба, червоніючи, збаламучена.- Я загаялась трохи, бо збиралася з книжками: звідти піду просто в університет!..
Так щебетала Люба, оговтавшись. А Кость уже надівав свій чорний бриль, був уже зовсім зібраний. Старенька особа, зачиняючи за Костем двері, скоса поглянула на панночку; але не мала чого поглядать скоса! От вони з Костем ідуть зовсім просто, говорять о речах зовсім, зовсім звичайних,- і так навіть голосно! Сказано ж бо, нема тут нічогісінько такого в тій спільній проходці!.. Тільки що обом весело, одрадісно на серці, так що ж тут лихого?..
От і Hohe Promenade – високі рясні тополі, самотня довга площина між ними. Справді, як гарно тут ранком! Проміння рветься крізь гілля збоку, широкими стягами ляга поміж стовбурами на дорогу, а там далі – ах, як чудесно! Озеро скраю міниться золотом, а оддалік стоїть таке чисте, одсвічує глибшою барвою, ніж удень. І всі зеленощі ступився вперед. Незамітно Люба й Кость вийшли на улицю і, тихо розмовляючи, пішли на свій куток. Разом вступили вони і в університет. Перед дверима, де мусили розійтись, Кость мовчки стиснув ручку Любі і чулим поглядом провів її ніжну, струнку постать. На душі дівчини було так повно, так спокійно, любо; лиш краска у виду показувала недавню турботу… Вона сіла на своєму любимому місці, котре держав для неї Корнієвич.
X
Корнієвич тепер часто був сусідом Любиним, і між ними заснувались взаємини знакомців. Вони часто розмовляли, але завжди спокійно, лиш з поводу лекцій, виписок чи книжок. Корнієвич разів зо два заходив і в домівку до Люби, один раз застав її саму, просидів у неї доволі довго, пив навіть чай з нею, та розмова і в той раз не перейшла ні в інтимніший, ні в жартливіший тон. Люба спокійно розглядала його вроду: те густе русе волосся, рівне і просто зачесане назад,- лиш одно пасмо спадало на широке біле чоло з невеличкою складочкою між бровами,- ті розумні карі очі з спокійним поглядом, той енергійний рот з тонкими устами, з чуть-чуть виданою вперед нижньою губою і козацьким одкритим підборіддям; широкі плечі, міцні груди і свіже лице надавали Корнієвичу вигляду здорового, сильного мужчини,- він показувався навіть старшим проміж іншою молоддю; ота сила, фізична й інтелігентна, котру замічала Люба, імпонувала їй і разом з тим якось оддаляла її од Корнієвича: їй здавалось, що тая міцна натура занадто певна у собі й холодна… І Любі якось ніяково робилось, коли вона замічала, що Корнієвич пильнує її тими великими, спокійно-проникливими очима: їй все здавалось, що от-от на виду в його з’явиться погордливий усміх… А він так часто пильнував ту кучеряву голівку, ту ніжну тонку шийку, як вони склонялись над писанням так близько біля його на лавці… Не раз Люба, крадькома підвівши голову, ловила той погляд і нахилялась ще нижче, писала ще пильніше…
Разів зо два Корнієвич заходив до панночок вкупі з Кузьменком і, невважаючи на Кузьменкову жартливість, теж мало розходився, зрідка лиш уставляв слово, і взагалі немов більше споглядав, ніж себе показував… Через те ж то Любі було охвітні-ше, коли він приходив з Кузьменком: той не гнітив її, з тим вона була веселим, щирим товаришем і доволі сміливим – на жарти, задирання одповідала тим же. Голосних посміхів Кузьменкових Люба менше боялася, ніж найменшого усміху Корнієвичевого…
– Ну, що, землячко-полтавко, ріжете жаб? – спитає Кузьменко.
– Ріжу! – одповість Люба.- Тож бачили-сьте мої препарати!
– А потім руки трьома милами вимиваєте?
– Чотирма!
– А живій жабі можете голову відрізать?
– Ні, не можу!..
– Е-ех! Такий же з вас сектор! Сказано, баб’яча, та ще й баришенська душа!.. А квапляться! Мовляв: коваль кує, а жаба й собі лапу подає!
І Люба не ображалась, кидала на одповідь:
– Ну, ну! Глядіть, аби ви були сквапні!
– Добре, добре!.. От я вам додому принесу жабу, що-то ви з нею будете робить?.. В лабораторії, звісно, шануєтесь, гурту та лаборанта боїтесь, то хоробрість одчаю напада, а як-то дома буде!
183
І дійсно, Кузьменко прийшов якось вкупі з Кор-нієвичем і приніс у слоїку водяну жабу, а під пахвою скриньку з добрим мікроскопом і дощечку.
– От вам! Нате! – мовив Кузьменко, ставлячи на стіл слоїка.- А оце й дощечку приніс, бо ваша німка завіситься, як побачить, що на її столі таке робиться! Ну, експериментаторко, просимо! – 3 тим словом Кузьменко взяв Любу жартливо під руку і повів до стола. Вона голосно сміялась.
– Се добре, що ви принесли! – казала Раїса, нахиляючись над столом.- Мені якраз треба було один препарат робить!
– Зробите, зробите! – одповідав Кузьменко, чуть-чуть посміхуючись. Корнієвич теж злегка посміхнувся, поглядаючи на обох дівчат та розкладаючи гальванічну батарейку із скриньки, котру він приніс.
– Я вам покажу ту пробу, про яку я вам казав,- мовив він до Люби.
– Добре, добре! – одповіла вона, як слухняна учениця.
– Ну, госпожа, пожалуйте,- жартував Кузьменко, добуваючи жабу із слоїка. Звіринка заворушилась, потім сиділа нерухомо, наче безживною масою, з безглуздо виставленими очима.
Наші роздивляються, толкуються!.. Корнієвич докладно розповідає Любі вагу нервів на кров’яні протоки: як від більшої чи меншої напруженості нервів стискаються чи розширюються кров’яні протоки і через те заходить зміна у вільному рухові крові; показує й кінчання нерва коло артерійки, під мікроскопом. Люба дивиться, як орудують ті міцні руки, слухає, як вільно оповідає він, і думає: “Як він все знає, як він все теє зручно робить!” – І слухає його поважно, мов професора, склавши руки: не хотілось би, щоб він подумав, що має перед собою легкодумну слухачку, що їй не варто так багацько й докладно розповідать.
Кузьменко зачіпає якимсь жартом, Люба лиш усміхнулась, не одривається: на їй спочиває поважний погляд карих очей Корнієвича.
– Ну, Слободська Україно, скінчена лекція? – мовить Кузьменко.- Тепер демонстрації набік, можна їх прибрати! Тільки ніжку зіставити панні Раїсі- нехай на дозвіллі препарує!
На столі було вже наполовину прибрано, коли почувся дзвоник. Ввіходить Кость, вітається зо всіма. Люба зараз бачить бридливий вираз на його устах, коли він кинув погляд на зостатки демонстрації, і спішить прибрати їх хутенько зовсім. Кость мовчки сідає до другого стола.
– Ну, що, Константин Михайлович, як маєтесь? – спішить Раїса зайняти завжди милого гостя.- Давно вас не бачила! Коли ж ви нам прочитаєте лекцію?
– Варто б, варто прочитать,- забринів вільно голосок Люби,- бо ми тут возимось, а об судьбах мира нічого не знатимем!..
Ледве вимовила теє Люба, як знов задзвенів дзвоник, і в хату швидко ввійшли Білосельська й Песцова.
– Ото за тим Загоровським так і бігають слідом дівчата! – мовив Кузьменко Корнієвичу, збираючи мікроскопа.- Збираймось, брат, та ходім!..
– Ходімте з нами, Аполлон Степанич! – гукнула Песцова.- Ми збираємось у гори!
– А! Сама Діана запрошує! Треба йти! Як вас по батюшці? Діана Макар’євна чи Терентьевна?..
– Ільїнічна! – одповіла Песцова сміючись.
– А! Ільїнічна! Чудесно!.. Ну, Корнієвичу, ще наша доля не загинула: запрошують і нас!.. Ходім те ж, ходімте, панове! Землячко любая, Раїса Павлівна! Чи то пак Мілітриса Кірбітьєвна, збирайтесь!
Пішли улицею. Кость попереду, біля його чорніє капелюшок Раїси і в’ється синя наміточка Білосельської…
XI
Дні минали. Поки було тепло, то тепло, а далі таки стало й на холод забиратись. Отак вихопишся, легко одягшись, то таки й добре прохватить – найпаче, як отой вітер супротивний віє. Холодно ж в хаті, цур йому! Та де ж не буде холодно, коли ні рам подвійних нема, ні печей; вікна здорові, одностільні, а грубки – вже чисто, мовляв Кузьменко, “жалкая іронія” над печею: стримить у хаті той коминочок, неначе тая тумбочка на улиці, малесенький, нещасний, палиться в ньому вугіллям… От тільки руки погріть коло його (як є доволі вугілля!), а щоб як слід хату нагріти, то й не думай. Воно правда, що зима недовга, морозів великих нема; ну, а все ж воно дошкуляє! Тож наші потроху мерзли, найпаче вночі та зрання, поки не вгріються хоть надворі, ходячи…
А університетська справа йшла своїм ладом: училося, працювалося, збиралося. Тільки якось мовби трохи скучніше стало за всім рідним, своїм: молодь жадно кидалася, коли де траплялося, на часописи, журнали з Росії. Про листи звідти вже нема що й казать!
Наші полтавські товаришки одержували, звичайно, листи від матерів. Пані Брагова писала більше, хоть мало там було веселого. Марія Петрівна писала коротші листи і в них не скаржилась ні на що, тільки просила частіше писати їй, як там живеться. Але ті безжальні листи кожен раз завдавали жалю й смутку Любі: згорне тихенько лист, зітхне…
Отак жилося помалу. Врешті б, воно нічого було, хоть пильна наука трохи таки підтягла дівчат, щось вони ніби похудли значно, та дарма! А найпоганіше було те, що з грошей вибились! Таки не жили вони ніколи своїм розмірком, то й не могли гаразд розважити грошей по своїх потребах. Спершу таки тратилось більше,- звісно, мовляв, на обживок (та таки більше й малося!),- а далі вже так розмірялось – тілько, тілько щоб на щоденне ставало!.. Ох, уже ж бо й на вугілля не стає! Вже треба палити потрошку… Та що казать! Як от сими днями не надішлють которій з дому, то хто його зна, як і буде; всього-на-всього в обох скілька франків зосталось, разом з дрібними!..
Отож, вернувшись надвечір із лабораторії, сиділи наші трохи пригнічені лихом дівчата в своїй холоднуватій домівці: Люба таки, власне, сиділа з книжкою, підібгавши ніжки, а Раїса шпарко ходила по хаті, пильнуючи писаний зшиток, щось із його доволі голосно вичитувала. Зненацька прийшов Кузьменко.
– Здорові! – мовив. – Ну, та й погода собача! Дме вже третю добу! А-а! Знаєте, чого я до вас прийшов? – питав згодом хлопець у Люби.
– А чого ж ви прийшли? – перепитала Люба з усміхом.
– Погрітися! У мене така чортова холоднеча, що хоть собак гони!.. Ви думали, що, може, я в якому ідеальному розумінні кажу: погрітись у ніжному дівочому околі, біля теплих душ? Ні, таки просто погрітись у теплішій хаті!
Люба посміхнулась: Кузьменко скидав свого пледа.
– Ну, що се ви, Мілітриса Кірбітьєвна, куєте? – питав Кузьменко, підходячи й зазираючи в Раїсин зшиток.
– Ах, одчепіться, Кузьменко, з вашими дурницями! – одказала з прикрістю Раїса.
– А!.. Хімію довбить! – мовив Кузьменко.- Тим же то така сердита!.. Ну, учіться, учіться! Се похвально! – І одійшов до Люби.
– Одначе,- мовив Кузьменко, побалакавши з Любою,- щось і у вас не дуже-то душно в хаті! їй-богу, холодно! – І він закутався знов у плед.- Чом ви не запалите в камінку?
– Уже палили сьогодні! – одповіла Люба.
– А, то добре, коли так! – мовив Кузьменко, кидаючи погляд на опущену головку Любину.- Слухайте лиш, землячко! Маю вам ще щось сказати: чи не позичили б ви мені часом грошей?
– А вам скільки треба?..
– Та франків з п’ять!
– Ні… стільки не можу! – промовляла Люба, червоніючи.- Два, коли хочете, дам…
– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!.. Бідна землячка! З двома франками сидить! Ха-ха-ха!.. А, сердешне дівча… То-то я бачу: сидить, підібгавши ніжки! Ха-ха-ха!
– Чого ви смієтесь? – питала Люба, збентежена.- Зовсім у нас не два франки!..
– Ну, то три! Ха-ха-ха!
– Зовсім нема чого сміятися! Хоть би навіть у нас і мало було грошей, то що ж таке! От сими днями і я, й Раїса сподіваємось з дому…
– Мало чого сподіваєтесь! І я сподіваюся!..
– Ну, то й добре! От візьміть тим часом два франки, та й годі! Справді, візьміть!
– Та нуте, господь з вами! – одповів Кузьменко, все сміючись.- Що ж я, хіба який харцизяка, чи що, хай бог милує, щоб я у вас остатню копійку з душі видирав? Що се ви? Ай, землячко, землячко! Ха-ха-ха!
Люба готова була заплакати, сиділа розгнівана, стурбована.
– Ну, не хочете брать, як знаєте! – промовила, з густою краскою в лиці.
– Ну, не гнівайтесь! голубонько, Любонько! Не гнівайтесь!..- Кузьменко взяв Любу за руку.- Ах, боже мій! Які ручки холодні! Я одразу й не постеріг!.. Бідна, бідна дитина! Сказано, на чужій стороні!
– Ай, ідіть собі!..
– Іду ж, іду! Прощавайте, голубонько!
– Не візьмете грошей? – спитала Люба навздогін.
– Ні,- одповів Кузьменко, знов засміявшись, і вийшов з хати.
На другий день раненько вбіг Микита знов. Весело поздоровкався з Раїсою й Любою і мовив:
– От скажіть, як то часом буває! Я вчора ходжу, бідкаюсь, а приходжу додому – мені оповіщення: гроші прийшли! Я сьогодні мерщій на пошту! Тепер чорт нас не взяв, багатирі! Звольте, землячко! – Кузьменко положив перед Любою 10 франків.
– Що се? – здивовано питала дівчина.
– Беріть! Значить, позичаю вам!..
– З якої речі!.. Мені не треба…
– А, господи боже мій! Чи подобає ж таким преосвіченним дівицям ламатись? Сказано вам, беріть! Будете мати з пошти – віддасте! Ну, не маю я часу гаятися, хоть би й з прекрасними землячками: треба в університет бігти! Прощавайте!..- І вийшов хутенько з хати.
Кузьменко казав правду, та не зовсім: гроші то він одержав, та тільки не з пошти, а, прийшовши тоді од землячок, забрав деяке манаття в себе й заставив у лихварській касі… Виручив і для себе трохи, “на вугілля”, і землячці бідненькій порадив!
