XII
Весна, весна!.. У далекій Полтавщині ще сніг лежав на полях, а тут уже процвітали фіалки! Засиніло повне радістю небо, зазеленіли ярими килимами близькії гори, лиш там на вічно білих горах лежать довічні сніги, та й вони підтавають під теплим поглядом чарівниці-весни. Летять-шумлять з-під білих гір стрімкі потоки в зелені долини, доливають озера сині, куди видивляється, розсипаючи проміння, ясне сонце весняне. На зелених верховинах бринять дзвоночки, трубить ргжок попасача по-іншому, веселішому!.. Дзвінко розходиться луна в тонкім повітрі.
Наша молодь зовсім оп’яніла. Такої весни вона ще не стрівала! Треба б учитись, за книжкою в хаті сидіти, так же всидіти годі. Так і тягне тебе в ті простори ясно-блакитні. Вчора ходили, позавчора, назавтра знов збираються в гори, вже далі куди-небудь! Збирається ціла громадка.
– Ах, знаєте, так нема часу, що страх!.. Мабуть, не піду! – мовить Люба Костеві, що прийшов закликать до гурту.
– Ні, я вас прошу, ходімте!.. Коли ви не підете, і я не піду! – мовить Кость.
– Ну, що зробиш? Піду вже,- одказує Люба згодом.
Жвава громадка вже за містом, у горах. Чимало її зібралося там, тої челяді весняної; єсть і незнайомі нам, і всі наші знакомці. Он і Корнієвич з Кузьменком, і Діана Песцова коло їх, і князівна Білосельська в новім капелюшику з довгою білою наміточкою.
– Яка гарненька сьогодні Білосельська! – мовить Люба Костеві.
– Вона не так гарна, як зграбна, струнка така! – одмовляє він.
– Занадто вже чваниться, хизується! – додає Раїса.
Всі збираються докупи; гомін, сміх, жарти! Розташовуються, бо дещо принесли з собою їсти й пити. Так смачно їсться по проходці, на свіжому повітрю!
– Мікіта Степанич! Пивця бажаєте?
– Бажаю, бажаю! – одповіда Кузьменко, при-і ймаючи пляшечку ясного пива з рук Песцової.- і Тільки з чого ж його пить? Хіба так, нахильцем? І Душа міру зна!
– Звичайно! От ще церемонії! – гукає Песцова.- А сиру хочете?
– А чом би ж я не хотів? Давайте нам і сиру! ? – Еге, пане Микито! Я щось замічаю,- мовить | нишком Люба,- Діана щось до вас залицяється!..
– А чому ж би їй не залицяться? Ви думаєте, І що до мене ніхто вже не може залицятись?
– Або ж я се кажу?
– То ви тільки мене не любите! – провадив Кузьменко.
– А хто ж вам сказав, що я вас не люблю? Я вас навіть дуже люблю!
– То-то, дуже! Якби ви сього не додавали, то краще було б. Люба трохи збентежилась:
– Ну, коли не хочете дуже, то й зовсім не треба! В – Ага, тепер і зовсім назад!.. Добре!.. Годі про
залицяння, чорт там його бери! Правда?.. От я пі-1- ду візьму вам чого-небудь їсти. Еге ж бо, за тим Корнієвичем і похопився! Он він уже тащить вам усього!..
– Ви як смієте приймати мою даму? – жартливо питав Кузьменко в Корнієвича, котрий дійсно ніс для Люби поживку.
– А чого ж вона ваша,- одповів Корнієвич,- коли ви за неї не думаєте; от я хочу, щоб вона була й моя! – І сів на траві коло Люби, подаючи їй дещо їсти.
Любі дивно чути ті слова од Корнієвича, але він говорить їх так просто!.. А тут і Кость, одірвавшись од ласкавої уваги до нього князівни, іде до Люби, питаючи:
– Хочете вина, Любов Василівно? Ось і скляночка єсть!
Кузьменко стає в патетичну поставу і виголошує:
Пред испанкой благородной
Трое рыцарей стоят!..
– Правда, правда! Занадто багацько біля одної! – мовить маленька, смуглява чорнявочка Кро-потова і сідає коло Кузьменка, пускаючи тоненькі струмочки диму з папіроски. Крізь той дим чорні очки Кропотової світяться досить ласкаво.
Далі всі перемішались, пішли, розсипались по горі, перейшли в другу долину.
– Батьку мій! Се стільки фіалок?! – гукає Кузьменко.- Люди добрі! Чи се не мара яка: чисто вся земля вкрита фіалками!
І справді, там у долинці була незміркована для степового ока сила тих розкішних альпійських весняночок-фіалок, геть аж синіла од їх трава.
Хто рве квітки, хто, заложивши руки в кишені, погордливо топче їх ногами, всі посуваються далі долиною, туди, де вона узько так в’ється проміж горами. Десь збоку чутно, як гучно падає з гори струмок чималий.
А от і всі на горі та дивляться на супротивні далекі гори та теє Alpengluhen. Сонце на заході, і Альпи палають: сонця то й не видно, сяє лиш його золота заграва по верхів’ях гір. Блідно-палева, золотиста, рожева, жовтогаряча барва міниться, переходить, сяє, потім палає ясніше, як жар великанського огнища без полум’я. Дивився б не надивився на те видовище!.. А далі воно почина помалу пригасати; тони знов міняються, вже по-іншому, лагідніше, тонше; легкі тіні вкрадаються проміж рожевий колір, борються з ним, повивають сизою поволокою ту горну далечінь. Огнище згасає.
– Вам хочеться перейти через сей потік? – питає Кость Любу.- Давайте руку, ходімте!
Обоє спускаються нижче в міжгір’я; от кладочка з двох дощок хистких через шумливу воду; тая вода, упавши з гори, скаче й тут по камінню, кидаючи бризки на кладку. Люба зо сміхом перебирається по кладці, Кость, ведучи її за руку, іде попереду. Перейшли; можна б уже й випустить ту ручку, та Кость не пускає, веде так і на той бік узгір’я малою стежечкою.
– Сядемо тут! Он під тим деревом так хороше! – запрошує Кость.
– Зараз і наші сюди прийдуть! – мовить Люба і сідає поодаль, над горною стежкою, спустивши ніжки.
Нащо Кость сідає так близько біля неї, нащо очі його дивляться з такою ніжною поволокою?..
– Ви втомились? – питає він і бере Любу за руку.- Ви втомились, Любочко?..
– Ні, я не втомилась! – одповіла вона, визволяючи свою руку і глибоко дишучи горним повіт-іншої речі не дуже-то й знала. Вона присусідилась робить під ближчою орудою одного професора, Herr Stockmann’a (нім. пана Штокмана), знаного в Цюріху не тільки як ученого, але й яко медика-практика. Herr Stockmann, чоловік середнього віку, сам пробив собі путь, бувши тружеником із буржуазної сім’ї, і умів цінити особисте старання, наможливість у простуванні до мети; він став з повагою дивитись на ту Fraulein Bragoff (панну Брагову), що з такою пильністю сиділа у його лабораторії; погляд його безцвітних, ніби скляних очей стрівався гармонічно з її твердим поглядом. Herr Professor хвалив Раїсині роботи, направляв коротко її працю, якось дав їй почитать навіть свої власні дві книжечки з своєї бібліотеки. Присторонності в тій увазі до вродливої Раїси не було; правда, коли один раз асистент Штокманів, молодий голубоокий панич, похвалив йому вроду тої його ближчої учениці, Штокман сказав: “Ja, sie ist sehr schon” (нім. Так,вона дуже гарна), але слова ті були сказані з таким безчулим виразом, немовби то говорилось о якій-небудь фігурі, вишитій на подушці, чи об моделі із гіпсу.
Тим часом Раїса, павши учитись при Штокмані, ,стала ще більше хвастати. Тон її робився неприємним для її тихої товаришки й спільниці, Люби. Однак правдивість вимагає сказати, що тут була ще й друга причина, через яку в розмовах і відносинах обох дівчат зайшла прикрість і неприязнь, котрі хоч не приводили ще до одкритого розриву, але почувались уже доволі значно. Раїса давно звертала значну ласкаву увагу на Костя Загоровського, але поки симпатії Костеві цілком горнулися до товаришки дитинячих літ, Люби, то ся товаришка, уважаючи ласку Раїсину до того славного Костя зовсім натуральною, навіть не задумалась над нею, а коли часом замічала більші запобігання Раїсині, то ховала при тім лиш насмішливий усміх.
Але бог його знає, коли саме сталось, що справа повернулась зовсім іншим ладом… Кость став щось не зникати від Раїси, як перше, і мова Раїсина стала певнішою, коли зверталась до Косся, та й до Люби, ніж перше. Може буть, що Костя Загоровського, котрий перше просто не знаходив лиш симпатії до різкої натури Раїсиної, почала брать під свою владу та імпозантність, те поважне становище проміж близькими, котре здобула собі Раїса. Бачивши велику Раїсину певність у собі, чуючи о її великій ученості, котрою вона нібито визначалась визначалась проміж всіма своїми товаришками, став він бачити в їй “велику жіночу інтелігентну силу , “енергічний тип жіночий” і т. ін. А надто ще трапилась Костеві маленька пастка. Зміркувала Раїса одну невелику мандрівочку, трохи навіть з науковою метою: наважила вона вільним часом поїхати по Цюріхському озеру, куди-небудь далі, до тихої затоки, набрати молюсків (казали, цікаві типи находяться!). Любу не запрошувала, бо вона була трохи недужа, то навряд чи поїхала б; а Костя якраз на ту пору здибала коло озера й попросила провести її. Кость ще не був на озері , як під самим городом, і згодився без прикрості проїхатись: всього пак години на 4, ввечері можна вернуться другим пароходом. Приїхали в пригородок Kussnacht; гарненьке собі місце, і затока ж ото доволі тиха; поки Раїса ловила молюсків, Кость любувався хорошим краєвидом. Мали ж вони вертаться того дня й у Цюріх, та якось не вгадали чи пропустили парохода, як він минав на повороті Kussnacht, і мусили зістатись до ранку. Ну, звечора трохи походили удвох, побавились краєвидом над озером, а ніч трапилась така місячна, хороша. Ну, тут той місяць, а тут гарна товаришка у самотній проходці… Не знати, чи багацько Раїса наловила в сіточку тих равликів у Kussnacht, а тілько в тій сіточці Кость Загоровський трохи заплутався…
Люба навіть не постерегла відразу тої новини, і добрі відносини друга дитячих літ могли ж пак зоставатись при їй у всякім разі. Кость не цурався її домівки; та тільки Люба далі постерегла, що він учащає вже не задля неї. Прийде, повітається, і не з прикрістю, а якось уже по-іншому, оглянеться та згодом і питає:
– Раїси Павлівни нема дома?
– Нема, десь пішла.
– А хутко вона прийде?
Любу її знаход вразив… Спершу вона лиш дивом дивувалась, потім же в обличчі її з’явився вираз образи й погорди. Але виразним словом вона нічого не говорила ні Костеві, ні тим паче Раїсі. Мовчала, та ще й сама одсторонялась, даючи сама нагоду Костеві й Раїсі зоставатись удвох…
Звичайно, далі прийшло до того, що вони опинились у різних домівках… Раїса знайшла домівку ближче до своєї роботи у Штокмана і поселилась сама; а Люба прийняла на її місце Песцову, котра її дуже про те просила. Люба догадувалась, від чого Песцовій так сього хотілося, але вдавала, що нічого не догадується…
Кузьменко, як і перше, часто бував у Люби; навідувався й Корнієвич, і хоч навідувався не частіше, та поводився тепліше; Кость же бував у неї тільки вкупі з ким-небудь іншим, сам уже не приходив.
XIV
– Ви чули, що в середу Брагова буде читать прилюдно свій вислід? – питав Корнієвича високий, сухорлявий студент.
– Ні, не чув. А що ж там за вислід?
– А, дуже цікавий: про легке і його функцію.
– Ви чули, що Брагова буде в ту середу читать свій вислід в аудиторії? Буде допущена й публіка! – мовила Любі Кропотова.
– Ні, не чула… Що ж там за вислід?..
– А! Кажуть, дуже учений і гарний: щось там про легке! Сам Штокман хвалив і владновує те читання!
Луна тої чутки ходила по всьому університету.
Отож прийшла та середа. Молодь метушиться, голосно гомонить на переході перед аудиторією. Спішно йдуть поодинокі особи, тручаються цілі громадки. Всі тільки й говорять з поводу урочистої пригоди: “А що? Хутко вже?”, “Прийшла вже Брагова? “, “Знаєте ви зміст реферату Брагової?”, “О, звичайно, мусить буть цікаво!” і т. ін.
– Ну що, Кузьменко, чи не поважна година? Жінка перший раз в стінах Цюріхського університету держатиме прилюдний відчит! Що скажете, га?!
– Нічого! Почую, що там за відчит буде! Тоді вам скажу.
– Ну, ви вже всюди свого скептицизму та аналізу хохлацького підпустите!
Еге ж, замічається й маленька опозиція урочистому виступленню. Щось і княжна Білосельська має погордливий вираз на своїх завжди таких милих устах. Вона ніколи не була в приятельстві з Браговою; коли й заходила, як Раїса жила ще вкупі з Любою, то завжди показувала теплу ласку тілько Любі.
От і Кость іде; він одкидує білою, складною рукою своє довге волосся; бороду одпустив за сі роки, шовкову таку, очерти стали ще тонші, ніби виразніші. Погляд тільки щось уже надто понад землею йде, найпаче сьогодня! Взагалі Кость сьогодня якийсь-то стурбований, мовби трохи навіть непритомний; вітається не дивлячись, не озиваючись, та все просто вперед кудись іде і дивиться.
– Куди так притьмом, Константин Михайлович? – питає його Білосельська, коли він, зустрівшись на швидкій ході лицем до лиця, привітався з нею.- Ще не хутко почнеться!
– А! – мовив Кость, теряючи свою похопливість, якийсь збаламучений, і пішов з Білосельською.
Вона мовчала; тільки чуть-чуть посміхувалась, далі мовила з своїм чарівним усміхом:
– Вас навряд чи забавить той відчит! Ви ж не медик!
– Так що ж, що не медик? Сюжет тут ні при чім!
– Тут цікавий самий факт, сама поява, котра має велике значення! Жінка бере право ступити ногою на кафедру!
– Ніжкою,- поправила Білосельська.
– Нехай і ніжкою! – згодився Кость, усміхнувшись.- Але, у всякім разі, ступити! І се, власне, має огромне, коли хочете, громадське значення: се повне признання права жінки в такій поважній, вищій окрузі – науці! Се доказ, що інтелігентна жіноча сила може пробити собі путь через рутинні форми життя, котрі так довго держали її оддалік од світла, а тим паче од самостійної научної пропаганди; се доказ, що наша жінка, може, здолає не тільки слухати, але й проказувати з кафедри слово науки!
