XV
Ну, вже ж от прийшла така пора, що ні оповіданнів читать, ні на гулянки ходити вже зовсім не можна: ідуть останні екзамени. Скрута така, що й господи!
Люба зовсім “перепалась”: сидить з Песцовою по цілих днях і ночах, учиться. Інколи забіжить Кузьменко чи Корнієвич, посидять, порадять об чім-небудь, та й знов дівчата самі з книжками.
Слава тобі господи! Вже скілька екзаменів одбули щасливо, можна трошечки віддихнути. От і Кузьменко вбіг; повеселів хлопець знов, і жартливість йому вернулася.
– Ну, що, землячко? – мовить він до Люби.- Прохолоджуєтесь сьогодні? А завтра знов “кувати”? Ех, благую часть ізбрала наша князівна Білосельська: плюнула на екзамени, та й шабаш! У Париж вибирається.
– І чого їй у Париж?
– Отаке сказали! Чого в Париж?.. Ви б спиталися, чого вона сюди попала? Належить вона до розряду “головоногих” – знаєте ж ви таких? От ви у мене “явноголовая”! Так воно й знати.
– А я якая? – питає Песцова.
– І ви шануйтесь!.. Еге ж! А Білосельській добре, їй-богу; сьогодня йду, аж із її вікон на всю улицю луна йде: виграє собі князівна на фортеп’яно! Зайшов і я, і Константин Михайлович там, Шубертів та Шопенів слухають.
– Загоровський? – спитала Песцова.
– Та він же! Я вже місяців два чую, що од його почало пахощами Білосельської смердіти!..
– Ах, пане Микито, які у вас смішні вирази: “пахощами смердить”! – сміється Люба.- А з Братовою по равлики хіба вже не їздить?
– Ні вже. Він так, як Гейне; хоче з сотню симпатій перемінить!
Ну, скінчили ж уже всі екзамени! Тепер воля! Воля!.. Світ широкий перед очима… Куди тепер? Як уладнувати своє життя?.. Збираються ж усі виїздить; та ще тим часом у Цюріху, поки документи здобудуть, поки се та те!
Пішла Люба купувать собі щось там, далі зайшла в фотографію, зустріла Раїсу. Повітались.
– Ну, що ж, як? Ідеш хутко? – питає Люба.
– Ні, я не їду! Я в Штокмана асистентом зостаюсь.
– Невже?! От як!
– Так. Кланяйся там мамі! Ну, та я їй про все напишу сама!
А швиденько після тої розмови проміж позосталим товариством як вихор бігла чутка: “Чи ви знаєте, що Брагова йде замуж за Штокмана?” – “Та не може буть! Хто вам казав?! – “Я вам кажу!” – “Та ні, се, може, так!..” – “Як – так? Мені сам бувший Штокманів асистент казав, що через два місяці шлюб візьмуть! Та й чого ж так дивуватись? їм обом добре буде: Штокмана Брагова підучить по-руськи, потім повезе його в Петербург, він там видержить наш екзамен, щоб мати право на практику, і будуть удвох практикувать! Що ж ви хочете? А практика буде! О, буде! Свідомого медика, ще й заграничного професора! Не така, як у сій злиденщині, а петербурзька! А гарно так удвох здобувати!”
А молодь все ж таки бентежилась, проміж нею ходило прозвище, котре Кузьменко вигадав Раїсі: “Slockfrau!”, хоть вона ще й не була повінчана з Штокманом.
Кость слухав гомін про заміжжя Раїсине трохи збаламучений, а більше того байдужний… Думкою він був уже в Парижі. “Як? І він в Париж? – питали знакомі.– Чого?”
Ну, як же ж таки йому, виїздивши з Європи, не побувати в тому жвавому центрові європейської думки й життя!.. Одним поїздом з ним виїхала і Білосельська, справивши собі на дорогу свіжу, елегантну туалету…
Перед виїздом Кость прийшов попрощатися з Любою:
– Прощавайте, Любов Василівно!
– Прощавайте, Константине Михайловичу.
Кость глянув на розчинену скриньку, на зложені книжки, питає:
-І ви вже виїжджаєте?
– Виїжджаю,- одказує Люба.
– Куди? В Росію?
– Ні, перше думаю заїхать у Відень: хочу там пройти неділь у шість коротенький практичний курс акушерства, придивитись, поучитись при клініці. Там, кажуть, се діло добре стоїть.
– Та нащо ж вам сеє?..
– Здасться! От буду просити місця де-небудь там, у нас, так уже одно при другому буде, й лікарство, й се. Житиму на повіті, в селі, то здасться.
– І ви будете жить у глушині?
– Буду жить у глушині.
– Що ж ви будете робить?
– Як що? – засміялась Люба.- Буду людей корувать! Тож на те вчилась!..
Кость походив по хаті.
– Так! – мовив він. – Так!.. Нам не судилось іти однією дорогою!..
– Я ніколи про те й не думала! Я завжди бачила, як різно розходяться наші стежки! Kinderspiele нім. Дитячі ігри), ще не ведуть до спільної дороги жи ття.
– У всякім разі,- мовив Кость, наблизившись до Люби,- вірте, що я схороню в своїй пам’яті ваш чистий, хороший образ назавжди!.. Я бачу ясно тепер, що я не стоїв вас! Ваша глибока, цільна натура…
– Нащо сей панегірик? – з прикростю перебила його Люба.
– Ви мені не вірите? Люба мовчала.
– Вірю! – промовила далі з слабим усміхом.
– Вірте, що пора наших, як ви кажете Kinderspiele (нім. Дитячі ігри), пора нашої… дружби зостанеться самим святим спомином у моєму житті!
Люба мовчала, дивлячись у землю.
– Прощайте… Люба! – Кость хотів поцілувать її руку і… не посмів. Він швидко вийшов з хати, глибоко стурбований. Люба не рушила з місця, не провела поглядом Костя, все стояла задумана. Од її колишніх відносин до його думка перейшла на самого того Костя; їй стало жалко товариша, жалко його самого. Чи знайде-то він щ астя на тому роздоріжжі?..
Останні пильні збори розбили важку думку Любину. Так багацько було клопоту! Ходили й на гулянку, на прощання, мовляв…
Люба виїздила з своїм гурточком: вкупі з Песцового, Кузьменком і Корнієвичем. Сі їхали з нею до поворітки на Відень; там Люба мала з ними розлучитись, бо вони поїдуть іншим шляхом у Росію. Там далі Песцова поїде, мовляв Кузьменко, в свою Кацапію, він сам у Полтавщину, Корнієвич у Слободську Україну. Всі різно… Виїхали таким хорошим ранком. Прощай, Цюріх!.. Прощайте, прекрасні гори! Прощай і ти, alma mater! Прощайте, університетські роки!..
Дорогою сидять щирим гурточком посеред чужих людей.
– Ну, що ж, землячко,- питає Кузьменко,- коли ж ми з вами побачимось?..
– Не знаю!..- одповідає Люба.
– От нехай лиш Любов Василівна впорається там у Відні та приїздить додому, то ми до неї довідаємось! – каже Корнієвич.
– Ну, вже хто-хто, а я вже, як тільки, мовляв, миш голови не одкусить, неодмінно приїду подивиться, як то вона буде лікарствувать! – каже Кузьменко. – Цікаво, їй-богу, цікаво!..Ануте покажіть, як ви будете пульс глядіть? Отаку ж міну треба робити! – Кузьменко дав такий поважно-комічний вираз своєму обличчю, що всі сміються.
– Ах, уже ви, скоморох! – гукає Песцова, тріпнувши Кузьменка по плечу.
Разом з тою ганьбою в очах дівчини одбивається така сама ласкавість, як і в очах її, що раз у раз звертаються на ” Мікіту Степановича”. А той Микита Степанович – хіба він не бачить тих поглядів? Хто його знає – все пак жартом одбувається і в жарт повертає ласку дівчинину…
Однак дедалі жарти їдучих починають все менше походити на жарти, речі робляться все нервовіші, короткі, з силуваним сміхом… А от і зовсім уже сміху не чутно: зараз буде та станція, де Люба вийде й зостанеться дожидати поїзда на Відень, а вони всі поїдуть далі…
– Ви напишете? Ви обіщаєте писать? – питає Любу Корнієвич біля вікна; там, прислонившись до шибки, Люба ховає свою турботу.
– Буду, – тихо одповіла вона. І додає згодом: – Ви теж пишіть!…
– Про се не може буть і речі: звичайно, буду!
Машина протягом свище, ріжучи декому серце…Стала.
– Ну, прощавайте!..
Люба щиро обіймається з Песцовою, цілується так щільно. Потім Люба одривається з сльозами в очах і шепче здавленим голосом Корнієвичу, подаючи йому руку: “Прощайте!..” Корнієвич міцно стискає її холодні пальчики і мовить: “Будьте здорові! Бережіть себе…”
Люба з туманом в очах подає руку мовчазному Кузьменкові, теж ледве вимовляючи : “Прощайте!..” Кузьменко мовчки бер її руку і чуло притискає до неї свої м’які, добрі уста. Люба не ждала сього, цілує його в лице, така стурбована. Кузьменко ще раз цілує її руку. Обтираючи хусткою очі, Люба сходить з вагонових сходів. Вона стоїть на платформі, дивиться на постаті товаришів; перемовляються ще кількома уривчастими словами..
Поїзд рушає; Корнієвич махає шапкою; Кузьменко теж ще раз скинув шапку і стоїть на площині вагоновій понуро. Він не хоче бачити на котрому з товаришів спочине останній погляд Любин…
XVI
Люба живе у Відні вже другий тиждень. Владнувалася, має малесеньку домів очку; на акушерські курси їй, з цюріхським дипломом, удалося вступити дуже легко. Тож ходить, учиться, пильнує діло в клініці. Тяжка річ для чулого серця ота клініка, де чуєш тільки труждання, чуєш стільки стогону, несвітського голосу муки; та що ж, Люба дивилася на ті муки, слухала ті крики з думкою колись уменшити міру того жіночого тру ждання, бути колись умілою порадницею бідним сестрам, а може, й визволінницею котрих од смерті. Пізнавала діло, в котрому власне практика давала так незмірно більше знаття, ніж книжки.
У Відні Люба була сама як палець. Ідучи улицями, повними жвавою юрбою, сидячи в театрі проміж щільними лавами споглядачів, Люба почувала себе такою одинокою, такою не причасною тій заметні, аені тому клопоту й веселощам. Душею була сама… Піде в галерею малювання, в музей, пройде по новому для неї кутку міста і лиш сама собі повідає свою думку, свої спостереження, свої враження… Як місто Відень їй дуже сподобався з тим контрастом узеньких, давнього віку уличок з стрілчастими церквами, і нових, широких улиць, оздоблених деревами, з такою штучною, веселохимерною архітектурою будинків. А Дунай, отой тихий Дунай хіба не хороший! Стоїш коло мосту, дивишся, як він несе свої широкі, спокійно-глибокі води. Так оце ж він, той Дунай, котрого ймення знаєш з дитячих літ, із тих пісень, що вповідають, як козаченько край Дунаю коня напуває, а дівчина косу пускає на тихий Дунай… Думається, було, де то він, який то він, той Дунай? Аж от довелось побачити.
Походить Люба, подивиться, та й знов вертається у свою хатину; учить свої книжки чи листи пише: тільки й одрадості, що ті листи, “хоть у їх поговориш трохи з своєю душею.
Докучило Любі ходити все в один ресторан обідать, перемінила для розмаїтості… Скінчить обідать, перегляне часописи,- все пак німецькі чи які французькі з карикатурами,- розглянеться нишком на публіку,- все пак тобі та чужина і самі мужчини. На Любу зглядаються трохи здивовано, з цікавостю, але й з найвеселіших ніхто не важиться причепиться: бачать-бо панове добродії, що ся junge Dame (нім. Молода дама) із стриженою голівкою не такого розбору, щоб її зачіпати…
Раз Люба тільки що почала свій обід, як прийшло двоє паничів: один низенький чорнявий, другий високий русявий, і сіли біля того стола, в дальшому кутку, де обідала Люба. Паничі, либонь, були німці; Люба чула, як вони сказали скілька слів кельнерові дуже чистою німецькою мовою, і не звернула одмінної уваги на своїх сусідів. Чи вони гарні, чи які, що ж їй за діло! Аж ось вони почали говорить поміж собою. Люба аж їсти перестала, головка її самохіть повертається в той кінець, де сидять паничі, – аж ніяково їй, що вона звертає таку увагу на їх. Про що ж таке говорили ті сусіди, що Люба так пильнує їх розмову? Про речі якісь-то свої, Люба навіть не розбере, про що саме, бо чує якийсь уривок бесіди. То чого ж вона, справді, все поглядає на сусідів з такою найживішою цікавістю в обличчі? Того, що Люба почула ту мову, котрої вона не чула так давно і всього менше сподівалася почуть тут. Паничі між собою говорили по-руськи, та коли б по-руськи в розумінні по-російськи, а то по-малоросійськи, як зважила в своїй думці Люба; і ще коли б ті хлопці примішували жартома по скілька малоросійських слів, а то так цілком однією тією мовою говорили і так вільно, так просто. “Що се таке?” – міркує Люба. Інші слова й звороти здаються їй чудними,- чує вона “переконанім”, “відносини”, “ся починає”, “буду мусів”,- а все ж спільна мова таки малоросійська, що чогось аж серце похвачує. А паничі, говорячи серед німців тою мовою, незрозумілою для окола, розмовляють з такою певністю. Говорять собі і не постерегають, не знають, що ота мовчазна, тиха сусідка так вислухає їх.
– Дай-но мені, Бучинський, оту часопись! – мовить по скінченому обіді чорнявий панич русявому.
“Часопись”,- переказує в думці Люба. Не газета, а часопись… Бере Люба й собі “часопись” якусь там, та мало що читає: все зайнята тими паничами. А вони посиділи, розплатилися, знов заговоривши з кельнером гарно акцентованою німецькою мовою, і пішли собі.
Другого дня Люба з охочою думкою сідала обідать на тому самому місці, та паничі не приходили. Трохи Любі й досадно на теє… Аж от і знов зустрілася, там же таки, з русявим (Люба й імення його згадала: “Се той Бучинський”,- подумала вона). Бучинський був сам, без товариша, і сидів мовчки. Люба так і не почула від нього в той день ні слова; споглянули тільки одне на одного. “Ну, нехай же я його ще зустріну, я до його сама заговорю! Що ж таке!” – думає Люба й дійсно перший раз, що здибалась, заговорила:
